Економіка 2019-02-26 12:36 Крамар Олександр

Енергетика: нові правила для старих проблем

Чому не можна допустити, щоб запровадження ринку електроенергії стало інструментом приховування глибинних проблем галузі

За п’ять років після Революції гідності реформування енергетичного сектору, а отже, і вирішення загальнонаціональних проблем, які перед ним стоять, далекі від завершення. Окреслені 2014-го в парламентській коаліційній угоді завдання переходу до ринку газу та електроенергії й особливо терміни їхнього виконання провалені. Тож країна все ще надто далека від тієї мети, якій мала бути підпорядкована трансформація енергетичного сектору, — зміцнення енергонезалежності та енергоефективності, підвищення якості послуг, створення умов для модернізації та розвитку галузі. Наразі найнаочнішим для широкого загалу став провал реформування газового сектору, який особливо увиразнюється в контексті так званої проблеми 2020 року, коли чинні контракти на транзит російського газу територією України завершаться, але країна до цього так і не підготовлена. 


Однак не менші проблеми й із переходом до ринку електроенергії, який усе ще заплановано на 1 липня 2019-го. Причому йдеться не лише про сам цей ринок, який позірно має стати висококонкурентним у сегменті постачання споживачам, а ще й про те, що він фактично має прикрити глибинніші проблеми монополізації та енергетичної вразливості української енергогенерації. Адже увага, яка останнім часом приділяється реформуванню сектору, фокусується майже виключно на нюансах функціонування торгівлі струмом, а не на проблемах із його виробництвом. 

 

Читайте також: Державні монополії: на сторожі конкуренції

 

Газовий провал


Завершення реформування газового сектору, яке здавалося таким близьким до впровадження на час зміни уряду Яценюка на уряд Гройсмана навесні 2016-го, за три роки після того, схоже, стало ще віддаленішим. Три роки тому в країні було фактично закінчено вирівнювання цін на блакитне паливо для різних споживачів на рівні, близькому до цін європейського ринку. Було розроблено амбітну програму значного збільшення внутрішнього видобутку блакитного палива, обсягів якого вже до 2020-го мало б вистачити на покриття майже всіх потреб країни. А питання реформування Нафтогазу та, зокрема, виокремлення з його складу транзитного сегменту здавалося цілком здійсненним до початку 2019 року. Змінений у такий спосіб газовий сектор країни був би ефективним і життєздатним навіть на випадок сценарію з повним припиненням подачі російського газу в українську ГТС і відповідно ускладнень із його імпортом за реверсними схемами із сусідніх країн ЄС. 


Успішна реалізація програми 20/20 із передбаченим нею зростанням видобутку газу в країні до 27 млрд м3 знімала найбільшу загрозу від можливого припинення Газ­промом транзиту газу українською ГТС після будівництва обхідних газогонів до Європи по дну Балтійського та Чорного морів — шантаж в умовах великого дефіциту газу для внутрішніх потреб України. І найголовніше: у разі успішного збалансування видобутку та споживання газу в країні відкривалося б вікно можливостей для значного зниження цін на нього для вітчизняних споживачів, оскільки формула «європейські хаби плюс транспортування» природно змінювалася б на формулу «європейські хаби мінус транспортування». Проте наразі програма повністю провалена як державними, так і приватними видобувними компаніями. 

 


Керівництво держави продемонструвало брак політичної волі як для переходу до повністю ринкового ціноутворення на газ, так і для завершення реформування Нафтогазу. Але найголовніше: так і не було приборкано корупційно зумовлений саботаж із боку місцевих органів влади, що особливо стало помітним на Полтавщині, програм нарощування видобутку через уведення в експлуатацію нових свердловин. І водночас так і не було запроваджено механізму стимулів, які узалежнювали б рівень прибутків у газовому бізнесі від темпів нарощування видобутку. Хоча давно потрібно прив’язати обсяг ренти до темпів збільшення його видобутку. 


