Культура 2019-02-28 11:39 Барабаш Катерина
  ▪  

Кульгавий лідер

«Оскар»-2019 був незвично млявим, але не позбавленим інтриги

Кажуть, що нинішній «Оскар» був одним із найнудніших і позбавлений інтриги. Без ведучого й правда незвично, хоча зовсім не нудно, а навіть динамічніше. Ідея замість ведучого випускати на сцену зірок парами, які і оголошуватимуть, і вручатимуть, цілком розумна, хоча це й стало вимушеним кроком. Річ не в тім, що хтось вирішив таким чином змінити структуру церемонії. Просто не змогли підібрати ведучого. Так-так, у всьому Голлівуді такого не знайшлося. Одного було запросили, але він виявився замішаним у неприємну історію з черговим домаганням. У другого в анамнезі є серйозний компромат, який поки що не сплив, але обов’язково сплив би, якби його оголосили ведучим церемонії вручення «Оскара». Третій, злякавшись, що і в його біографії стовідсотково знайдуть брудні моменти, відмовився сам. Четвертий навіть не дослухав пропозицію до кінця й поклав трубку. П’ятого вирішили не шукати. Єдиний, хто сам поривався вести церемонію, був Маколей Калкін, але його не взяли. І тоді він вивісив у своєму Instagram серію фотографій, на яких показав, чим займався вдома під час церемонії: давив прищ, сидів одягнений у ванні з качками, пив віскі й багато чого ще. Власне, такі деталі й роблять «Оскара», а зовсім не кіно. Хіба не повинна стати приводом для дискусії та роздумів поява на червоній доріжці актора й співака Біллі Портера в жіночій сукні? Адже безмірно цікаво, що най­елегантніше жіноче вбрання на церемонії було на чоловікові. І хіба немає в його поясненні частки правди? «Що таке мужність? Що це означає? Жінки з’являються щодня в штанях, але варто чоловікові надягти сукню, як це викликає резонанс… Я хотів балансувати між чоловічим і жіночим. Я не трансвестит, а чоловік у сукні», — сказав Портер. Думається, у час гендерної плутанини цікава думка.


У колах інтелігентів-снобів, а також заморочених «патріотів» лаяти «Оскара» давно стало хорошим тоном. Відомо, що статуеток давно не дають за хороше кіно, а тільки за політкоректність і толерантність. Та й узагалі кому попало. Він не відіграє жодної ролі у світовому кінопроцесі. Члени американської кіноакадемії тупі й не розбираються в кіно, тому див. перші два пункти. «Оскар» давно ніякий не престижний, тому що див. перші три пункти. Зазвичай такі тези з’являються після довгого детального прогнозу. Десять тонн прогнозів та аналізів, а наприкінці витончена приписка: «Але це давно нікому не цікаво — «Оскар» видихнувся». Коли ж нарешті видихнуться ці аналітики?

 

Читайте також: Єврейське щастя


Сперечатися з тими, хто вважає головний «Оскар» стрічці Пітера Фарреллі «Зелена книга» даниною політкоректності, немає ані найменшого бажання. «Ох як набридло! Ох як ви нас змучили своїм схилянням перед расовими проблемами! Ох як ви шкодите справжньому кіно зі своїми політкоректними заморочками!» — ці шаблонні страждання за справжнім кіно чути щоразу, коли перемагає фільм про людей з іншим кольором шкіри, про сексменшини чи взагалі про щось, що вибивається з уявлень про «правильний» світ. Хочеться тільки зауважити, що мистецтво якраз про те, що вибивається. Правильний світ йому не цікавий. 


Щодо перемоги «Зеленої книги», то мова в ній зовсім не про расову проблему. Точніше, про неї, звичайно, але проблема значно ширша, як завжди буває в якісному творі мистецтва, коли сама по собі історія є лише приводом. «Зелена книга» — це історія чоловіка, якого в дитинстві погано виховали, а потім він ріс і мужнів серед людей зі своїми вузькими уявленнями про «правильний» світ. Доки не опинився в іншому світі, де вершителем краси та гармонії є не просто чужа йому, а прямо протилежна його життєвим принципам і звичкам людина. Для героя це стає потрясінням, і не знати звідки з’являються залежалі душевні ресурси. Поступове переродження італійського гопника, зігране Віґґо Мортенсеном так детально, так віртуозно, що вручення статуетки іншому здається непорозумінням. Щоправда, за чоловічу роль другого плану нагороду отримав Магершала Алі, що зіграв темношкірого музиканта-генія, протилежність героя, а насправді його альтер-его. По совісті кажучи, це ніяка не роль другого плану, а головна, але нехай вже, «хоч горшком назви — тільки в піч не став».


