Світ 2019-03-08 09:30 Борис Варґа
  ▪   журналіст і політолог, Белград

Антимайдан у Сербії

Ключовим моментом політичної динаміки в Сербії буде офіційне вирішення відносин із Косовом, яке очікують цієї весни

У Сербії більш як три місяці у всіх великих містах тривають масові громадянські протести проти президента Александара Вучича. Протестують опозиція та незалежні громадянські рухи. Демонстрації є досить політично нейтральними. Мітингарі звинувачують сербського президента та його коаліцію в авторитарному правлінні, корупції, маніпулюванні ЗМІ, деградації демократичних інститутів, блокаді парламенту, тиску на опозицію тощо.
Чимало українських ЗМІ в цих протестах вбачають початок сербського Майдану. Але якщо заглибитися в анатомію тамтешньої політичної сцени, то можна побачити навіть протилежний процес до того, який відбувався в Україні п’ять років тому. 


Чи зможе вулиця найближчим часом скинути владу Александара Вучича? Чому Захід підтримує його? Які основні сербські опозиційні партії та хто їхні лідери?   

 

Опозиція проти Вучича й Заходу


Початком протестів наприкінці листопада минулого року став спалах гніву після побиття одного з опозиційних лідерів Борка Стефановича. Хоча протести «1 із 5 мільйонів» (назва походить від заяви Вучича про те, що він «не вестиме переговорів із демонстрантами, навіть якщо їх на вулиці буде 5 млн») відбуваються без політичних лідерів, серйозну та приховану логістику їм надає цей опозиційний союз. 

 

Читайте також: Die Welt: як Захід проспав “вставаніє з колєн” Росії, провал фінського соціального експерименту


Дещо раніше, у березні 2018-го, дев’ять опозиційних суб’єктів (партій, робітничих профспілок та незалежних рухів) створили платформу спільної політичної дії під назвою Союз за Сербію (СзС). Головними рушіями цього опозиційного фронту стала провідна сербська опозиційна Демократична партія та її теперішні й колишні лідери (Зоран Лутовац, Драган Джилас, Вук Єремич). У 2000 році вона також була головним рушієм повалення режиму Слободана Милошевича за допомогою вуличних протестів. Після революції Демократична партія (з меншими перервами) була при владі до 2012 року, доки уряд не сформувала Сербська прогресивна партія Александара Вучича.


Окрім Демократичної партії до об’єднання СзС входять ще консервативні й радикальні партії, такі як рух «Двері». У СзС фактично немає чіткого зовнішньополітичного курсу Сербії до ЄС, а його праве крило виступає проти підтримки незалежності Косова та за зближення країни з Росією. Зокрема, рух «Двері» — проти загальнодемократичних, ліберальних цінностей, а також проти інтеграції Сербії з ЄС.


Тут ще й менша проросійська партія з привабливою назвою «Здорова Сербія», яка підтримує вступ країни до Євразійського економічного союзу, а також фінансує молодіжно-патріотичні табори для підлітків (у гірському районі Златибор) за допомогою сербських та російських ветеранських і патріотичних об’єднань. У програмі опозиційного СзС неприйнятним є визнання незалежності Косова. Вони виступають проти вступу Сербії до НАТО та підтримують її воєнну нейтральність. У їхній програмі навіть немає чіткої орієнтації країни на ЄС. Згідно з результатами опитування громадської думки в грудні минулого року рейтинг СзС становить 17%.


Александара Вучича опозиція вважає зрадником, оскільки він за посередництвом ЄС веде переговори з Приштиною. Переговори про нормалізацію відносин між Сербією та Косовом повинні закінчитися наприкінці цієї весни, під час виборчої кампанії у ЄС, а кінцевим результатом діалогу має бути налагодження тривалих хороших відносин між Сер­бією й Косовом та зобов’язання Белграда не гальмувати міжнародний розвиток Приштини. Саме в цьому чимало аналітиків вбачає посередній спосіб визнання незалежності Косова.

