Світ 2019-03-18 13:06 Марк Войджер
  ▪   Балтійський оборонний коледж, Тарту, Естонія

«Синдром Кроноса» і «троянський кінь»

Потенційний план дій експедиційних сил росіян у Венесуелі за досвідом України й Сирії

Російська влада й тамтешні експерти вважають, що РФ є мішенню для західних гібридних атак. Кремль глибоко переконаний, що таємна мета Заходу — підбурити народ і спричинити так звану кольорову революцію, щоб зруйнувати нинішній конституційний лад Росії та скинути чинний режим. Ірраціональний страх російської правлячої еліти перед загрозою кольорової революції можна назвати «синдромом Кроноса» — давньогрецького бога, який боявся, що його діти, олімпійські боги, скинуть його з престолу так само, як він колись свого батька, бога неба Урана. Цей політичний синдром — типовий превентивний страх еліти перед насильницькою зміною режиму в країнах, історично схильних до революцій, переворотів або фальсифікованих виборів. Відчуття незахищеності пояснює спроби путінського режиму придушити громадські сили, породжені його політикою. Скажімо, середній клас та молодь, що вимагають політичних змін і демократизації. Оманливі уявлення росіян про загрозу не раз проявлялися. Наприклад, на Московській конференції з міжнародної безпеки у квітні 2016 року кольорові революції були названі інструментами «західної гібридної війни», спрямованої на дестабілізацію Росії, Євразії та Близького Сходу. Раніше, у грудні 2014-го та 2015-го, у російській воєнній доктрині та стратегії національної безпеки чітко зазначалося, що російська держава вважає себе мішенню «західної гібридної війни», покликаної дестабілізувати РФ зсередини.

 

Читайте також: Гібридна гегемонія


Чинна влада Росії, яка, без сумніву, має радянське виховання, менталітет і рефлекси, не може повірити, що у 2013–2014 роках сотні тисяч людей спонтанно вийшли на Майдан, попри люту зиму, щоб обстояти проєвропейський вибір України, не злякавшись куль і кийків «Беркута» та спецназу, залучених проросійським сатрапом Януковичем. Історія РФ засвідчує, що традиційно народні зміни режиму або закінчуються безуспішно, або тривають недовго (скажімо, революція 1905-го або Лютнева революція 1917-го). Радянський досвід підказує, що єдиний спосіб скинути уряд чи правителя та втримати владу — це добре організована змова невеликої групи рішучих діячів, як-от більшовицький переворот у жовтні 1917 року. Радянських лідерів, які не померли природною смертю, скидали теж невеликі групи змовників із лав самого режиму, що потім «підсиджували» одне одного: Берія Сталіна, Хрущов Берію, Брежнєв Хрущова тощо.

Таким чином, ідея про зміну режиму в результаті справжніх народних протестів суперечить усталеним поглядам Кремля, який сприймає народ як масу, чи то пак підданих усемогутніх правителів. А маса не може мати власної волі. Якщо маси зібралися й повстали проти проросійського режиму, як це сталося в Україні, Сирії, а тепер у Венесуелі, то, за конспіративною логікою Москви, не обійшлося без впливу, ба навіть контролю ззовні. Стандартними підозрюваними в пропагандистській схемі Кремля, позиченої в Радянського Союзу, є ЦРУ та Держдепартамент США (цю інституцію 2015-го Путін сам звинуватив у тому, що вона витратила $5 млрд на організацію Майдану з метою зашкодити інтересам Росії в Україні).


РФ потерпає від надзвичайно згубних наслідків кремлівського «синдрому Кроноса», який завдає удару по й без того розчавленому та розколотому громадянському суспільству. Створення російської гвардії («Росгвардия») на чолі з колишнім охоронцем Путіна генералом Золотовим; постійні заборони на протести проти режиму й «несанкціоновані» демонстрації; визначення кольорових революцій як внутрішньої воєнної загрози для Росії — усі ці заходи засвідчують, що російська влада вкрай серйозно ставиться до того, що може її підривати. Вона готова залучити будь-які інструменти у своєму розпорядженні, щоб придушити всі дисидентські течії, перш ніж ті переростуть у сильніший рух, здатний кинути виклик кремлівському контролю над усією країною.

