Культура 2019-04-07 09:41 Катерина Городнича

Історія та спецефекти

Яке місце історичних стрічок у сучасному українському кіно

Початок 2000-х. Історичний факультет Харківського національного університету. Студентів збирають у великій аудиторії та протягом кількох годин показують чотири серії польської історичної драми про часи козацтва «Вогнем і мечем». Після того відбувається дискусія, у якій викладачі викривають перекручування кінематографістами історичних фактів. Утім, сама дискусія в пам’яті майже не закріплюється, не забулося тільки нестримне бажання дістатися додому й зануритися в підручник, щоб з’ясувати, що ж там далі було з полковником Богуном. Так формується герой і цікавість до історичних подій. Навіть якщо з подачі іншої, польської сторони. 


Ми наразі не згадуватимемо про документальне кіно, яке часто буває інформативнішим за наукові дослідження. Міркуватимемо про ігрове. Про те, що воно, з одного боку, має право на вигадку й художнє переосмислення, а з другого — володіє, безумовно, значно ширшим потенціалом інформаційного впливу на пересічного глядача. Недарма в рекламі вже давно головним методом роботи є просування через особисті історії. А отже, розповідь про перипетії приватного життя людей епохи має всі шанси зробити історичних персонажів ближчими до сьогоднішнього глядача, змусити його зацікавитися подіями минулих часів. Спитайте тих, хто в дитинстві читав Дюма, Дрюона та Вальтера Скотта, чи знають вони хронологію французьких та англійських королів. Найімовірніше, ви дістанете позитивну відповідь. Адже романи начебто про кохання непомітно занурювали всіх нас в історичну епоху.

 

Читайте також: Євген Лавренчук: «Бездарність дуже легко прикрити завдяки осучасненню, оригінальності. Оригінальність — останній притулок сірості»

 

Кіно ж може зробити це ще ефективніше. Бо до всього ще й візуалізує події.  Режисер Олесь Санін розповідає, що під час лекцій в американському університеті його слухачі ініціювали дискусію: як історичне кіно актуалізує різні події та персонажів. «Справді, люди сприймають історичні фільми як історичну достовірність. Ба більше, мова не тільки про глядачів. Часто професіонали ставляться до стрічок колег як до референсів. Замість музею. На кшталт: «Ми збираємося знімати фільм, але ось є інший, він про ту саму епоху, давайте подивимося й зробимо щось схоже». Тобто сприймають кіно як історичну реконструкцію. Але ж ми знаємо, що, наприклад, у середині XX століття американці знімали стрічки про Давній Рим і дуже змінювали зовнішні деталі костюмів, підганяючи їх під сучасну моду. Отже, що ми вже маємо в українській фільмографії останніх 20 років і що чекаємо найближчим часом у жанрі історичного кіно?

 

Козацький цикл та визвольні змагання


Олесь Санін зняв уже два фільми на історичну тематику й зараз у процесі роботи над третім проектом. Фільм «Мамай» (2003) створений на основі давнього українського та кримськотатарського фольклору й не є історичним в традиційному розумінні. Його жанр — балада, епос. Це передбачає зовсім інший підхід. 


Кінорежисер поділяє історичне кіно на два великі підтипи. Є байопік — історія, яка в художній манері переповідає події та біографії реальних людей. Є стандарт — історична драма. А є картини, які працюють з історичним контекстом. Це різні фільми. Але структура в них схожа. «Мамай» — приклад другого. Олесь Санін наголошує: «Я використовував реконструкції костюмів, глибоко вивчав епоху, досліджував легенди. Татарські воїни в моїй картині існували в трьох різних століттях. Вони вийшли дуже достовірні. Із їхніми образами працювали люди, які робили наукові дослідження в Криму».

 


Ще раніше, 2001-го, на екрани вийшов фільм Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу». Це був перший великобюджетний костюмований історичний фільм часів незалежності. Він мав змінити прищеплений століттями російської та радянської пропаганди образ «зрадника». Син покійного режисера, нинішній голова Держкіно України Пилип Іллєнко, згадує: «Під час роботи над сценарієм батько консультувався з істориками, вивчав джерела, читав літературу з теми, — як історичну, так і художню, — досліджував образ Мазепи в європейській культурі. І в результаті з’ясувалося, що є ціла низка білих плям. Ніхто не знає, із яких причин відбулася та чи інша подія.