 

Читайте також: В Сербії десятки тисяч громадян знову протестували проти політики президента Вучича


Останній рік уряд Сербії заявляє, що країни ЄС та США готові підтримати зміну кордонів між Сербією та Косовом. Нібито мається на увазі обмін деякими прикордонними районами із сербською та албанською більшістю. Невідомо, наскільки ця пропозиція є серйозною, хоча в поважних дипломатичних колах говорять, що готові підтримати будь-який варіант, який влаштує інтереси Белграда та Приштини. Опозиційний СзС «зміну кордонів» у свою чергу вважає зрадою сербських національних інтересів.

 

Влада — колишні радикали та русофіли 


На президентських виборах у Сербії 2017 року в першому раунді переміг Александар Вучич. Вучич є також лідером Сербської прогресивної партії, а очолювана ним коаліція в парламенті має абсолютну більшість. Згідно з результатами останніх опитувань громадської думки з кінця грудня ця політсила має майже 50% підтримки. 


Сербську прогресивну партію було створено у 2008 році із членів Сербської радикальної партії, які політично розійшлися зі своїм колишнім лідером Воїславом Шешелем. Сербська радикальна партія шовіністично-націоналістична, побудована на ідеях руху четників часів Другої світової війни, антиліберальних та антиєвропейських позиціях та сербському русофільстві. Ця партія протягом 1990-х активно брала участь у бойових діях у Хорватії, Боснії і Герцеговині та Косові, а у 2018-му Міжнародний трибунал у Гаазі засудив Шешеля на 10 років за злочини війни (відсидів попередньо в слідчому ізоляторі).  


Натомість Сербська прогресивна партія після приходу до влади у 2012-му свою орієнтацію, принаймні декларативно, спрямувала на ЄС. Завдяки такій позиції Александар Вучич у 2012 році, формуючи уряд, мав підтримку Заходу (Німеччини та США). Основними умовами були налагодження діалогу та нормалізація відносин між Белградом і Приштиною, яку його попередники з Демократичної партії не могли забезпечити. 

 

Читайте також: Прем’єр Косова прокоментував арешти сербів


Вучич за короткий час піднявся з посади заступника прем’єр-міністра (2012) до прем’єра (2014–2017), а потім і президента Сербії (2017). До нової Сербської прогресивної партії він відколов значну частину прихильників радикалів, які здебільшого є русофілами. Тому політику Вучича часто називають «сидінням на двох стільцях» — між Брюсселем та Москвою. Зокрема, ця політика стала виразною після анексії Криму 2014 року, коли Сербія офіційно почала підтримувати територіальну цілісність України, але в міжнародних активностях підтримувала політику РФ. Типовим прикладом є голосування Сербії разом із російськими союзниками проти ініційованої Україною резолюції про права людини в анексованому Росією Криму в Генеральній Асамблеї ООН.


Узгодження зовнішньої політики Сербії з політикою Євросоюзу є насамперед обов’язком Белграда в межах переговірного процесу як кандидата до ЄС. Натомість країна відмовляється вводити санкції проти Російської Федерації (як це зробила Чорногорія), через що її вважають не зовсім лояльним партнером ЄС, попри те що головні торговельно-фінансові зв’язки Сербії має саме із Західною Європою.

 

Стабілократія та євроскептичність


За даними Freedom House (див. «Портрет регіону»), Сербія з минулого року «частково вільна країна», себто така, що зазнала деградації демократії. «Репортери без кордонів» оцінюють її як державу з найбільшим падінням свободи слова серед балканських країн, а Transparency International вважає Сербію однією з найкорумпованіших у регіоні.


Хоча річні звіти Брюсселя також вказують на згадані вище проблеми, політики ЄС відкрито не критикують і не чинять тиску на Сербію й Александара Вучича. Аналітики такий політичний підхід називають «стабілократією». Це політичний режим, за якого передусім коаліція при владі зберігає політичну та фінансову стабільність країни в умовах регіональної та європейської кризи. Крім того, Вучич узяв на себе обов’язок вести переговори з Приштиною та підписати документ, через що країни Заходу є толерантнішими до його зазіхання на демократію.

 


Опозиційний СзС оголосив бойкот і покинув парламент та всі представницькі організації політичного самоврядування в Сербії. Він також планує бойкотувати вибори, вважаючи, що умов для їх чесного та демократичного проведення не існує.


