Культура 2019-03-17 11:12 Трегуб Ганна
  ▪  

Марек Дзекан: «Іслам — це не лише релігія, тобто щось про внутрішнє життя людини, а й система, яка впливає на всі складники життя»

Про місце й особливості арабської літератури країн Північної Африки та Перської затоки у світовій, рівень впливу на неї ісламу та дилему демократії для мусульманського світу Тиждень поспілкувався з керівником відділу Близького Сходу та Північної Африки Університету Лодзі, польським cходознавцем Мареком Дзеканом.

У переліку програм зі світової літератури, як у шкільному варіанті, так і для університетів, не знаходиться місця для класичних і сучасних літераторів, що пишуть арабською мовою. Ці автори претендують на Нобелівську премію з літератури, але не отримують її. Чи є вагома причина, чому така література лишається поза увагою, коли казати про неї як про частину світової?

 

— Насправді дуже дивно, чому арабських письменників немає серед когорти тих, що претендує на Нобелівську премію з літератури. Єдиний літератор арабського світу, що здобув таку нагороду, — це Наґіб Махфуз із Єгипту. Уже кілька десятків років ідеться про те, чи отримає таку відзнаку інший важливий автор, сирійський поет Адоніс (Алі Ахмад Саїд Есбер). Він пише арабською, а також французькою, його твори перекладені багатьма мовами світу. Чому письменника досі не нагороджено Нобелівською премією з літератури? Складно відповісти однозначно на це запитання. Нині багато творів арабськомовних майстрів пера з Єгипту, Іраку, Сирії, Лівану перекладають іншими мовами. Їх читають, проте вони не здобувають важливих премій.

 

Читайте також: Півмісяць над Східною Європою


Водночас варто зауважити, що у Франції дуже велике значення мають письменники з Магрибу, які пишуть французькою. Ця література досить відома. У Польщі останніми роками перекладено багато книжок таких авторів з Алжиру або Марокко чи Тунісу. Мені здається, що загалом ідеться не лише про арабських письменників, а й індійських і навіть японських, афганських тощо, тобто літературу Сходу, Орієнту, а також Африки. Дуже небагато авторів із цієї важливої частини світу широко відомі, зокрема в нас. Їхній високий художній рівень відомий невеликому колу науковців-сходознавців. Коли Наґіб Махфуз здобув Нобелівську премію, сталося от що: польські журналісти почали запитувати, хто ж це такий, бо про нього не знали, він був новим обличчям.

 

Показово, що на той час два його романи, кілька розповідей і драматичні твори можна було прочитати польською, проте мало хто цікавився такою літературою. Захід концентрується сам на собі, дивиться лише на своїх авторів. Тому спеціалісти з літератури, якщо вони не сходознавці, думають, нібито важливо тільки те, що пишуть у західних країнах. Це важливий елемент для розуміння, чому письменники й поети зі Сходу не отримують Нобелівської премії з літератури.

 

Ключові особи західної літератури — як поети, так і прозові автори. А хто вони для арабського письменництва? 


— Арабська література має власні риси, і важливою її частиною є поезія. Вона для перекладу дуже складна. Усі спеціалісти з арабської та перської літератур кажуть, що ця поезія чудова, дуже красива, але в перекладі її елементи втрачаються. До XVII століття не було перекладів арабської літератури європейськими мовами. Європейці перекладали філософські та певні релігійні трактати, Коран, але взагалі не цікавилися літературою, арабською поезією наприклад. Чому я кажу про поезію? Тому що тривалий час, фактично до ХІХ століття, в арабській літературі не було прозових творів (романів тощо), форм, запозичених під впливом європейських літератур. Передусім французької та англійської, але також і російської. 

Захід концентрується сам на собі, дивиться лише на своїх авторів. Тому спеціалісти з літератури, якщо вони не сходознавці, думають, нібито важливо тільки те, що пишуть у західних країнах


Араби цікавилися російськими авторами, особливо в Єгипті. Річ у тім, що в позаминулому столітті багато їх здобувало освіту у Франції чи Британії, і там читало російські літературні твори. Звісно, у перекладах, а не оригінали. Достоєвскій, Пушкін, Турґєнєв та інші мали великий вплив на розвиток арабської прози в Єгипті або Лівані. Але, звичайно, ці автори не перша ліга впливу, проте все одно він був. Після Другої світової війни чимало арабів здобувало освіту в СРСР, і також цікавилося тамтешньою літературою. Вплив був, і його сліди добре помітні в Єгипті, Іраку, Сирії — тих країнах, що прийняли соціалістичний шлях розвитку. Дехто навіть називає той шлях комуністичним, але це не є так, бо йдеться про щось абсолютно інше, різновид особливої арабської думки. 
Вплив російської літератури на арабську відчутний, проте не в усіх країнах. Не відшукаємо його в Саудівській Аравії, літературі Магрибу (на яку важливий вплив чинило французьке красне письменство).