фундаментальним принципом реагування Росії буде «стратегія активної оборони», що передбачає низку заходів для превентивної нейтралізації загроз національній безпеці та водночас визнає оборонний характер російської воєнної доктрини


Ще дошкульнішим є вплив цього політичного синдрому на дії Росії за кордоном із 2014 року, які забрали життя багатьох людей, зокрема в Україні, Сирії, а незабаром, можливо, й у Венесуелі. Зрештою, усе зводиться до тепер уже горезвісної «доктрини Ґєрасімова».

 

Оновлення «доктрини Ґєрасімова»


У лютому 2013-го начальник Генерального штабу Збройних сил РФ Валєрій Ґєрасімов оприлюднив модель гібридної війни, виступивши перед Академією воєнних наук. Він мав дві мети. Перша — описова (розповісти, як, за баченням Росії, Захід веде війну у ХХІ столітті). Друга — інструктивна (спрямувати російську військову науку до співпраці з Генеральним штабом для протидії гаданим «неординарним» гібридним загрозам від Заходу та водночас їхньої експлуатації як проти Заходу, так і проти його союзників у всьому світі). Тодішня презентація Ґєрасімова не була «доктриною гібридної війни», як це припускалося на Заході, а радше концептуальною моделлю. Однак із роками його писанина поступово оформилася в те, що тепер упевнено можна назвати «доктриною Ґєрасімова» про двоїстий підхід Росії до гібридної війни: спроби протидіяти її наслідкам у РФ та максимально застосовувати її проти зовнішніх ворогів.


Цього року генерал Ґєрасімов знову виголосив щорічну промову — у суботу, 2 березня, перед Акаде­мією воєнних наук. Він звинуватив Пентагон у розвитку нової військової стратегії «Троянський кінь». За його словами, вона спрямована на активне використання протестів і потенціалу п’ятої колони для дестабілізації ситуації в країні та водночас застосування високоточної зброї проти найважливіших державних та інфраструктурних об’єктів. Ґєрасімов також заявив, що Російська Федерація готова запобігати таким планом спільними зусиллями російських стратегів та Генерального штабу Збройних сил РФ, які за останні роки «розробили концептуальні методи нейтралізації агресивних дій імовірних противників». На переконання генерала, фундаментальним принципом реагування Росії буде «стратегія активної оборони», що передбачає низку заходів для превентивної нейтралізації загроз національній безпеці та водночас визнає оборонний характер російської воєнної доктрини. Ґєрасімов наголосив: «Це один із пріоритетних напрямів, що гарантуватиме безпеку держави. Ми маємо обігнати ворогів у розвитку воєнної стратегії та завжди бути на крок попереду».

 

Читайте також: Російська правовійна


Далі він знову звинуватив США та союзників в агресивному курсі зовнішньої політики, а саме в розробці воєнних планів наступального характеру, як-от концепції «глобальні ударні сили» та «багатосферна битва». Генерал також закидав американцям використання кольорових революцій і м’якої сили для того, щоб «позбавити державності» країни, які перестали приязно ставитися до США, та замінити законно обрані інституції й послабити їхній суверенітет. Він вважає, що це вже сталося в Іраку, Лівії, а також в Україні. На його думку, схожа діяльність нині спостерігається у Венесуелі.


Щорічні оновлення «доктрини Ґєрасімова» традиційно базуються на аналізі подій за рік, а також оцінці розвитку гібридної війни у світі та майбутнього вектора західних, тобто передусім американських, дій, за уявленнями російського військового командування. З огляду на двоїстість описово-інструктивної промови генерала РФ, ці презентації слугують цінним джерелом для аналізу та навіть прогнозів щодо потенційних дій Росії. Застосовуючи принцип «дзеркального відображення» аналітичної доповіді й інструкцій Ґєрасімова (тобто визнаючи, що Росія традиційно плутає дії Заходу з власними, але винуватить виключно Захід), можна здогадатися, що російські лідери дедалі більше занепокоєні ситуацією в потенційному театрі чергової «кольорової контрреволюції», тобто у Венесуелі.

 

Сфери російської гібридної війни

 

Доповідь Ґєрасімова збіглася з активізацією правового, дипломатичного та інформаційного інструментів кремлівської машини. У неділю, 3 березня, на зустрічі з віце-президенткою Венесуели Дельсі Родріґес, що прибула до Москви з робочим візитом, Валентина Матвієнко, спікер Ради Федерації Федеральних зборів РФ, офіційно заявила, що Росія зробить усе можливе для недопущення збройного вторгнення у Венесуелу. Як повідомляється, Матвієнко сказала: «Ми дуже занепокоєні тим, що США можуть вдатися до провокацій і спричинити кровопролиття, аби знайти причини й виправдання для вторгнення у Венесуелу. Але ми зробимо все, щоб перешкодити цьому». Вона також заявила, що Росія категорично проти будь-яких зовнішніх втручань у справи суверенних незалежних держав.


