Світ 2019-03-19 14:51 Ворожбит Ольга
  ▪  

Індія vs Пакистан: історія конфлікту

Чому протистояння між Індією та Пакистаном триває вже понад 70 років та де шукати його корені?

«Буквально мільйони по всій ще об’єднаній Індії сиділи приклеєні до своїх чи сусідських радіоприймачів в очікуванні її долі, що мала вирішитися того дня», — згадував події 2–3 червня 1947 року видатний індійський режисер Хваджа Ахмад Аббас. У день проголошення розділу Британської Індії він перебував у домі свого колеги в Мумбаї, обговорюючи проект нового фільму.

 

Власне, 3 червня 1947-го, о 7-й вечора за індійським часом у студії Всеіндійського радіо з’явилося четверо чоловіків, які й оголосили про історичну подію: незалежність від колоніального панування та поділ на дві нові країни: Індію і Пакистан. Як описує це у своїй книжці «The Great Partition: The Making of India and Pakistan» британська дослідниця Ясмін Хан, чоловіки висловлювалися по черзі. Першим мав слово останній віце-король Індії Луїс Маунтбеттен. Він же зазначив, що владу індійському народові передадуть до червня 1948 року, хоча врешті-решт це трапилося вже за два місяці після цього радіовиступу.

 

Маунтбеттен у своїй промові наголошував, що найкращим рішенням після передачі влади було б зберегти об’єднану Індію. Але наразі рішення було лише одне — розділ. Зокрема, він казав про поділ території в регіонах Бенгалія та Пенджаб між представниками «Індійського національного конгресу» та «Мусульманської ліги». Маунтбеттен у своїй промові згадував також і про «рішення індійського народу» щодо свого майбутнього. Однак дослідниця чітко вказує на те, що то був лише ухил доброго дипломата. План розділу Індії формувався у дебатах між індійськими лідерами протягом місяців, що передували цій радіопередачі. Для тих,  хто вмів читати між рядків, було зрозуміло, що промова Маутбеттена означає лише одне: створення Пакистану. Наступним мав слово голова «Індійського національного конгресу» та майбутній прем’єр-міністр Індії Джавахарлал Неру, після нього говорили лідер «Мусульманської ліги» та майбутній генерал-губернатор Пакистану Мухаммад Алі Джинна й представник сикхів Балдев Сінґх. 

 

Читайте також: Повість про два Кашміри

 

Коли виголошувалися ці промови, та й пізніше ні в кого не було розуміння, що має стати Індією, а що Пакистаном, хто називатиме себе індійцем, а хто пакистанцем. Усе це потягло за собою чи не найжорстокіше переселення народу у світовій історії минулого століття. «Навіть за стандартами немилосердного XX століття розділ Індії залишається в пам’яті через криваву різанину та її масштаби, адже жертвами кровопролиття стали від півмільйона до мільйона чоловіків, жінок і дітей», — пише у своїй книжці Ясмін Хан.

 

Історія індійсько-пакистанського конфлікту бере початок задовго до 1947-го, коли, власне, відбувся поділ Британської Індії. Історики зазвичай відходять на кілька десятиліть від цієї дати, щоб пояснити її витоки. Хоча можна відійти ще трохи далі й шукати відповідей у британській імперській політиці за часів панування в Індії. Найпростіше її характеризує вислів «поділяй та владарюй». Хоча, як пише британська історикиня Ясмін Хан, британці вбудовували цеглини «релігійної суперечності» в кладку колоніальної держави. Чи не найяскравішим прикладом, помітним для подорожнього, який у роки, що передували поділу Індії, мандрував нею, були, наприклад, різні джерела води для представників різних релігій. «Вода для індусів» та «вода для мусульман» на індійських вокзалах, про яку, як дивовижу для чужинця, згадував навіть Магатма Ґанді, утім, не причина, а радше одне з означень політики, до якої вдавалася Велика Британія за часів свого панування в Індії. Справді вагомою причиною, що розділила між собою індійських мусульман, індусів та сикхів, було фокусування імперської влади саме на релігійному факторі. Так, 1909-го різні релігійні групи, серед них і мусульмани, отримали свої виборчі квоти, щоб мати «власних» представників у політиці. Дослідниця історії Пакистану Аєша Джалал у своїй книжці «Боротьба за Пакистан» пояснює, що саме виборчі квоти посилювали провінційні суперечності, а не «єдиноіндійське» бачення, і для самих мусульман. 

 

Читайте також: Тривожний кашмірський ренесанс

 

Ще напередодні офіційного оголошення про незалежність та розділ Британської Індії регіонами, де співіснували дві найбільші релігійні групи (мусульмани та індуси), як-от Бенгалія, прокотилася низка кровопролитних сутичок. Так, 16 серпня 1946 року, у так званий День прямої дії, на який лідери «Мусульманської ліги» планували масові протести, щоб заявити про власне прагнення окремої держави Пакистан, у Калькутті загинуло понад 4 тис. людей, а більше ніж 100 тис. залишилося без даху над головою. Ці події спровокували наступні криваві сутички в сусідніх провінціях Бігар, Пенджаб і регіонові, що нині є штатом Уттар-Прадеш. У березні 1947-го найбільші кровопролиття відбулися в Західному Педжабі. Розділ Британської Індії потягнув за собою також велике переселення народу.