А «Оскар» за найкращу чоловічу роль Рамі Малеку, який зіграв у «Богемній рапсодії» Фредді Мерк’юрі, думається, є більше нагородою Мерк’юрі, ніж Малеку: так ті, хто голосував, розписалися у своїй любові до музиканта, що пішов так рано. До того ж це своєрідний втішний приз самій «Богемній рапсодії», що була у фаворитах нарівні із «Зеленою книгою» до самої церемонії. Втім, і в фаворитах її тримали, напевно, переважно через протагоніста, старанно вдаючи, що ніхто не помічає, наскільки фільм схожий на екранізацію статті з Вікіпедії про Мерк’юрі та гурт Queen. Хоча Малек, безумовно, дуже обдарований актор. До речі, у своїй промові він примудрився не згадати Біллі Сінґера, режисера. А все тому, що Сінґер незадовго до церемонії виявився замішаним у черговий скандал із домаганнями. Учіться, як треба працювати проти конкурента. З цієї причини «Богемну рапсодію» багато хто викреслив з імовірних переможців і, як виявилося, мав рацію, хоча такі кульбіти довкола кіно нічого, крім безсильного смутку, не викликають. Єдина «гостросюжетна» інтрига трапилася з номінацією «Найкраща жіноча роль». Тут розігралася справжнісінька драма, яку досвідчені учасники дійства зуміли приховати від допитливих очей.

цьогорічний «Оскар» був не кращим і не гіршим від попередніх. Хіба що спокійнішим: ні гучних політичних заяв зі сцени, ні параду феміністок у чорному. Фільми-номінанти всі як на підбір без сьогоденної політичної повістки


«Оскар» для Ґленн Клоуз, яка виконала у вельми посередній стрічці «Дружина» роль люблячої дружини письменника, нобелівського лауреата, що протягом багатьох років писала за нього романи, здавався справою вирішеною. Вважалося, що Клоуз, яка сім (!) разів була номінована й жодного разу не отримала статуетки, цього року стовідсотково переможе, бо ж ну скільки можна знущатися. По-перше, роль вийшла чудова, хоча й, відверто кажучи, без прориву. По-друге, Клоуз нещодавно виповнилося 71 і «Оскар» заодно мав означати нагороду ніби за вислугу років. По-третє, вона справді чудова акторка з величезною, переважно вдалою фільмографією. Все йшло до «Оскара», і Клоуз уже підбирала поділ сукні, щоб не заплутатися в ній під час виходу на сцену, аж ось із цієї проклятої сцени прозвучало ім’я Олівії Колман.

 

Читайте також: «Людина з табуретом» готується до мандрівки українськими кінотеатрами

 

Починаючи з цього моменту Ґленн Клоуз зіграла свою найкращу роль — без драматурга, без режисера та без репетицій. Знімемо капелюха перед її витримкою та силою волі: як вона радісно аплодує Олівії Колман, що піднялася на сцену по «Оскара», як усміхається і киває головою на знак схвалення. Що в бідолашної Ґленн у душі, напевно, описати звичайними словами не вдасться. Взагалі поведінка номінантів, які лишилися без нагород, — окрема тема й окрема повага, але випадок із Клоуз навіть на цьому тлі унікальний, а надто якщо врахувати, що це, найімовірніше, була її остання можливість посісти місце в когорті небожителів. Заради справедливості треба сказати: Колман блискуча. Якщо Клоуз грала більше на нюансах, то роль Колман типово лицедійська, а такі є виграшнішими, принаймні для «Оскара». 45-річна чарівна мадам перевтілюється в літню королеву-лесбіянку з ознаками деменції і робить це з істинно британським, шекспірівським розмахом та майстерністю.