На зовнішньополітичному «фронті»: у суботу, 2 березня, міністр закордонних справ Росії Сєрґєй Лавров поспілкувався з держсекретарем США Майком Помпео щодо ситуації у Венесуелі. Повідомляється, що Лавров засудив Сполучені Штати за погрози режиму Мадуро та наголосив, що будь-яке відкрите втручання у внутрішні справи суверенної держави є серйозним порушенням міжнародного права. Він також заявив, що РФ готова на пропозицію Вашингтона взяти участь у двосторонніх переговорах про Венесуелу. Тимчасом на інформаційному «фронті»: 22 лютого 2019-го речниця Міністерства закордонних справ Росії Марія Захарова закинула пропагандистське гасло про те, що США готуються використати заплановану гуманітарну допомогу Венесуелі як привід для збройної інтервенції, розташовують війська на колумбійсько-венесуельському кордоні та придбали в східноєвропейській країні велику партію вогнепальної зброї, щоб роздати її венесуельським опозиціонерам і допомогти їм розв’язати громадянську війну, що, своєю чергою, виправдає вторгнення Сполучених Штатів.


Установа Матвієнко, власне, дає дозвіл на застосування військ спецпризначення за кордоном. Тож такі заяви варто сприймати серйозно, особливо на тлі схожих висловлювань Ґєрасімова, а також затягування справи, до якого вдається Лавров, пропонуючи переговори, щоб сповільнити реагування США. Укупі з інформаційною війною, що триває з кінця січня, та військово-аналітичною публікацією на цю тему все згадане вище слугує ілюстративним прикладом російського «всеохопного» підходу до потенційної гібридної війни за кордоном — одночасної активації російських дипломатичних, правових, військових та інформаційних (пропаганда й аналітика) інструментів. До того ж бажано на вихідних, бо вже перевірено, що так є можливість захопити Захід зненацька та дістати фору.

 

Венесуела — наступний потенційний полігон 

 

Якщо Росія вирішить вторгнутися до Венесуели, щоб підтримати режим Мадуро й допомогти йому придушити поки що слабенький опозиційний рух, то здебільшого застосовуватиме там якусь версію своїх «інтегрованих угруповань сил», що спочатку випробовувалися (щоправда, безуспішно) в Україні, а потім, із 2015 року, відшліфовувалися в Сирії. Поняття «інтегровані угруповання сил» вперше вжив у липні 2017-го генерал Алєксандр Дворніков — перший командувач російськими експедиційними силами в Сирії, який нині керує Південним військовим округом Росії.

Після проголошення перемоги в Сирії ще одна успішна кампанія — цього разу в екзотичній країні, на «задньому дворі» США — допоможе кремлівському режиму відволікти російський народ, посилити патріотичний запал і дати американцям «ляпаса»


Із досвіду РФ у Сирії, ці формування складаються з військ спеціального призначення («спецназу») та невеликої групи конвенційних сил, призначених для командування, контролю й надання військових консультацій збройним силам локального режиму. Після прибуття до відповідної країни ці підрозділи стають основою інтегрованих угруповань за підтримки російських найманців, як-от із горезвісної приватної військової компанії «ЧВК Вагнера». Висадившись, вони починають формувати угруповання, надаючи консультаційну допомогу та підтримку серед місцевих збройних сил на всіх рівнях, а тоді посилюють їх та об’єднують лоялістів режиму, місцеві поліційні й парамілітарні групи, а також терористичні організації та кримінальні елементи. Це ніщо інше, як удосконалена «генераційна модель експедиційних сил Росії для гібридної війни». Їхня мета — підтримувати дружні режими в усьому світі, що опинилися перед загрозою революцій, витрачаючи в боротьбі «менше крові та грошей на іноземній території», як пропонував Сталін і Тухачєвскій у 1930-х роках. Гібридні сили формуються не для того, щоб вигравати війну проти регулярної армії (звідси поразка в Україні після 2014-го). Натомість вони добре підготовлені для перемоги «недорогою ціною» у гібридній війні проти повстанців, які мають слабкі сили, потерпають від розколу та не можуть похвалитися рішучою довготерміновою підтримкою Заходу, що її отримали афганські моджахеди у 1980-х роках.