 

Почнемо з того, що навіть дата народження Івана Мазепи невідома. Я вже не кажу про напівлегендарні речі включно з історією кохання до дочки Кочубея. Митець при цьому не може залишити на екрані штрихпунктирний образ героя. Тому він шукає способи розкрити персонаж, насичуючи історію достовірними фактами й художнім вимислом там, де це виправдано. Зрештою, він створює міфологію, а не сухий підручник з історії. У фільмі, на відміну від підручника, не можна сказати в ключовий момент: «Ми не знаємо, чому герой вчинив так чи інакше». 

 


Козацька тематика була чи не найчастішою, до якої зверталися українські режисери першого 20-річчя незалежності, і найочевиднішою для пошуку національного героя в період становлення держави. Фільм 2006-го «Богдан-Зиновій Хмельницький» режисера Миколи Мащенка доповнив «козацький цикл». За три роки відкритого доступу на YouTube він зібрав 61 тис. переглядів. Про повноцінний і масовий кінотеатральний прокат у ті часи просто ще не могло йтися. 
Утім, напевно, найбільше для популяризації українського козацтва в першому десятилітті XXI століття зробив польський фільм «Вогнем і мечем» та російський актор Алєксандр Домоґаров, який зіграв Івана Богуна. Саме тому, що фільм був значно сучасніший, герої та їхні почуття зрозуміліші, а Домоґаров красивіший. Хоча, звичайно, історію подано з погляду поляків і козаки показані не найкращими людьми, але харизма актора змусила йому співчувати та захоплюватися ним більше, ніж головним позитивним героєм. Напевно, у цьому частина секрету для історичного кіно.

 

Читайте також: Від меланхолії до екофемінізму


Однак не тільки козаками намагалися нас вражати кіношники «домайданної» епохи. Тієї, коли Держкіно ще не означало манну небесну для кінематографістів і фільми фінансувалися дуже точково. Так було в 2007-му зі стрічкою режисера Олеся Янчука «Владика Андрей». Того року картина стала єдиною, яку фінансувала держава, і коштувала бюджету 8 млн грн, що за курсом тих часів становило мільйон доларів. 

 

Кіно після Майдану


Інший приклад історичного фільму від того самого автора, але вже в сучасних умовах, коли кінематограф став стрімко розвиватися, — «Таємний щоденник Симона Петлюри». Олесь Янчук, який очолював і знов очолить Національну кіностудію Довженка, глибоко переконаний, що в межах тих коштів, які держава виділяє на кіно, депутати мають зарезервувати недоторканну частину для кіностудії. І тоді вона (кіностудія) зможе виробити ще більше таких фільмів. Стрічка «Таємний щоденник...» — це історичні припущення, авторська інтерпретація. Знята в архаїчній манері телевистави, вона не надто активно залучила людей до кінотеатрів. Та й історики мали претензії до авторського бачення фактажу. Втім, картина Янчука — це привіт із минулого, у якому всі історичні фільми знімалися на кіностудії Довженка й зберігали стилістику радянських. Принаймні за візуальним рішенням.  Кожному творцю, який працює над історичним кіно, завжди доводиться шукати баланс. Між відповідальністю за художню якість свого творіння, що часто залежить від здатності обережно трактувати події, додаючи драматизму чи драматургії, та іншою відповідальністю — за те, що глядачі сприйматимуть історію його очима.

 


Ми маємо свіжий приклад фільму «Крути. 1918» (2019-й, режисер Олексій Шапарев). Торік автори опублікували трейлер майбутньої (на той час) стрічки. У ньому було показано епізод, у якому Симон Петлюра холоднокровно відправляє молодих хлопців, студентів, на вірну смерть під Крути. Історик Кирило Галушко згадує, що тоді він і його небайдужі колеги не полінувалися домогтися круглого столу в Міністерстві культури й наполягти, щоб такого епізоду у фільмі просто не було: «Ми врятували його творців від потенційних судових позовів із боку нащадків Петлюри, адже це однозначно паплюжило його постать і роль в історії трагічної загибелі героїв Крут», — написав пан Галушко на своїй сторінці в соцмережі одразу після прем’єри картини вже 2019 року. Якістю стрічки все одно багато хто залишився незадоволеним. Переважно через нелогічність викладу. Хоча метою таких суто історичних картин не останньою чергою є зрозуміле пояснення квінтесенції подій.