Наприкінці лютого представники ЄС дещо холодно заявили про те, що підтримують протести в Сербії як засіб демократичної боротьби, але не підтримують бойкоту парламенту опозицією, вважаючи його головним майданчиком для політичного діалогу. СзС був дуже розчарований зустріччю з представниками ЄС та браком підтримки.


Водночас існує певний ризик того, що бойкот опозицією парламенту в країні може спричинити нестабільність і хвилю політичної кризи. У Чорногорії бойкот парламенту триває з 2017 року, Албанія в лютому також оголосила про плани бойкотувати законодавчий орган. Деякі сербські аналітики вважають, що СзС сподівається повторити позитивний результат бойкоту парламенту в Македонії, де після політичної кризи, яка тривала з 2015-го, за посередництвом міжнародної спільноти було організовано демократичні вибори, на яких перемогла опозиція під керівництвом лівоцентриста Зорана Заєва. На відміну від СзС Заєв та його коаліція були великими прихильниками вступу Македонії до НАТО та вирішення проблеми з назвою країни. Що їм й вдалося на початку цього року.

 

Фактор Росії — win-win


Росія має хороші відносини і з правлячою Сербською прогресивною партією, і з більшістю партій опозиційного СзС. Опозиція бачить Росію й Путіна гарантами політичної та воєнної нейтральності Сербії, а вступ до НАТО взагалі не розглядає як зовнішньополітичну можливість.


Все ж таки ключовою відмінністю між сербськими протестами та українським Євромайданом є чинник міжнародної підтримки. На відміну від Януковича Вучича підтримують ключові політичні гравці Заходу. І ця підтримка зберігатиметься, доки тривають переговори щодо нормалізації відносин між Белградом та Приштиною. 

 

Читайте також: Президент Сербії визнав, що його політика щодо Косова зазнала поразки


Косовську кризу врегульовано не в інтересах Росії. Вона допомагає Сербії й блокує в Раді Безпеки ООН незалежність Косова та його інтеграцію з міжнародними організаціями (Інтерпол, ЮНЕСКО тощо). Як тільки Сербія підпише угоду з Косовом, РФ втратить головний геополітичний важіль на Балканах. Тому Москва виступає проти нормалізації відносин Белграда та Приштини, а відповідно певною мірою і проти Вучича. Навіть попри те, що Путін у січні цього року нагородив президента Сербії орденом Александра Невського. Вучич знає, що йому можна «сидіти на двох стільцях» і знущатися над сербською демократією, доки не буде підписано угоду з Косовом. Після чого політична доля нинішнього сербського президента може стати подібною до долі Слободана Милошевича, коли той у 1995 році підписав Дейтонську мирну угоду (щодо регулювання миру в Боснії і Герцеговині) й перестав бути потрібним. Тобто автоматично Милошевич став головною причиною інших проблем, на яких доти міжнародна спільнота не акцентувала уваги (Косово, внутрішня криза в Сербії).


Росія грає у win-win. Путін очікує, що Вучич зрадить Захід і не підпише угоди з Косовом. У разі сербського (малоймовірного) вуличного перевороту Росія матиме союзників і серед опозиції, зокрема серед нових правих і радикалів. Вона чекає, щоб її Російсько-сербський гуманітарний центр у місті Ніш дістав дипломатичний статус. США вважають, що тоді цей цивільний центр із боротьби з природними стихіями перетвориться на підвалини першої військово-інформаційної російської бази на Балканах.


Чи здатні протести повалити президента Вучича й чи можна їх вважати початком сербського Євромайдану? Про український сценарій у Сербії говорити зарано. Вучич і тамтешні політичні еліти до масової фальсифікації виборів не вдаються (як це було в Україні напередодні Помаранчевої революції), до брутального насильства також (як було під час Євромайдану). Протести в Сербії навіть не мають єдиного списку вимог, серед яких були б відставка президента Вучича та проведення позачергових демократичних виборів. Опозиція ще не готова до виборів, у той час як Вучичу вони дуже вигідні, бо його партія має високий рейтинг серед населення.


Протести в Сербії аж ніяк не можна назвати Євромайданом. З погляду ідеології та геополітичного курсу їх навіть можна назвати Антимайданом: значна частина націоналістично налаштованих демонстрантів та опозиція звинувачують Вучича в державній зраді й заради збереження Косова в складі Сербії готові зректися європерспективи країни.