 

Протягом трьох — чотирьох місяців 1947 року 5 млн індусів та сикхів переїхали із Західного Пенджабу, який став територією Пакистану, до Індії. І навпаки: 5,5 млн мусульман попрямували в протилежному напрямку. Як пишуть у своїй «Короткій історії сучасної Індії» Барбара та Томас Меткалф, наслідком цього процесу стало те, що індійський Пенджаб на 60% складався з індуїстів та 35% сикхів, а пакистанський майже цілком став мусульманським. Це була наймасовіша міграція в історії Південної Азії.

 

Ще одне питання, яке стало руба під час поділу Індії, — доля так званих місцевих князівств на чолі з місцевими раджі чи нізами. Формально вони не входили до складу Британської імперії, однак фактично були під контролем британців. У 1947-му такі князівства становили 40% території Британської Індії. У час здобуття незалежності більшість із них перейшла під керівництво однієї чи іншої країни. Утім, двоє правителів — нізам Гайдарабаду та махараджа Кашміру — шукали третього шляху. Мусульманський нізам густонаселеного князівства Гайдарабад прагнув здобути незалежність, однак, будучи оточений зусібіч індійськими штатами, просто не мав на це шансів. Індуїстський махараджа Гарі Сінґх переважно мусульманського Кашміру також довго вагався, до якої з країн приєднатися. Його князівство межувало і з Індією, і з Пакистаном. Своє остаточне рішення приєднатися до Індії він ухвалив після вторгнення нерегулярних військ Пакистану. Це стало початком кривавого протистояння, нове загострення якого ми спостерігаємо сьогодні.

 

Кашмірський вододіл

 

«Кашмір так багато значив не тому, що був багатий на корисні копалини чи інші ресурси, і не тому, що був батьківщиною родини Неру, а тому що для обох сторін він порушував ключові питання для їхньої самоідентифікації як нації», — пишуть Барбара й Томас Меткалф. Вони пояснюють, що, за логікою Пакистану, ця територія мала би бути їхньою, оскільки заселена переважно мусульманами, якби не рішення махараджі. Позиція Індії була іншою. Неру вважав, що його країна є легітимним наступником Британської Індії, а також секулярною країною, де мусульмани та представники інших релігійних меншин мають ті самі права, що й індуси. А втім, як згадують сучасники Неру, індійські війська до Кашміру на допомогу махараджі він надсилав не надто охоче.

 

Читайте також: Армія Пакистану зберігає боєготовність

 

Із часу приєднання князівства Джамму та Кашмір до Індії дві країни тричі розпочинали війну через цю територію. Уперше воювали 1947 року. Протистояння закінчилося поділом колишнього князівства між Індією та Пакистаном. 1948-го ООН вдалося досягнути припинення вогню по лінії контролю. Спостерігачі ООН, які після завершення того конфлікту опинилися вздовж цієї лінії, перебувають там донині.

 

Причиною наступного протистояння, війни 1965 року, була спроба Пакистану підбурити населення індійської частини штату Джамму та Кашмір до повстання проти індійської влади. Серйозним конфліктом у регіоні був також Каргільський 1999-го.

 

Причиною хронологічно Третьої індо-пакистанської війни, яка тривала з 3 по 16 грудня 1971 року, вперше став не Кашмір. У 1970-му в Східному Пакистані, який після закінчення цієї війни став Народною Республікою Бангладеш, перемогу на виборах здобула місцева партія «Народна ліга». Вона вимагала більшої автономії для регіону. Після того як в процесі формування уряду бенгальцям стало зрозуміло, що уряд Західного Пакистану блокує їхні прагнення, «Народна ліга» розпочала кампанію громадянської непокори. Це, своєю чергою, спричинило жорстоку відповідь із боку офіційного Пакистану. Індія всіляко виступала на боці бенгальців і намагалася залучити міжнародну підтримку на їхній бік. Обидві країни протягом 1971 року готувалися до війни та врешті 3 грудня Пакистан першим завдав авіаударів по Індії. Відкрита війна тривала лише 13 днів і була однією з найкоротших в історії. Як результат — Східний Пакистан здобув незалежність і тепер він незалежна Народна Республіка Бангладеш.

 

Читайте також: Загострення у Кашмірі. Що відбувається між Індією та Пакистаном

 

Власне, Кашмірський конфлікт — один із найтриваліших у світі. Чимало політичних лідерів, приходячи до влади, обіцяли його вирішити. Серед них був, наприклад, Барак Обама. Однак пізніше вони ніби «забували» про цю обіцянку.

 

Давній Кашмір сьогодні розділений між двома країнами й також не має єдності у власних політичних пріоритетах. Частина, яка нині перебуває під пакистанським контролем, як пише дослідниця Чітралеха Зутші, прагне стати повноцінною провінцією Пакистану, щоб отримати більше політичної автономії щодо власної внутрішньої політики. Решта ж перебуває під контролем Індії та неоднорідна в політичних прагненнях: населення Джамму та Ладакху бажає залишатися частиною Індії, а переважно мусульманська Кашмірська долина хоче незалежності.

 

Саме останнє бажання спричинило численні рухи та протести за незалежність у регіоні. Кашмір — це також надзвичайно мілітаризована територія. Там зосереджені не тільки індійські військові, а й, наприклад, Пакистан таємно підтримує діяльність терористичних організацій, як-от «Джаїш-е-Мухаммад». Саме це угруповання і взяло на себе відповідальність за теракт, що став початком нинішнього загострення в регіоні.