 

Читайте також: Пацієнт радше живий


2017-го на екрани вийшов фільм «Червоний» режисера Зази Буадзе, екранізація однойменного роману Андрія Кокотюхи, у якому змальовано тему першого повстання в таборах ГУЛАГу як одну з форм спротиву українців тоталітарній радянській системі. Львівський режисер Тарас Химич, який випустив уже два фільми, обидва історичні, — «Жива» (2016) та «Король Данило» (2018), — відрізняється від абсолютної більшості своїх колег тим, що ніколи не знімає власні картини державним коштом. Обидва рази він шукав фінансування самостійно й обидва рази знаходив.

 

 

Ба більше, цих грошей вистачало на пристойну якість візуального ряду: красиву картинку, костюми, постпродакшн. Логічно й зрозуміло: історичне кіно завжди коштує дорожче саме тому, що треба шити історичні костюми, створювати відповідні декорації та замальовувати на постпродакшні все сучасне, що могло потрапити в кадр. Але, на жаль, вибудувати глядацькі історії Тарасу Химичу також не вдалося. Десь через нерівну акторську гру, десь через заплутаний монтаж. А подекуди й просто через неякісний звук. «Заявка на успіх» знову не спрацювала.

 

Свій успіх


Приклади відносного успіху історичного кіно в нас таки є. Першою картиною українського виробництва на історичну тематику, яка зібрала велику суму в кінотеатрах, став фільм Олеся Саніна «Поводир» (2013) — збори понад 14 млн грн. Він розповідає про сліпого кобзаря, який допомагає врятуватися хлопчику-іноземцю з пазурів радянської влади, але сам гине під Харковом у пастці, влаштованій для українських кобзарів совєтами.

 

 

Після того відносного фінансового успіху (рекордні збори все одно не відбили бюджет картини) наступний в історичного фільму трапився лише на перетині 2017 та 2018 років. Це були «Кіборги». Зображені там події стосувалися найновішої історії та перетнули межу 20 млн грн. У доробку режисера Ахтема Сеітаблаєва аж три фільми, свідки подій яких ще й досі живі й можуть зіставляти кіно з реальністю. Це фільми «Хайтарма» (2013), «Чужа молитва» (2017) та вже згадані «Кіборги» (2017). У них розказані історії депортації з Криму тамтешніх татар радянською владою, порятунку єврейських дітей у Криму від нацистів і переказано події оборони Донецького аеропорту українськими бійцями. 


«Для мене в кожному з цих випадків було вкрай важливо дотримуватися документальності, — згадує Ахтем Сеітаблаєв. — Із кількох причин. Передусім я розумів, що ці фільми будуть під пильною увагою, розглядатимуться під мікроскопом на відповідність фактажу, на відповідність спогадам свідків тих подій. Стосовно «Хайтарми» ми розуміли, що опинимося між кримськими татарами, які пережили депортацію, і людьми, скажімо так, протилежних поглядів. У підсумку так воно й сталося. Стрічку було перебрано покадрово. І ті, хто це робив, нині успішні колаборанти в Криму». До «Кіборгів» ми взагалі підходили дуже обережно, зважаючи на надзвичайну актуальність теми. І тут неоціненну допомогу надали самі учасники подій. Усі згадані в картині моменти відбувалися в реальності. Ми могли свідомо змінити хронологію заради стрункості сюжету, але достовірність фактажу незаперечна». 


Отже, виходить так: що ближча до сьогодення історія, то вища відповідальність митця за достовірність і менша свобода творчої фантазії щодо подій.

 

Нове на екранах


Що ж історичного, крім уже побачених у лютому «Крут», ми чекаємо в прокаті 2019-го? А також на що сподіваємося в наступні роки? Мова, зокрема, про байопік «Заборонений» (режисер Роман Бровко) — фільм, який береться переповісти віхи життя українського дисидента та поета Василя Стуса. Ця картина задовго до своєї прем’єри стала унікальною через цікавий прецедент. Творці від самого початку наголошували, що не ставлять своїм завданням відтворити біографію, радше, прагнуть передати горілий смак епохи. Але постать Василя Стуса виявилася значно сакральнішою: суспільство, можна сказати, втрутилося в сценарій фільму. Про те, що в картині не буде сцени суду над поетом, де псевдоадвокатом виступив одіозний Віктор Медведчук, було відомо майже від початку знімального процесу. Автори картини відмовилися від неї на користь можливості більше розказати про самого Стуса. Але по соцмережах ця звістка рознеслася через півроку. І так голосно, що до намагань вплинути на знімальну групу приєдналися також і перші особи держави. Втім, режисер не став чинити опір, а просто дозняв цю сцену. Тому ми цілком можемо назвати цей фільм суспільним замовленням. 