 

Якщо поглянути на давню арабську поезію, то там практично не йдеться про іслам як такий, а про зовсім інші, приземленіші теми. Наскільки арабська культура справді ісламізована?


— Ісламізація різна на різних територіях. Наприклад, в арабській поезії Андалузії дуже мало ісламських рис. Річ у тім, що в арабській поезії не лише згаданого регіону, а й Близького Сходу загалом дуже мало рис із мусульманства. В арабській літературі практично немає релігійної поезії, бо вона як така концентрується довкола інших тем. Її можна знайти в Ірані, але тоді йтиметься про перську літературу, або в турецькій та османській, а це зовсім інші явища. Релігійна поезія арабських авторів з’яв­ля­лася тоді, коли їхні творці були пов’язані з містицизмом (суфізмом). Як окреме явище, суфійська поезія розвивалася перською і турецькою мовами, а от арабською її дуже небагато. Це різні трактати, коментарі до Корану тощо. Арабська поезія передусім любовна або така, що описує різні елементи природи, але не релігійна. Не Бог, не Коран в основі її тем. В арабській літературі, прозі й поезії багато такого, що не є мусульманським. Власне, як і в культурі загалом.

 

Читайте також: Іслам і консерватизм: несумісна сумісність

 

Ви автор дослідження, яке стосується доісламських елементів і явищ, що досі збереглися як в арабській культурі, так і в мусульманській. Про що конкретно йдеться: це нематеріальні елементи — чи матеріальну культурну спадщину того періоду теж ще можна побачити?


— Такі речі дуже складно помітити неопосередковано, тому що дуже багато елементів насамперед доісламських вірувань ісламізовано. Мова передусім про віру в уроки, лихе око. Згадана тема важлива не лише для арабської культури, а й ісламу, бо є згадки, що про це казав пророк Мухаммад. Має значення вона й у повсякденній культурі. В Алжирі, Марокко відповідних моментів, що відсилають до теми пристріту та вроків, багато, бо вони є вагомими магічними елементами вірувань в ісламі. 


У найважливіших елементах мусульманської віри ми теж знаходимо надзвичайно давні, доісламські елементи. Наприклад, Кааба й Мекка мали дуже велике значення для арабів у часи, що передували ісламу. Доісламська арабська давня поезія вельми значуща для сучасних арабів та мусульман. У Корані знаходимо багато оповідей, пов’язаних із часом до прийняття мусульманства, із християнством, юдаїзмом, віруваннями бедуїнів, тобто арабів часів до VII століття нашої ери, що проживали на Аравійському півострові. 


В етичних принципах мусульман можна знайти чимало елементів ранішого часу. Наприклад, гостинність була дуже важливою і за часів, що передували ісламу, бо мова про пустелю, життя в складних умовах. В арабів-бедуїнів так велося до приходу Мухаммада. І нині в них усе те саме, адже клімат не змінився. Тому важливі елементи повсякденного життя лишилися такими, якими були з дуже давніх часів. Хіба що їм дісталася ісламська обгортка. До VII століття нашої ери йшлося про елементи бедуїнської етики, а з приходом ісламу ця релігія їх абсорбувала, бо клімат і географія не змінилися. Не вдалося перекреслити всього, що було до приходу монотеїзму, адже носіям нової релігії довелося жити в старих умовах. 

 

Читайте також: Арабський світ: Магічна культура чи втрачена цивілізація?

 

Ісламісти нищили мусульманські святині та освітні центри як у Малі, так і в Сирії. Звідкіля радикалізм на релігійному ґрунті взявся в Західній Африці? 


— Важливо розуміти, що ісламський світ не лише арабський. Часто можемо прочитати, що Афганістан належить до арабського світу, як і Ліберія або Нігерія. Одне слово, не всі мусульмани араби. Ні. Мусульманський світ починається з Індонезії та закінчується в Західній Африці, Тімбукту чи інших містах цієї частини світу. Тімбукту — давній важливий центр мусульманської віри та науки Західної Африки, але також Марокко та Алжиру. Схожі важливі центри є в усіх частинах мусульманського світу. Наприклад, для Центральної Азії це Самарканд та Бухара. Ідеться передусім про релігійну науку, але не лише. Ті, хто свого часу працював у таких центрах, писав арабською, тогочасною лінгва франка ісламського світу, але за походженням вони арабами не були. Арабська мова до середини ХХ століття — найважливіша в ісламському світі, релігії та науці, зокрема гуманітарного та гуманістичного їхнього переліку. «Боко харам» — це угруповання, яке не визнають у багатьох частинах ісламського світу. І в Азії, і в Африці є схожі організації, але вони перебувають на узбіччі життя цих країн. Дуже небагато мусульман погоджується з їхніми ідеями та практиками. Вони обмежені самі собою. 

