Суспільство 2019-03-02 10:09 Сітніков Арсеній
  ▪  

У боротьбі за кров

Інколи життя набирає шалених обертів, розклад дня важко вмістити в 24 години, але від такого ритму й активності все ж таки дістаєш задоволення, особливо коли ти молодий і маєш багато сил.

Так було і з Діаною Мухою, яка виросла на Полтавщині, але після закінчення школи вступивши до університету Шевченка, переїхала до Києва. Навчання, хобі, широке коло спілкування стали диктувати досить активний ритм життя. Але тяжка хвороба вирішила випробувати дівчину на стійкість. І, схоже, Діана не тільки пройшла випробування, а й готова тепер допомагати в цьому іншим. 


Діана довго вагалася між журналістикою та політологією, коли подавала документи для вступу до вишу, й обрала останнє. Каже, що на вибір певним чином вплинула участь брата в АТО: дівчина хотіла зрозуміти, чому такі події відбуваються в сучасному світі, зокрема в Україні. Але й про журналістику не забула, почала відвідувати додаткові курси у вільний від навчання час. І далі займалася футзалом, який полюбила ще в школі, а з часом стала доволі успішним голкіпером жіночої команди. Активне й насичене життя увійшло у звичку, тому постійне відчуття втоми, яке з’явилося в лютому минулого року, пояснювала для себе саме цим. То були перші симптоми хвороби, що вирішила зазіхнути на звичне життя дівчини. Згодом до цього додалися великі гематоми на тілі після тренувань і дивне відчуття биття власного серця в голові. Кілька звернень до лікарів не допомогло, всі вони пояснювали такі симптоми проблемами в шиї. І тільки коли ситуація ще погіршилася, Діані все ж таки зробили аналіз крові. Діагноз: апластична анемія важкого ступеня. Недостатність кісткового мозку, як наслідок — проблеми з кровотворенням і поступове зниження всіх показників крові. На той час вони вже наближалися до мінімуму. Щоб зрозуміти, що робити, потрібен був час, і єдиним способом його відвоювати у хвороби було постійне переливання крові. Поки Діану готували до транспортування до столиці з рідної Полтавщини, де вона була на канікулах, у Києві друзі, знайомі, однокурсники чекали, щоб стати донорами.

 

Читайте також: Локальна ековійна


«Це був нереально тяжкий період, дуже важко було. Але поруч були рідні. У Києві я була близько двох-трьох тижнів. Увесь цей час мені допомагали університетські друзі, тепер їхня частинка фізично в мені, за що я дуже вдячна. І незнайомі люди. Їх зараз так приємно зустрічати, адже вони тоді допомагали мені своєю кров’ю, — згадує Діана. — Навіть із Полтавської області люди, коли дізналися, пропонували вже зранку бути в столиці. І тоді я почала розуміти, що в багатьох людей, на жаль, немає такої підтримки, вони щодня потребують переливання, а запасів у лікарнях дуже мало. Особливо рідкісних груп крові». 


Складно було не тільки фізично, а й психологічно. Довкола всі казали, що коли тобі більш як 18 років і в тебе таке захворювання, то в Україні шансів на безплатну допомогу майже немає. Бо єдиний шанс на одужання — пересадка кісткового мозку, але на той момент навіть реактивів для перевірки потенційних донорів не виявилося, про можливість успішного лікування навіть не говорили. Атмосфера лікарні пригнічувала, Діана почала працювати з психологом, а рідні намагалися знайти способи хоча б перевірити, чи підходять вони як донори кісткового мозку. Дослідження все ж таки зробили, і сталося диво: дівчині повністю підійшов рідний брат, який без жодних вагань погодився на всі необхідні маніпуляції для порятунку сестри. В Україні, на жаль, умов для пересадки не було, тому родина знайшла клініку в Ізраїлі, у якій Діану погодилися прийняти на лікування. Хоча психологічно умови в Тель-Авіві були набагато кращими, бо там до пацієнта не ставляться як до жертви й намагаються створити дуже сприятливу для одужання атмосферу, фізично було дуже боляче й тяжко. Підготовка до трансплантації передбачає постійні медичні маніпуляції: переливання, крапельниці, аналізи, перебування в повністю стерильному боксі, бо для найкращого сприйняття організмом нового кісткового мозку імунітет людини максимально знижують. І навіть рідні, які весь цей час були поруч, тепер були обмежені у відвідуванні. Але все це наближало дівчину до її другого дня народження. 

