Світ 2019-02-23 14:57 Лапаєв Юрій

Вадим Пристайко: «Тепер ми маємо думати, як захищати себе, якщо ДРСМД буде все-таки розірвано»

Під час зустрічей на рівні міністрів оборони держав — членів Північноатлантичного Альянсу в Брюсселі Тиждень зустрівся з главою Місії України при НАТО, щоб обговорити наявні перешкоди на шляху до Альянсу, наслідки розірвання Договору про заборону ракет середньої та малої дальності (ДРСМД) для нашої країни та російський слід у Північній Македонії.

Темою номер один цьогорічної зустрічі міністрів оборони НАТО стало оголошення щодо припинення дії Договору про заборону ракет середньої та малої дальності. Чи має це вплив на Україну?


— НАТО нині прагне продемонструвати Росії консолідовану позицію, бо Москва якраз намагається внести розкол — комусь пряником, а комусь погрозами. Консолідація Альянсу довкола згаданого питання дасть змогу перешкодити їй у цьому. РФ отримає сигнал, що все розвивається не зовсім за її планом, і це може спрацювати. Сам собою ДРСМД нам потрібен. Україна не буде ініціаторкою його розірвання. Але якщо цей договір не виконується, то він створює нам лише обмеження. Тут ми єдині у своїх думках зі Сполученими Штатами: ми також проти односторонніх самообмежень. Тепер маємо думати, як захищати себе, якщо ДРСМД буде все-таки розірвано.

 

Ця зустріч міністрів оборони стала першою для Північної Македонії вже в ролі члена Альянсу, хоча суто формально ще має завершитися процес ратифікації всіма країнами. Чи можете ви поділитися особливостями співпраці Північної Македонії з НАТО, які могли б стати в пригоді Україні на її шляху до членства?


— Північна Македонія йшла до цього, тобто виконувала План дій щодо членства в Альянсі (ПДЧ), 18 років. Це найбільший в історії НАТО час виконання ПДЧ. І це корисний досвід для України. ПМ була аналогічно визнана аспірантом на членство в Альянсі, як наразі наша країна разом із Грузією та Боснією і Герцеговиною. Укотре підтверджено шлях, коли країна-аспірант після виконання всіх вимог ПДЧ стає повноправним членом НАТО. Тож ми аналізуємо цей досвід і робимо висновки, як треба діяти. Зокрема, наприклад, дивилися їхні річні ПДЧ й адаптували власні за тим зразком. Можу сказати: Північна Македонія докладала значних зусиль для реформування, що стосувалося не тільки збройних сил, а й держави загалом. Нам слід це також використовувати й виконувати.

 

Читайте також: Українські ВМС і НАТО

 

Чи маєте ви дані щодо втручання Росії в процес підготовки Північної Македонії до членства, як це раніше відбувалося в Чорногорії?


— На останньому етапі це стало очевидним. Було виявлено спроби Кремля втрутитися в процес референдуму щодо зміни назви країни, адже саме врегулювання суперечок із Грецією було останньою перешкодою на шляху македонців. У цей референдум намагалися втрутитися кілька сторін, не лише росіяни. Були інтереси інших груп, які Москва підгодовувала, а також додаткові гібридні елементи, як-от використання мас-медіа чи інтернет-ботів. Для такої маленької країни це становило особливу небезпеку, адже Росія, за потреби, могла б забезпечити більшу кількість тролів, ніж активна частина населення Північної Македонії. Ця проблема масштабів дуже серйозна. Україна також із чимось схожим стикається, але ми принаймні можемо більш-менш потужно відповісти, зрештою мати навіть певну кількість волонтерів, які здатні вдома за комп’ютерами відбивати ці атаки. Македонці такої можливості позбавлені. 

 

Україна мусить відбиватися не тільки від Росії. Ми маємо подолати ще й угорський спротив нашій євроатлантичній інтеграції. Хоча нещодавно очільник МЗС Павло Клімкін звітував про успішні зустрічі з «угорськими друзями». Чи є якісь шляхи до вирішення цього питання?


— Угорці нещодавно заявили, що не готові працювати з чинною владою України й чекатимуть на її зміну після виборів. І я вірю, що вони справді можуть відповідним чином діяти. Утім, політично неправильно робити такі заяви, адже наразі не відомо, чи справді різко зміниться вектор парламенту та президента. Далеко не факт. Але вони зафіксували свою позицію. Коли ми зустрічаємося з іншими нашими партнерами по Альянсу, то доводимо їм, що угорська сторона не наполягає на вирішенні якихось спірних питань, вона просто заявляє про небажання взаємодіяти з нашим урядом. Тому нам потрібна міжнародна підтримка, бо самотужки ми не впораємося. Водночас в нас самих є питання, які досі не вирішено: ми до цього часу не виконали дві обіцянки згідно з рекомендаціями Венеціанської комісії. Ми розуміємо, що маємо спочатку реалізувати свою частину — це подовження терміну перехідного періоду для шкіл і виключення положень щодо приватних шкіл з-під дії Закону «Про освіту». Через політичні причини, недружню позицію Угорщини та інші моменти наші депутати сьогодні не готові за це голосувати, а надто напередодні виборів, але проголосують пізніше, я в цьому впевнений. Я бачив три законопроекти, розмовляв зі спікером і депутатами, спеціально для того літав до Києва, роз’яснював їм. Є консолідована позиція всіх політичних сил, але щоразу, коли вони готові голосувати, знову виступає Орбан чи хтось інший з угорців, заявляючи, що не співпрацюватиме з Україною, і тоді всі депутати, які були готові проголосувати, вже не можуть через себе переступити. 

