Приватна урбаністика 2019-04-04 17:38 Єва Райська

Дрогобич. Моя incredible India

Я мешкаю в будинку, що стоїть на місці колишнього єврейського кладовища.

Щоразу, виходячи з під’їзду та йдучи вузькою стежкою, натикаюся на фрагмент наполовину вцілілої мацеви. Однак уся територія кварталу забудована так званими сталінками, де майже не лишилося слідів єврейського некрополя. Хіба що з іншого боку вулиці можна побачити невеликий постамент із написом про єврейський меморіал. На цьому кладовищі поховані батьки Бруно Шульца Якуб і Гендсль-Генрієт. Можливо, тут покоїться і сам Бруно Шульц, але цього достеменно ніхто не знає. Хай там як, а шульцівський дух безперервно присутній десь глибоко в землі під моєю квартирою. Інакше мені не писалося б.

 

Увесь квартал, де я нині живу, у минулому був єврейським штетлом, що називався Лан. Історично євреям тут було виділено земельну ділянку площею один королівський лан. Тому ця назва й досі живе в мовному вжитку дрогобичан. Лан, на Лані — так його називають. На цьому клапті міста можна бачити розкішну дрогобицьку хоральну синагогу, вже відреставровану й наповнену новими сенсами. Одразу через дорогу великий православний храм.

 

Коли пишу про Дрогобич, у голові щоразу народжуються нові форми зображення та ескізу цього міста.

 

Читайте також: Бахчисарай. Сон. (Пост)Пам’ять

 

Дрогобич — це Індія. Моя особлива й невичерпна Індія. Це найекзотичніші запахи, які я чую з ринкової площі, гуляючи містом уночі. Це запах ефірної олії трояндового дерева в одному із закапелків міста на площі Ринок. Це пахощі ладану, що ширяться десь у глибині Старого міста, але не в храмі. Так, наче десь там, серед закинутих старих польських кам’яниць, є сакральне джерело східної рослини. Це міцні аромати куркуми та кардамону, які азіатські жінки продають на прилавках дрогобицького базару.

 

 

Базар у Дрогобичі — місце, яке вже набуло незмінного фетишу чи культу. Базар — це теж Індія, де безперервно триває стихійна торгівля. Простір, наповнений живописними кольорами, наче індійський килим, на якому вуличні торгівці моляться своєму Шиві чи Будді. На дрогобицькому базарі кожен молиться сам собі, продаючи на землі всілякий крам: фрукти, горіхи в скляних банках, домашню сметану в слоїках, мертвих кролів, що лежать на маленькому шматку якоїсь брудної тканини, а біля них голодні голуби купчаться в продуктових відходах.

 

Читайте також: Бердянськ. A-more

 

Навесні калейдоскоп базарних кольорів і фрагментів доповнюють старі згорблені жінки, які продають бузок. Здоровенні букети густих квіток білого та фіолетового відтінків визирають з-під старих облич, наче ті баби — «світлі діви» індійської міфології — десь загубились у неосяжності Дрогобича.

 

 

Дрогобич дико красивий, коли його огортають густі вечірні тумани. Він химерний, сумбурний, дивацький. Тутешні тумани утворені з пилюки базарників та надмірної вологості клімату карпатських широт. Коли вони сягають приблизно одного метра вглиб, то, йдучи вулицями, майже не бачиш обрисів людей, що крокують назустріч, помічаєш лише якісь окремі чудернацькі силуети чи уривки тіл. Непереможний та прекрасний сюр, як у текстах Юрія Андруховича про екзотичних птахів і рослин. Як на химерних та чудернацьких картинах Шульца з «Книги ідолопоклонства», де намальовані персонажі — жебраки та євнухи — ніби вислизають з-під прилавків «Цинамонових крамниць», перетворюючись на істот, що напівіснують.

 

 

Дрогобич — це Індія навіть тоді, коли в місті спалахує сміттєва криза, як чума. Сміття розповзається алеями, вивалюється з брудних контейнерів на красиву австрійську бруківку, утворюючи здоровенний згусток усілякого хламу та бактерій. Сірі щурі перебігають тобі дорогу замість чорних кішок. Вінтажні торшери валяються одразу біля чорних пакунків зі сміттям — трохи обтріпавши, їх можна спокійно забрати собі додому.

 

 

Проходиш повз польський костьол Святого Варфоломія і затримуєш погляд на вікні, де завжди горить світло. У тому костьолі живе священик, який зі своєї крихітної кімнати досліджує зорі та космос. А позаду костьолу, на площі Замкова Гора, стоїть пам’ятник Юрієві Дрогобичу (Котермаку), відомому астрологу та дослідникові космосу з Дрогобича.

 

Читайте також: Море, степ і лиман: як Бердянськ прив’язує до себе

 

Дрогобич — це космос. Мій чи твій, із якого не так легко вибратись. Я вже кілька разів намагалася звідси поїхати, але всі мої втечі закінчувалися тим, що все одно сюди поверталася. Бодай на трохи. Тут справді потрібно інколи бути. Заради того, щоб у цій загубленій Індії знайти себе, набратися тиші. Польський сатирик Мар’ян Гемар називав Дрогобич «півтора міста» — напівпольське, напів’єврейське, напівукраїнське. До всього тут є проблиск індійської культури. Принаймні метафізично, абстрактно, трансцендентно. Принаймні тому, що Франко шукав свою глибину й у буддизмі, пишучи своє «Поклін, тобі, Буддо».

 

 

Дрогобич звучить дуже по-різному. Найхарактернішим звуком міста є каркання ворон біля костьолу. Це ритми ситари, на якій грає жебрак, сидячи, як йог, обставившись ароматичними паличками, запах яких переплітається із запахом людських ніг. Це шум клаксонів і галас водіїв на дорогах. Це вигуки та крики ромських дітей і жінок, які з обличчям ляльок пап’є-маше ходять від кнайпи до кнайпи на площі Ринок.  

 

 

Наприкінці зими, коли ліниво сходить сніг, з-під нього полискують шкурки гнилих бананів, викинуті з лотків ринку, зів’ялі квіти в потоках води, залишки старих коробок, згустки жовтого снігу. Все це пливе містом, розтікаючись усіма закапелками, двориками й закутками. У променях першого весняного сонця барвисті низькі крамниці та якісь дивні помаранчеві й зелені бутики своєю гамою кольорів роблять місто незвичайною та уявною «Республікою Індія».

 

Читайте також: Море, степ і лиман: як Бердянськ прив’язує до себе

 

Я не знаю, що можна було б написати про місто, у якому все надто ідеально та відшліфовано. Про Дрогобич є що писати. Дрогобич — це моя incredible India, з якої безперервно хочеться брати шматки соковитого кольору й заповнювати сіру порожнечу там, де цього кольору немає.

 

Фото Олександра Максимова