 

Читайте також: Небесний покровитель Празької весни


«Захар Беркут» (режисер Ахтем Сеітаблаєв) є міжнародним проектом, який знімався англійською мовою з американськими та українськими акторами. Основа фільму — твір Івана Франка. І тут ми маємо саме той випадок, коли творці працюють із власне історичним контекстом, а не відображають історичні події. Ахтем Сеітаблаєв наголошує: «Ми всі прекрасно розуміємо, що «Захар Беркут» не історична хроніка. З реальною історією цей твір пов’язаний доволі опосередковано. Так, монгольська навала була, але вона явно не проходила саме через ті краї. Не знайдено жодного підтвердження. Логічно: якщо десятитисячне військо кудись приходить, то воно хоч якось наслідить. Ну хоч уламок стріли! Але цього немає. Утім, ніхто й не стверджує, що таке було. Зокрема, наш консультант, онук Івана Франка. Це просто привід порозмовляти про дуже широку географію питань». Продюсер проекту Єгор Олесов погоджується з режисером і відхрещується від історичної достовірності: «Особисто для мене в пріоритеті залишаються драматургія та емоційність історії, саме це по-справжньому може захопити увагу глядача. І лише потім історична достовірність. За такою самою схемою свого часу знімалися легендарні «Хоробре серце», «Гладіатор» та безліч інших успішних стрічок, що стали хітами. Проте найскладніше в цьому жанрі знайти правильний баланс. Ми зазвичай орієнтуємося на знакові та важливі події, дати й деталі як на певний кістяк, а вже потім автори посилюють потрібні сюжетні лінії. Однак не варто забувати: абсолютно не факт, що та історія, яка дійшла до нас, правдива. Ба більше, у різних джерелах можна зустріти кардинально протилежні свідчення та думки щодо тієї чи іншої події».

 


«Гарет Джонс» (режисер Аґнешка Голланд) — це ще один міжнародний проект української кінокомпанії-мейджора. Це історія реальної людини — британського журналіста, який у 1932–1933 роках, під час Голодомору в Україні, проводив власне розслідування. Фільм — ще один прецедент. Завдяки сценаристам ім’я журналіста з’явилося в публічному інформаційному просторі. Це дало змогу творцям кінокартини клопотати про те, щоб у Києві на його честь назвали одну з вулиць. 


«Черкаси» (режисер Тимур Ященко) — стрічка про найновішу історію. Той випадок, коли знову до творців буде надто пильна увага. Не тільки у зв’язку з темою (бо на екрані відтворюватимуться події 2014-го, коли російські «зелені чоловічки» «віджимали» український флот у Криму), а й тому, що виробники вже третій рік мають фінансові проблеми, через які фільм не може дійти до глядача. Цієї зими продюсери оголосили збір народних коштів, щоб нарешті завершити роботу над ним. Про те, що стрічка дуже очікувана, свідчить історія з піарниками нинішнього президента, які свого часу включили її до переліку його улюблених. Хоч її наразі ніхто не бачив. Це поки що всі охочі зустрітися з глядачем у 2019-му. Принаймні на сьогодні. Втім, на цьому виробництво історичного кіноконтенту не припиняється. І вже зараз тривають зйомки кількох проектів, на які так само варто почекати. Зокрема, мова про стрічку «Олекса Довбуш» (режисер Олесь Санін). Рік тому на великі екрани вже виходило кіно про легендарного опришківського ватажка. Але його можна було дивитися, лише маючи велике почуття гумору. Співак Валерій Харчишин та співачка Марія Яремчук у головних ролях на тлі дуже невигадливого сюжету були не надто впевненими. Але тепер за тему береться режисер, який уже доводив своїми роботами, що знімає глядацьке кіно, здатне збирати касу. Олесь Санін каже, що його фільму зовсім не заважає той факт, що за кілька років до прем’єри вийшла «Легенда Карпат»: «Наша глядацька аудиторія радше перетинається з аудиторією «Захара Беркута», але ми знали це заздалегідь. Тому розвели в часі наші прем’єри».