Зате цього разу нарешті переміг інший оскарівський невдаха, який зазвичай навіть не потрапляв у номінації: Спайк Лі отримав сценарного «Оскара» за «Чорного куклукскланівця», комедійну історію про афроамериканця, який практично по телефону розправляється з расистами. Допомагає героєві Адам Драйвер у ролі єврея, який впроваджується в лігво куклукскланівців. Драйверу пророкували безумовну перемогу в номінації «Найкраща чоловіча роль другого плану», але, як відомо, її перехопив Магершала Алі. Спайк Лі у всьому фіолетовому, аж до оправи окулярів, вибігши на сцену, мало не збив із ніг «вручанта» Семюела Л. Джексона, повиснувши на ньому й обхопивши його за талію ногами. Після цього режисер виголосив пристрасну промову про своїх темношкірих предків, які побудували країну та якими він пишається. 

 


Головним тріумфато­ром цьогорічного «Оскара» був Альфонсо Куарон. Його «Рома» стала найкращим фільмом іноземною мовою, а сам він відхопив дві персональні статуетки: за режисуру й за операторську роботу. Причому за камеру Куарон взявся вперше в житті, це його операторський дебют. «Рома», що є володарем венеційського «Золотого лева», багато хто називає «мексиканським «Амаркордом». Певною мірою схоже на правду: фільм-спогад, фільм-ностальгія. Багато в чому автобіографічна, ця чорно-біла стрічка розповідає історію сім’ї, яка мешкає в Мехіко, у кварталі, що називається «Рома». У центрі розповіді домробітниця-креолка, тиха, майже безсловесна істота, яка стає головним провідником самовідданої любові в цій не найщасливішій сім’ї. По фільму немов розлита любов, вона занурює глядача у власні спогади, забарвлюючи їх у куаронівські кольори ніжності. Тут здійснюються подвиги в ім’я любові, просто так, як звична справа, без пафосу й декларацій, просто тому, що неможливо інакше. Сімейна сага розвивається на тлі трагічних подій червня 1971 року, коли у Свято Тіла і Крові Христових була розстріляна антиурядова демонстрація студентів. Загинуло 120 людей. У якийсь момент дві лінії перетинаються, але ненадовго, і революційно-політична частина легко відступає як другорядна. Коли в повітрі розлита любов, не до революцій. 

 

Читайте також: Рим і Скорсезе: близькі контакти першого ступеня


Мабуть, ніхто й не сумнівався, що «Рома» буде оголошена найкращим неангломовним фільмом. Але душа жадала й іншої інтриги: вперше до основної номінації «Найкращий фільм» включили стрічку іноземною мовою, зняту не в Сполучених Штатах. Хотілося, звісно, зламу шаблону. Особливо враховуючи нові, трампівські кульбіти американської політики, зокрема зведення стіни між США та Мексикою. Зі стрічкою «Рома» Куарон, який уже давно живе й працює в Штатах, повернувся до рідної мови, до рідних місць, знявши іспанською, з мексиканськими акторами й мексиканським коштом. У цьому випадку головний «Оскар» став би своєрідним протестом проти набридлих Трампових дивацтв і дурниць, символом культурної єдності країн, між якими намагаються звести стіну, і прозорим натяком на те, що будь-яку стіну рано чи пізно чекає доля Берлінського муру. Тим більше що «Рома» — стрічка практично бездоганна з погляду виконання, до того ж із неабиякою часткою і гумору, і (само)іронії. Словом, усі резони для оголошення найкращим фільмом року. Але кіноакадеміки не наважилися: велика справа — звичка. І, само собою, кольорова гостросюжетна комедія знайомою мовою, зі знайомими акторами, зі «своїм» режисером, слідами «своєї» історії — ну як тут віддати голос мексиканцю? 


Словом, цьогорічний «Оскар» був не кращим і не гіршим від попередніх. Хіба що спокійнішим: ні гучних політичних заяв зі сцени, ні параду феміністок у чорному. Фільми-номінанти всі як на підбір без сьогоденної політичної повістки. Навіть стрічка «Влада» Адама Маккея з чарівним Крістаном Бейлом у ролі Діка Чейні, яку академіки обійшли увагою, і то вже з історії, хоча й недавньої. Добре це чи погано? Та не добре і не погано, просто цього разу ось так. Цей рік видався спокійним і дещо млявим. Ще один доказ — лідером за кількістю статуеток стала «Богемна рапсодія», яка отримала лише чотири «Оскари». Ну й лідер…