 

Читайте також: Кришнаїт у ЗСУ


«Було дуже боляче. Лікарі навіть використовували морфій. Але я хотіла жити. Мені пояснили, що життя, якщо я помру, у всіх триватиме, таким чином викликавши в мене егоїстичні емоції: я ж не хочу, щоб усе тут було без мене, я теж хочу жити! Тому треба боротися. У день, коли почали трансплантацію, я відчувала величезну відповідальність і вдячність братові. Ізраїльські лікарі жартували, що то його такий подарунок мені. Але саме тоді надійшла звістка, що в Україні помер мій дідусь. Певно, я маю дякувати за життя і йому», — каже Діана.


Тепер найважливіше було, щоб організм сприйняв новий кістковий мозок і показники крові поступово прийшли до норми. Коли ситуація потроху стала покращуватися, Діані дозволили виходити з лікарні, але вдалося їй це не з першого разу. Відчуття відповідальності й страх нашкодити собі заважали зробити перший крок із палати, через це вона навіть знепритомніла під час першої спроби. Але згодом усе ж таки впоралася, прийшла на берег моря, щоб почати насолоджуватися красою цього життя знову. Коли показники повернулися до норми, лікарі дозволили повернутися в Україну. Для дівчини почався етап занурення у звичне життя. 


Курси з журналістики, тренування, університет — усе це минулої весни було поставлено на паузу, бо була важливіша справа — вижити. Діана зізнається, що тільки тепер, майже через рік, починає потроху усвідомлювати, що перемогла в цій битві, але знайти відчуття спокою і стабільності, яке було до хвороби, все ж таки ще складно. 

 

Читайте також: Брауні та позитивна дискримінація


Одразу після повернення дівчина чітко зрозуміла, що хоче допомогти змінити ситуацію з онкологічними хворими в Україні. 1 вересня повернулася до навчання, згодом виступила з ініціативою провести день донора в рідному червоному корпусі університету. Зв’язалася з Київським міським центром крові, у якому зголосилися надати обладнання та працівників, з однокурсниками знайшла кушетки, які розмістили просто в аудиторії. Студентів, охочих стати донорами, виявилося дуже багато, і це допомогло поповнити запаси центру. Надалі Діана планує провести ще масштабнішу акцію, щоб вийти за межі університету. А нині регулярно відвідує з друзями дитячий онкоцентр, намагається створити волонтерську мережу зі студентів, які могли б бути аніматорами в таких центрах. Бо на своєму прикладі знає, наскільки атмосфера в лікарні важлива для лікування, особливо для дітей. Під час такої поїздки дізналася, що одна хвора дівчинка дуже мріє не тільки про життя, а й про красиву сукню. Діана знає з власного досвіду що інколи втілення таких, здавалося б, дитячих мрій допомагає краще, ніж ліки. Тому дівчинка отримала таку сукню!


Діана впевнена, що подароване їй вдруге життя має бути корисним. Вона підтримує різноманітні ініціативи, готова долучатися до формування банку донорів кісткового мозку в Україні, долати всі бюрократичні перепони для можливості лікування хворих не за кордоном, а вдома. Проходячи політологічну практику від університету в одній із партій, вона порушувала це питання. Каже, що має певні зрушення і в цьому. Намагається всюди закликати людей ставати донорами крові, бо це мінімум, який більшість може зробити, щоб підтримати тих, хто бореться за життя.