 


«Третій син Каменяра» (режисер Ігор Висневський) — байопік про Петра Франка, сина великого поета. Мало хто серед пересічних глядачів знає його історію. А Петро, до речі, — один із засновників українського «Пласту». Крім того, він був тією самою людиною, яка зачитала акт приєднання західних українських земель до УРСР. Продюсер картини Дмитро Кравченко каже: «Петро брав участь у так званому об’єднавчому з’їзді. Під час вивчення теми ми в жодного історика ні разу не побачили звинувачень на адресу Петра за те, що він нібито продався совєтам. Навпаки, усі схиляються до того, що його примусили. Ми залучали франкознавців, зокрема й онука Петра Івановича. Ми й досі радимося із сім’єю. При цьому родина з розумінням ставиться до того, що на екрані створюється художній твір, і вони готові до тієї частки вимислу, яку буде додано до реальних фактів. Хоча передусім хочемо показати країні героя, про якого вона не знала».

 

Картина «Анна Київська» є проектом, який став на паузу, але планується його продовження. Свого часу завдяки журналістам до літературної основи сценарію — книжки французької письменниці Жаклін Доксуа — привернули увагу і суспільства, і Держкіно, яке фінансуватиме виробництво. Книжка відверто проросійська. Втім, як зазначає творча група, сценарій уже два роки переписується та вдосконалюється. Продюсер фільму Єгор Олесов розповідає: «Це, безумовно, буде історичний фільм. Саме тому ми запросили приєднатися до нашої команди в якості консультанта директорку з наукової роботи «Музею Історії Києва» пані Тетяну Люту. Проект масштабний і дуже складний, потребує високого рівня відповідальності, тому ми рухаємося виважено й не поспішаючи.

 

Читайте також: Відлуння Донбасу в Москві та Нью-Йорку

 

Поки що можу сказати, що це історія про сильну та видатну жінку часів видатних чоловіків. Історія про те, як молода хоробра дівчина, донька князя Київської Русі — на той час однієї з наймогутніших держав Європи — вирушає в далеку й невідому для неї країну франків. Шлюб Анни з Генріхом приносить розквіт країні, за допомогою зброї та дипломатії вони перемагають ворогів, розширюють землі та досягають на них миру й спокою». Ще один повнометражний проект про часи Київської Русі, але цього разу на одне покоління раніше, розробляє продюсер Дмитро Кравченко: «У нас наразі триває підготовчий період до фільму, який попередньо називається «Інгігерда». Це історія шведської принцеси, яка пристрасно закохана в норвезького короля, але вимушена стати дружиною київського князя Ярослава. Історія про те, як дівчинка, чиї думки займали почуття, поступово стає державним діячем. Адже легенди й перекази з різних джерел дають нам зрозуміти: величезна частка мудрості Ярослава, яка залишилась у віках, — це саме вплив його дружини, шведської принцеси Інгігерди».
Історичних проектів у виробництві значно більше, ніж ми охопили своїм списком. Але поки що пропонуємо радіти виходу цих картин уже по факту. Адже ніхто не гарантує якість. 


Останній нюанс у темі історичного кіно полягає в тому, що найкращі історичні фільми в наш час — серіали. «Вікінги», «Тюдори», «Корона», «Борджіа», «Медічі» — це дуже дорогі у виробництві продукти. На жаль, поки що українські канали не ризикують. Але, забігаючи наперед, можемо анонсувати, що «1+1 media» вже кілька років розробляє вельми амбітний міжнародний проект. Генеральний директор медіахолдингу Олександр Ткаченко розповідає: «Ми давно тримали в розробці кілька проектів, пов’язаних із давньою історією України, передусім із середньовіччям і часами Київської Русі. Саме цей період історії став підґрунтям розвитку міжнародної співпраці, оскільки фактично історія окремих на сьогодні європейських держав, зокрема України, була на той час єдиною для всіх: Київської Русі, Візантії, Північної Європи. Тому «1+1 media» разом із норвезькими колегами вигадали ідею створення проекту під назвою «Kingdoms». За його основу взято реальні події, які відбувалися на території сучасної Європи в період із ХІ до ХХ століття. Віримо, що роботу оцінить не лише український глядач, а й міжнародна спільнота, адже фільм торкнеться історії багатьох європейських держав».