У Сирії російські інтегровані угруповання підхопили, крім решток сирійських збройних сил, що зберігають лояльність Асаду, загони «Баас», сили Корпусу вартових Ісламської революції, радників сили «Кудс», курдських бойовиків, а також терористичні угруповання, як-от «Хезболла» (див. «Російські «інтегровані угруповання сил» у Сирії»).

Тепер, коли росіяни успішно випробували «кольорову контрреволюційну» модель у Сирії та допомогли режиму Асада вижити, логічно припустити, що російські політичні та військові лідери захочуть використати її в Латинській Америці, на подвір’ї США. Їхня мета — врятувати черговий одіозний режим від його народу та позиціонувати Росію як впливову силу, ба навіть як таку, що вирішує, кому правити в західній півкулі. Адже Москві вже вдалося зробити це на Близькому Сході.

 

У майбутніх російських інтегрованих угрупованнях у Венесуелі теж буде російський спецназ, елементи командування та контролю, елементи підтримки (комунікації і логістика), радники та найманці. Вони можуть розраховувати на підтримку венесуельських збройних сил, що загалом досі лояльні до Мадуро. Багато їхніх офіцерів пройшли навчання в Росії, їхні сили отримують російське оснащення, зокрема зенітні комплекси. Роль іранського Корпусу вартових Ісламської революції відіграватимуть у Венесуелі кубинські радники — орієнтовно 20–25 тис. осіб, що також навчають сили режиму використовувати російське військове спорядження та придушувати народні протести. Крім того, Росія, ймовірно, посилить свої експедиційні війська завдяки загонам режиму (сумнозвісні Los Colectivos) та використає їх для патрулювання кордону з Колумбією і тероризування населення, що намагається отримати гуманітарну допомогу, а також для розгону й запобігання масштабним демонстраціям. Ці загони можуть бути використані навіть як гарматне м’ясо, якщо дійде до повномасштабної громадянської війни з використанням вогнепальної зброї з обох боків. Так само, як у Сирії, у Венесуелі Росія може розраховувати на підтримку терористичного угруповання «Хезболла», для якого Мадуро створив сприятливі умови та яке використовує Венесуелу як притулок і полігон для тренувань ще з часів Чавеса. Кримінальні елементи, зокрема наркодилери, теж можуть бути залучені, особливо проти колумбійських сил, що десятиліттями борються з ними зі свого боку кордону. (див. «Російські «інтегровані угруповання сил» у Венесуелі»)

 

Стратегічні цілі Росії у Венесуелі

 

Очевидно, що у Венесуелі росіяни прагнуть насамперед запобігти будь-яким діям США через звинувачення, нібито американці готують власне вторгнення під приводом гуманітарної допомоги на підтримку кольорової революції, яку, за версією Росії, організовує Америка. Імовірно, Росія легітимізує власне втручання, підписавши з Венесуелою угоду, зокрема Договір про статус сил (SOFA) для захисту російських військових на території країни. Взагалі під час візиту віце-президентки Венесуели до Москви, що відбувся нещодавно, такий документ міг бути підписаний. Якщо орієнтуватися на досвід росіян у Сирії, російсько-сирійський SOFA було підписано у середині серпня 2015-го — за півтора місяця до початку тамтешніх російських операцій. У вересні 2015 року побільшало публікацій, особливо в спеціалізованих військових виданнях РФ, які закликали владу підтримати одну зі сторін конфлікту та об’єднати сили з шиїтами на Близькому Сході (від Ірану й «Хезболли» до алавітського режиму Асада). Схожий шквал публікацій спостерігається і тепер, а російські військові аналітики поспішають описувати різноманітні аспекти потенційної американської операції проти Венесуели. З огляду на менталітет «дзеркального відображення» російських лідерів та експертів ця тенденція свідчить, що, найімовірніше, така підготовка вже ведеться в самій Росії.

 


На глобальному рівні «стратегічна підготовка середовища або зони бойових дій» є ще одним прикладом російської інформаційної війни вкупі з правовійною. Російські лідери, мабуть, вважають, що мусять діяти терміново й рішучо, перш ніж венесуельська опозиція стане організованою та буде готовою взятися до зброї, а найголовніше — перш ніж критична кількість венесуельських військовослужбовців переметнеться до опозиції й додасть їй військової сили, як сталося в Сирії після весни 2011-го.