 

Таким чином, ісламський радикалізм прикрий і для більшості самих мусульман?


— Радикалізм нікому не приємний. «Боко харам» або «ІДІЛ» в Іраку та Сирії стверджують, що лише їхнє прочитання й тлумачення ісламу відповідає Корану й традиції пророка. У Саудівській Аравії те саме, а також у певних частинах Центральної Азії, Пакистані або Індонезії.


Проблема, якої торкаємося, складна, бо в ісламі немає централізації, людини, яка може сказати, що оце правильно, а оте ні. Кожному мусульманину дозволено мати власну інтерпретацію ісламу, і ніхто не скаже, що чиєсь трактування хороше або погане. Немає такого собі Папи Римського, який є в католицизмі. У різний час на різних етапах розвитку ісламської цивілізації можна знайти групи, які думають, що лише в них є право на правильне розуміння мусульманської віри, Корану й традиції пророка. У сучасному світі цих груп не більше, ніж у часи середньовіччя або ранньо­модерного часу. Хіба що вони мають засоби, щоб увесь світ почув про їхню роботу. Роль преси, телебачення, інтернету дуже важлива. Люди читають, дивляться фільми та відео, тому представники таких організацій, як «ІДІЛ» тощо, роблять усе можливе, щоб увесь світ їх почув і побачив. Якби це відбувалося в XVI столітті, то «Боко харам» лишилися б відомими лише в Тімбукту, наприклад, або за в місцях їхньої діяльності. Ніхто просто не знав би, що такі люди та групи існують. Медіа різних типів дозволяє собі сьогодні поширювати знання про такі релігійні або псевдорелігійні групи. 

 

Читайте також: Філософія степу


Якщо казати про «Ісламську державу» в Іраку, то вона за своєю суттю не має жодних зв’язків з історичними халіфатами Аббасидів чи Омейядів або з Османською імперією, тобто історичними державами Близького Сходу та Північної Африки. Вони взяли лише назву, яка не пов’язана з їхньою філософією. 

в ісламі немає централізації, людини, яка може сказати, що оце правильно, а оте ні. Кожному мусульманину дозволено мати власну інтерпретацію ісламу, і ніхто не скаже, що чиєсь трактування хороше або погане

 

Дилема, із якою європейці зіткнулися в ісламському та арабському світах, — можливість встановлення там демократії західного зразка. Хоча вся історія ХХ століття засвідчує, що арабські країни з республіканським типом правління переживають низку криз. Чому так відбувається?


— Мені здається це дивним, проте королівства, про які мова, ближчі до арабської та ісламської традиції. Поява республік в арабському світі практично завжди пов’язана з тамтешнім націоналізмом, «уру­­ба» — арабізмом. Для нього передусім важила арабська нація, а не мусульманська, тобто умма. Це важливо, бо, по суті, нації в арабському світі не існують, особливо такі, що пов’язані з державами, збудованими європейцями, але не самими арабами. Королі — це привнесення європейської, а не арабської традиції. В арабській традиції королів не було, проте були еміри й халіфи. Монархічна форма правління ближча ісламській формі влади, ніж республіканська. І ось тут варто шукати коріння відповіді на питання, чому в цій частині світу демократія в західному розумінні не приживається. На теренах, про які мова, роль ісламу дуже важлива, і, як казав один з ідеологів мусульманського фундаменталіз­­му, «демократія — це людське, і воно не збігається з божественним, тобто ісламом і його розумінням світового ладу, зокрема щодо держави». 


Цікаво, що після Арабської весни частина ідеологів, зокрема в Тунісі, казала про ісламську демократію, але вона не вдалася. У Єгипті так само. Іслам — це не лише релігія, тобто щось про внутрішнє життя людини, а й система, яка впливає на всі складники життя. Нам на Заході видається можливим відділити божественне від земного, а от в ісламській культурі це взагалі немислимо, якщо така культура й надалі хоче бути ісламською.  

 

-------------------------

Марек Дзекан народився 1965 року в польському місті Пацанов. Випускник Варшавського університету. Професор, габілітований доктор. Керівник відділу Близького Сходу та Північної Африки Університету Лодзі, працівник відділу арабістики та ісламських досліджень у Варшавському університеті й Лабораторії арабської мови та культури в Університеті Миколая Коперника в Торуні. Серед його робіт «Історія Іраку» (2002), «Цивілізація ісламу в Азії та Африці» (2007), «Історія арабської культури» (2008).

схожі публiкацii