Не відбулося жодних серйозних заходів, спрямованих на зменшення споживання блакитного палива. Фінансування програми енергоефективності відбувалося за залишковим принципом і за всі ці роки становило лише кілька мільярдів гривень, тоді як на субсидії були спрямовані сотні мільярдів. Сама система субсидій демотивувала від проведення енергомодернізації будівель. Адже в результаті, крім витрачених власних коштів, господар такого житла отримував би ще й урізану субсидію від держави. Тобто це аж ніяк не зменшувало б його платіж. 

 

Читайте також: Епос про енергетичного велетня


У країні залишаються невикористані можливості для зниження показників спалювання газу великими споживачами. Адже низка ТЕЦ країни й далі використовує його в значних обсягах: 3,9 млрд м3 у 2018-му. Зокрема, 2,03 млрд м3 Київтеплоенерго та Дарницька ТЕЦ у Києві, 0,56 млрд м3 — дві ТЕЦ Харкова, ще по 100–250 млн м3 — ТЕЦ Кременчука, Кривого Рогу, Білої Церкви та Львова. Переведення їх на біопаливо або вугілля здатне зменшити нинішню потребу країни в імпорті газу принаймні на третину. Однак за останні п’ять років для цього нічого не було зроблено. 


У такий спосіб корупційно-монополістичні мотиви ключових дійових осіб як у владі, так і в нинішньому газовидобувному бізнесі наглухо заблокували можливості виходу України на забезпечення внутрішніх потреб у блакитному паливі завдяки власному видобутку. Відповідно унеможливлюється створення на цій основі умов для зниження цін на газ на внутрішньому ринку. 

 

Позірна конкуренція


В електроенергетиці перший помітний широкому загалу етап реформування стартував з 1 січня 2019-го. Звичні для споживачів енергопостачальні компанії, так звані обленерго, замінюють одразу дві: оператори розподільчої мережі, які тепер виконуватимуть лише технічну функцію з транспортування струму, та компанії-постачальники, які його продаватимуть. Уже натепер у країні зареєстровано понад 300 таких трейдерів, і з часом їхня кількість цілком може вимірюватися тисячами. Із липня має на повну запрацювати й ринок оптових продажів струму. До нього входитимуть три складові. Двосторонні договори даватимуть можливість купівлі та продажу електроенергії між двома учасниками на довгостроковій основі. Біржова торгівля «на добу наперед» передбачатиме купівлю та продаж струму на наступну за днем проведення торгів добу. А внутрішньодобовий ринок — купівлю-продаж упродовж доби, коли відбуватиметься й фактичне постачання електроенергії. НКРЕКП, яка наразі визначає 100% вартості й товару, і послуги, відтепер матиме вплив лише на ціни послуг із постачання, оскільки вони здійснюються природними монополіями. 


Здавалося б, вибір і конкуренція на найвищому рівні. Однак це лише коли йдеться про ринок реалізації електроенергії кінцевим споживачам. Якщо поглянути глибше, то з’ясовується, що запровадження ринку електроенергії відбуватиметься за збереження недоторканими задавнених проблем сектору: монополізму й олігархічного лобізму в генерації та постачанні палива для неї. Це тільки на перший погляд ситуація з виробництвом електроенергії, потреби в якій повністю задовольняються внутрішнім виробництвом і частина якої навіть експортується, відрізняється від газового сектору, де внутрішній видобуток усе ще недостатній. Однак електроенергетика ще більше, ніж газовий сектор, залежна від імпорту палива для виробництва струму. За кордоном купується весь обсяг ядерного палива для АЕС, які забезпечують виробництво більш як половини всього струму, а також увесь обсяг антрацитового вугілля, яке все ще залишається безальтернативним паливом для кількох ТЕС і ТЕЦ. А внутрішній видобуток вугілля марки «Г» — наразі основного палива для більшості українських ТЕС — тотально монополізований ДТЕК Ріната Ахметова. Як свідчать оперативні дані Міненерговугілля, із 27,5 млн т внутрішнього видобутку енергетичного вугілля 23,9 млн т у 2018 році видобули саме шахти ДТЕК. Також електростанції ДТЕК наразі спалюють понад 80% усього газового вугілля в країні. 
Про яку конкуренцію на внутрішньому ринку електроенергії можна вести мову, якщо ДТЕК Ахметова контролює 87% видобутку енергетичного вугілля в країні, а потім і левову частку його спалювання на ТЕС для виробництва струму? Звісно ж, у цих умовах олігарх може диктувати власні ціни на струм, який змушені будуть купувати в нього компанії, що займатимуться вже його реалізацією промисловим і побутовим споживачам, тобто населенню. І хоч би як вони між собою конкурували, принципово вплинути на зменшення вартості електроенергії до нижчого від монопольно виставленого ДТЕК тарифу на оптовому ринку це не зможе. 