Ці дні й тижні є вельми сприятливими для таких дій Росії. Американські збройні сили нині зосереджені на боротьбі за останній бастіон «ІДІЛ» у Сирії. Увага ЗМІ, громадськості, політиків і законодавців США прикута до нещодавно оприлюдненої інформації щодо діяльності Трампа та його угод із Росією. Білому дому треба розбиратися з негативними наслідками та розробляти стратегію кризового реагування на звіт про розслідування Мюллера. До всього вже кілька тижнів Адміністрація зосереджена на Сінгапурі, де через ще одне міжнародне «шоу», зрежисоване північнокорейським режимом, Америці довелося витратити купу часу й зусиль та відволіктися на масштабну проблему на другому кінці планети.


Кремль має й внутрішні причини для того, щоб прагнути швидкої та легкої перемоги у Венесуелі. Країна з великими покладами нафти вважається вотчиною путінського приятеля Іґоря Сєчіна, очільника компанії «Роснефть», якій треба захищати свої інвестиції та незмінну присутність у Венесуелі. На політичному фронті рейтинг Путіна падає та в Росії нещодавно були протести з нагоди четвертих роковин убивства Боріса Нємцова. Після проголошення перемоги в Сирії ще одна успішна кампанія — цього разу в екзотичній країні, на «задньому дворі» США — допоможе кремлівському режиму відволікти російський народ, посилити патріотичний запал і дати американцям «ляпаса», довівши, що Сполучені Штати вже не в змозі виконувати доктрину Монро, проголошену майже 200 років тому (1820). Не останню роль відіграє й те, що потенційна перемога Росії в Латинській Америці гальванізує ліві сили на континенті й продемонструє тамтешнім мешканцям, що надії на реформи та демократизацію марні. Це забезпечить єдність режимів від Куби й Нікарагуа до країн, у яких домінують ліві, як-от Болівія, а також збільшить кількість таких держав у всьому регіоні, як це було під час холодної війни та після ери Хрущова.

якщо Кремль зважиться на воєнне втручання у Венесуелі (гібридне чи конвенційне), США муситимуть вдатися до повної блокади країни. У разі громадянської війни Сполучені Штати мають також бути готовими створити у Венесуелі зони безпеки для біженців з метою уникнути помилок сирійської кампанії


Що стосується людей, потенційна громадянська війна у Венесуелі, у якій переможуть Росія та режим Мадуро, неминуче призведе до міграції сотень тисяч, якщо не мільйонів біженців із Латинської Америки, зокрема на північ, до Сполучених Штатів. Це буде логічний наслідок одного з трьох варіантів розвитку подій у Венесуелі: затяжний конфлікт, якщо російські й лоялістські сили зіткнуться із сильнішою опозицією; ймовірна атака росіян на контрольовану опозицією цивільну інфраструктуру, як у Сирії; вигнання «небажаних» елементів населення, якщо російські гібридні експедиційні сили та режим Мадуро здобудуть швидку й рішучу перемогу. Незалежно від причин потоку біженців із Венесуели від нього, поза сумнівом, потерпатимуть латиноамериканські сусіди, передусім Колумбія та Бразилія, вороже налаштовані проти режиму Мадуро. У США хвиля міграції підтвердить ідею Трампа про гадану небезпеку від біженців із півдня та необхідність будувати стіну вздовж мексиканського кордону.

 

Що робити Америці та Європі?


Через кризу Сполучені Штати та Європейський Союз у непростій ситуації у Венесуелі. Разом із сусідами останньої та іншими країнами світу вони намагаються делегітимізувати владу Мадуро, визнавши законним президентом країни його політичного опонента — спікера парламенту Хуана Ґуайдо. Росія запекло критикує цей план і дістала підкріплення для своєї пропагандистської машини, яка активно працює та кидається теоріями змови про підступні плани Заходу щодо Венесуели, які були розроблені й реалізуються американцями. Політична й соціальна напруженість у Венесуелі далі зростає в геометричній прогресії після великого відключення електроенергії, яке сталося минулого тижня через аварію на найбільшій електростанції в країні. Це, своєю чергою, спричинило також безпрецедентну кризу з водопостачанням і змусило Хуана Ґуайдо оголосити надзвичайний стан у Національній асамблеї. У спробі відвернути невдоволення народу президент Мадуро відкрито звинуватив Сполучені Штати в кібератаці на електростанцію, він також натякнув, що електричну мережу було пошкоджено диверсантами. У відповідь держсекретар США Майк Помпео виступив із твердими заявами, які засуджували вигадки Мадуро, і поклав провину за цей хаос на Кубу та її радників у Венесуелі. Усередині країни швидко створено всі передумови для сутичок між силами режиму та опозицією. Нещодавнє повернен­­ня Ґуайдо до країни поки що не зумовило спротив режиму. Але якщо його заарештують або вб’ють, то США та ЄС муситимуть діяти, а режим Мадуро опиниться в «точці неповернення» із Заходом.