 

Але це означає, що в нас на ці зміни законодавства лишилося небагато часу — до парламентських виборів…


— Чомусь угорці та росіяни вірять, що в Україні до влади мають прийти сили, із якими їм буде простіше. Я не бачу в суспільстві жодних диспозицій, які змусили б парламент переглянути своє ставлення до української мови. І річ не в мові. Це лише привід для Угорщини. Решта країн більш-менш нормально сприйняла зміни в законодавстві. Тільки Угорщина вирішила блокувати наш рух до НАТО. Чому саме до Альянсу? Бо це єдина організація, де рішення ухвалюються через консенсус, тому її слово тут може щось важити й вона здатна заблокувати будь-яке рішення. Водночас маємо дивну ситуацію, коли угорські політики практично слово в слово повторюють тези росіян, хоча самі відмовляються визнавати це. Таку дружню до РФ позицію вони називають балансуванням зовнішньої політики. Втім, у такій ситуації неможливо балансувати, адже ти або із західним світом, його цінностями та принципами, або з противником цього. Треба визначатися.

 

Читайте також: НАТО та Україна у 2019 році

 

Здається, що Україна визначилася, закріпивши курс до Альянсу в Конституції. Як це сприйняли тут, у Брюсселі?


— Річ у тім, що різні країни мають різну позицію, тому не можна казати про якусь єдину оцінку. Хтось нас підтримує, а хтось вважає, що наразі ми ще не готові. Комусь навіть приємно, що Альянс, який за 70 років уже пройшов через багато випробувань, лишається настільки приваб­ливим, що ми зафіксували свої євроатлантичні прагнення у Конституції, незважаючи на тривалу війну та інші проблеми. Тобто є цілий спектр думок. Нас іще просять, щоб ми закріпили в себе боротьбу з корупцією. Мовляв, давайте почнемо з іншого боку: подолайте корупцію, реформуйте Збройні Сили, а коли вже настане час та отримаєте ПДЧ, тоді ми вас візьмемо до себе, як зараз прийняли б Фінляндію чи Швецію. До речі, ці дві країни не мали б проблем, якби висловили бажання стати членами НАТО сьогодні. На нещодавніх навчаннях Альянсу в Норвегії Trident Juncture-2018 вони виступали в статусі партнерів із розширеними можливостями (Enhanced Opportunity Partners, EOP). Україна теж брала участь у цих навчаннях, але в командно-штабній частині, без залучення власних літаків та кораблів. Одним із пріоритетів роботи моєї Місії є саме отримання статусу EOP для України. Усі п’ять країн, які наразі його мають, хіба що, можливо, за винятком Грузії, могли б із легкістю стати членами НАТО вже зараз. 

 

Читайте також: Як бачать НАТО у Східній Європі

 

Згадуючи Грузію, чи правда, що вона має більші шанси на здобуття членства, ніж наша країна?


— Треба визнати, що вона справді просунулася вперед у багатьох напрямах. Грузія входить до десятки країн, у яких люди відчувають найменший вплив корупції на їхнє щоденне життя. З огляду на те що в Альянсі тепер уже 30 членів, вони обігнали багатьох учасників організації. Це серйозне досягнення, і нам до цього варто прагнути. Приблизно третина її армії нині перебуває в Афганістані. І цей внесок високо оцінюють у НАТО. У нас теж є позитивні досягнення. Якщо казати про військово-технічну співпрацю, то нещодавно українська продукція надійшла до реєстрів організації, через яку відбувається закупівля всього озброєння та військової техніки для країн — членів НАТО. Підписано угоду з ДП «Антонов» щодо стратегічних перевезень в інтересах Альянсу. Досі це виконувалося Україною разом із РФ. Тепер ми змогли вибити росіян і вперше підписали таку угоду самостійно.

 

Які перспективи тоді лишаються для України щодо отримання ПДЧ?


— Подати заявку на ПДЧ ми можемо буквально завтра. Утім, після відмови України від пропозиції ПДЧ за часів Януковича сьогодні НАТО вичікує та певним чином скептично ставиться до таких прагнень. Усі чекають результатів виборів. Тому формально для нас не проблема просити ПДЧ будь-якої миті, але в НАТО нині бракує консенсусу з цього питання. Наше завдання — формувати його. 

 

------------------------

Вадим Пристайко народився 20 лютого 1970 року в Одеській області. Закінчив із відзнакою Київський політехнічний інститут 1994-го та Українську академію зовнішньої торгівлі 1998-го. Із 1994 по 1997 рік працював у Міністерстві зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України. Із 1997-го по 2000-й — заступник завідувача Азійсько-Тихоокеанського відділу П’ятого територіального управління Міністерства закордонних справ України. У 2000–2001 роках був консулом Генерального консульства України в Сіднеї, Австралія. Із 2001-го працював в Управлінні з питань зовнішньої політики АПУ.

Із 2002 року — радник із політичних питань Посольства України в Канаді, виконував обов’язки тимчасового повіреного у справах України в Канаді. Із 2007-го по 2009-й — заступник директора Департаменту НАТО в МЗС. Із 2009 по 2012 роки працював радником-посланником Посольства України в США. Із 2012-го по 2014-й — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді, а також представник України при Міжнародній організації цивільної авіації (ІКАО). 2014–2017 роки — заступник міністра закордонних справ України — керівник апарату, перший заступник Міністра закордонних справ України. Із 2017‑го — глава Місії України при НАТО.