 

Читайте також: Енергетичний мазохізм


Це вугілля на шляху від видобувних підприємств до ТЕС компанії проходить через офшорні прокладки, які в результаті й концентрують надприбутки. Конкурувати з вугіллям ДТЕК може хіба що імпортне паливо, однак це суттєво збільшує його ринкову ціну в Україні, а найголовніше — цілковито підриває можливості розвитку вуглевидобувної галузі в ній. ДТЕК не зацікавлене у видобутку більших обсягів вугілля, оскільки це призведе до перенасичення ринку та зниження ціни, яку за нього можна правити. Начебто передбачена в Законі «Про ринок електричної енергії» гіпотетична альтернатива — імпорт струму — є неприйнятною з кількох причин. Або з політичних: із Росії. Або з економічних і технічних, адже струм у сусідніх країнах ЄС, по-перше, наявний у лімітованих кількостях, по-друге, дорожчий, ніж в Україні, а по-третє, є серйозні обмеження на можливості його транспортування до України. 


Тому лише демонополізація внутрішнього видобутку через примусовий розподіл вуглевидобувних активів ДТЕК на принаймні три-чотири справді незалежні видобувні компанії з незалежними власниками, які конкуруватимуть між собою та будуть зацікавлені в нарощенні видобутку з метою витіснення конкурентів, здатна створити передумови для реального піднесення вуглевидобувної галузі в країні. А це потягне за собою зниження ціни на вугілля та, як наслідок, струм, вироблений на ТЕС. Із боку ж держави першочерговим заходом також має стати запровадження вищої ренти на видобуток вугілля. Адже потрібно зруйнувати сьогоднішню схему, коли вона замість державного бюджету осідає на офшорних рахунках приватних прокладок, що займаються торгівлею вугіллям між видобувними підприємствами та ТЕС, які виробляють струм. 


Однак внутрішня монополізація видобутку вугілля та виробництва з нього струму на ТЕС дрібниця порівняно зі збереженням монопольної залежності від палива для електроенергетики, яке й далі постачається з території ворога, причому з чіткою тенденцією до її посилення. 


Зокрема, темпи заміни російського палива на АЕС України також вкрай повільні. Знову зростає частка Росатома, імпорт якого у 2018 році зріс у фізичних обсягах на 12%, а от питома вага альтернативного постачальника Westinghouse зменшується. Наприклад, у 2018-му ця компанія поставила стільки ж палива, як і 2017-го, тож її частка зменшилася на тлі зростання імпорту з РФ. 

 

Читайте також: Енергонезалежність: два роки назад


Водночас останні дані Держстату свідчать, що з 3,87 млн т усього ввезеного 2018 року антрацитового вугілля, яке залишається безальтернативним паливом для частини українських ТЕС і ТЕЦ, 3,62 млн т надійшло з Росії та лише 0,25 млн т із Південної Африки. Ідеться про фактично 92% залежність, що навіть перевищує рівень монополізації вуглевидобутку в країні ДТЕК Ахметова. 