 

Читайте також: Die Wel: Путін — майстер домінування в умовах ескалації

 
Мадуро доведеться чіплятися за владу за допомогою Росії, Китаю й Куби та очікувати наростання руху протесту, що призведе до бойових дій у населених пунктах та активізації партизанів, якщо опір стане силовим і до нього долучаться перебіжчики з венесуельських збройних сил, як це сталося в Сирії. Усе це неминуче зумовить громадянську війну, у якій Росія братиме активну участь, щоправда, спершу «недорогою ціною» завдяки гібридним експедиційним силам. Росіяни намагатимуться будь-що перемогти, незважаючи на втрати, як вийшло в Сирії. Таким чином, США опиняться перед дилемою: спостерігати за придушенням чергового народного бунту радикальним соціалістичним режимом (цього разу в сусідстві, по той бік Карибського моря) чи надати допомогу повстанським силам у Венесуелі й створити коаліцію для міжнародної гуманітарної операції. Росія та Китай, вочевидь, спробують заблокувати таку коаліцію в ООН, використавши своє право вето. Тоді Америці доведеться звернутися до Організації американських держав (ОАД), щоб побудувати коаліцію, куди ввійдуть налаштовані проти Мадуро країни, наприклад Колумбія та Бразилія.


У Євразії Москва запровадила квазілегальний механізм для виправдання власних «гуманітарних» дій у «близькому зарубіжжі», легітимізуючи їх як дії в межах Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ). Для США завдання в Латинській Америці складніше, бо треба створити справжню, легітимну коаліцію в межах такої організації, як ОАД, котру американці не контролюють так, як Росія ОДКБ.


На практиці, якщо Кремль зважиться на воєнне втручання у Венесуелі (гібридне чи конвенційне), США муситимуть вдатися до повної блокади країни, як вчинили з Кубою під час Карибської кризи. З огляду на те що Венесуела значно більша країна, до блокади можуть долучитися Колумбія та Бразилія на своїх кордонах. У разі громадянської війни Сполучені Штати мають також бути готовими створити у Венесуелі зони безпеки для біженців від режиму Мадуро з метою уникнути помилок сирійської кампанії та не допустити, щоб проблема біженців вийшла з-під контролю й дестабілізувала сусідні країни.

 

Читайте також: Анатомія єврооптимізму


Додаткові санкції проти РФ, якщо росіяни втрутяться у справи Венесуели, стануть однією з автоматичних реакцій США, тільки цього разу треба буде націлитися на нафтовий сектор Росії, зокрема на «Роснефть» — найбільше зацікавлену в експлуатації нафтових ресурсів Венесуели.
Нарешті, санкції мають завдати удару військовому командуванню Росії, причетному до керівництва будь-якими експедиційними силами у Венесуелі, зокрема вивести на поверхню їхні зв’язки з терористичними організаціями, як-от «Хезболла», а отже, застосувати проти них наявні міжнародні законні режими, спрямовані проти підтримки тероризму в усьому світі.


Насамкінець слід наголосити: боротьба за майбутнє Венесуели передусім у руках самих венесуельців і має бути виключно політичною, щоби були залучені всякі досі доступні Ґуайдо та його послідовникам парламентські засоби. Однак, якщо демократизації зсередини не відбудеться й політична ситуація у Венесуелі дійде до силового сценарію, Захід не зможе лишатися осторонь і спостерігати, як черговий тоталітарний режим винищує власний народ, стискає країну залізною хваткою та поширює свій убивчий вплив у стратегічно важливому регіоні світу. Росія цілком усвідомлює, що час діяти рішучо у Венесуелі, і, можливо, уже готується зробити це руками режиму Мадуро, якщо вийде, а ні — то й власними. За те саме слід братися й Заходу.