Заради справедливості потрібно зазначити, що за останній час обсяги споживання, а отже імпорту антрациту впали. Якщо 2017-го на ТЕС країни було спалено 4,95 млн т цього палива, то 2018-го вже лише 4,11 млн т. Це стало можливим завдяки переведенню на газове вугілля внутрішнього видобутку через реконструкцію низки блоків на Зміївській і Трипільській ТЕС державної Центренерго та Придніпровській ТЕС ДТЕК. У результаті за 2018 рік усі ТЕС ДТЕК за межами все ще відрізаної від залізничної мережі України Луганської ТЕС спожили лише 1,42 млн т антрациту, Луганська ТЕС — 1,02 млн т. Натомість основним інструментом підриву енергетичної безпеки країни та, схоже, масштабного корупціонування керівництва держави стала Слов’янська ТЕС із таємничими справжніми власниками. Саме вона 2018-го спалила найбільші обсяги російського антрацитового вугілля — 1,63 млн т. Хоча критичної потреби в її роботі взагалі не було. У березні — квітні 2017 року вона не працювала, а її потужність успішно компенсована ТЕС, які працювали на газовому вугіллі внутрішнього видобутку, і Запорізькою АЕС.


При цьому деформована логіка внутрішньої боротьби з монополізмом Ахметова, що, схоже, має на меті лише прикрити лобіювання схем імпортерів вугілля з Росії, останнім часом активно грає на руку посиленню залежності української енергетики від російського антрациту. Наприклад, неодноразові спроби Міненерговугілля протягнути норму про пріоритетність використання вугілля українського видобутку перед імпортним наштовхуються на протидію під приводом, що це лобіювання інтересів монополії Ахметова. Аргументи критиків такої ініціативи, здатної зменшити залежність країни від імпорту палива з території ворога, доволі примітивні. ДТЕК, як було показано вище, справді є монополістом на внутрішньому ринку вугілля. І цю проблему потрібно якнайшвидше вирішувати, оскільки вона заважає розвитку галузі. Однак нерозумно вирішувати завдання демонополізації внутрішнього ринку видобутку вугілля формуванням монопольної залежності від імпорту антрациту з Росії. Особливо в умовах, коли енергетична залежність від нього й так критична. 

 

Читайте також: Звільнена ніша: економічні наслідки блокади ОРДіЛО


Ст. 68 Закону «Про ринок електроенергії» й надалі визначає, що «відбір пропозицій (заявок) постачальників послуг з балансування здійснюється з урахуванням необхідності мінімізації витрат на балансування обсягів виробництва та споживання електричної енергії». Ця, здавалося б, абсолютно логічна з фінансово-економічного погляду норма без належного регулювання критичної залежності від постачання з Росії здатна ще більше закріпити залежність українського ринку від палива звідти. Дефіцитний в Україні антрацит, імпортований переважно з ворожої країни, можна використовувати лише тоді, коли бракує потужностей і виникає загроза віялових відключень. Вочевидь, безальтернативним виходом із ситуації має стати повна заборона імпорту антрациту з Росії або його регресивне квотування, умовно кажучи, на рівні 2 млн т першого року, 1,5 млн т другого, 1 млн т третього та 0,5 млн т четвертого, щоб споживачі могли безболісно підготуватися до повної заборони. 


Без вирішення задавнених проблем із монополізацією передусім генерації струму весь позитивний ефект від запровадження ринку торгівлі електроенергією буде вихолощено. Надбудова збуту кінцевим споживачам має спиратися на надійну основу — високонкурентний і насичений ринок генерації та диверсифіковане забезпечення останньої паливом. За тотальної залежності країни від внутрішнього видобутку монопольною компанією Ахметова ДТЕК, імпорту дефіцитного в країні антрациту з єдиного джерела — Росії та ядерного палива з тієї-таки РФ, ринок торгівлі струмом для кінцевих споживачів буде лише фікцією, яка прикриватиме збереження фактичного монополізму в його основі. Саме від цієї основи й залежатиме вирішення чи, точніше, невирішення таких задавнених проблем, як олігархічний диктат та енергетична залежність від Росії.