Політика 2019-04-14 09:50 Крамар Олександр
  ▪  

Не нашкодити

У чому полягають переваги соціально-економічної доктрини консерватизму

Виродження представницької демократії, що спостерігається в Україні, як, до речі, і в низці західних країн, на тлі розквіту популізму та дедалі легковажнішого ставлення до політики, актуалізує як ніколи потребу в здоровому глузді консерватизму. Один із перших ідеологів консерватизму Едмунд Берк свого часу зазначав, що змінювати без потреби гірше, ніж не змінювати нічого. Зміни заради змін не лише не мають сенсу, а й можуть загрожувати отриманням натомість чогось значно гіршого, ніж було. І для того, щоб виправити ситуацію, потрібно буде докласти значних зусиль, та й то за умови, що переможе таки здоровий глузд, а не черговий пошук «кращого там, де нас немає». 

 

Між лібералізмом та комунізмом


Європейська суспільна думка ХVII–ХVIII століть у протистоянні абсолютизму монархій із притаманним їм поєднанням волюнтаризму та фаворитизму можновладців і безправ’я решти громадян виробила ідеологію рівності та свободи — лібералізм. Її прихильники вважали, що єдиним джерелом поступу може бути лише вільна, в ідеалі майже неконтрольована ініціатива окремих осіб, обстоювали абсолютну цінність особистості («особа важливіша за державу») та рівність усіх людей у політичних і економічних правах за умови верховенства права, недоторканності приватної власності та свободи приватного підприємництва. 


Проте якщо Війна за незалежність США привела до виникнення правової та демократичної держави, лад якої ґрунтувався на засадах виборності всіх органів влади та відповідальності перед суспільством, то аналогічна спроба у Європі, здійснена під час Великої французької революції, завершилася встановленням низки диктаторських режимів. Саме в цей час як реакція на хаос, породжений радикалізмом французьких революціонерів, почав оформлюватися в самостійну ідейну течію консерватизм (від лат. conservo — «охороняю», «оберігаю»), представники якого наполягали на пріоритеті еволюційного, «органічного» розвитку та оновлення суспільства. Згаданий родоначальник нової ідеології Едмунд Берк, який до останнього вважав себе лише поміркованим лібералом, був переконаний, що хоч держава, не здатна до змін, не спроможна й на самозбереження, але «судно може втратити рівновагу через перенавантаженість одного борту». 
Радикалізація європейського суспільства в умовах протистояння ліберального дикого капіталізму, що набирав ваги, та ліворадикалів, які заперечували приватну власність і пропагували тоталітарний колективізм, призвела до низки потрясінь у Європі ХІХ — початку ХХ століть. Найефективнішу консервативну відповідь такому розхитуванню човна соціальної стабільності й торпедуванню динамічного поступального розвитку було дано в Німеччині та Великій Британії. Причому в останній це врятувало країну від революційної радикалізації, притаманної більшості держав Європи.

 

Читайте також: Ідеологія здорового глузду


Успішними прикладами цього стала політика Отто фон Бісмарка в Німеччині та Бенджаміна Дізраелі у Великій Британії. Останній, очоливши консерваторів, сформулював нову ідеологію партії, у якій нещадно критикував індустріалізм та лібералів-промисловців із їхнім соціал-дарвінізмом. У своїх працях він змальовував Англію розділеною на дві нації, кожна з яких живе, не звертаючи уваги на іншу, а вихід вбачав у поверненні до корпоративного суспільства, де кожен мав би обов’язки стосовно інших людей чи груп. Створена за його участю «Молода Англія» пропагувала ідею використання багатими своєї влади для захисту бідних від визиску «диким» капіталізмом. 

 

Відтоді на різних етапах і в різних країнах консерватизм завжди мобілізував здорові сили, які протидіяли крайнощам ліберального капіталізму та/або лівого тоталітаризму, апогеєм якого у ХХ столітті стала комуністична загроза. Саме консервативні сили у Великій Британії, ФРН, Франції та США другої половини ХХ століття відіграли ключову роль у зупинці наступу, виробленні привабливої альтернативи, а потім і нищівному ударі по СРСР та зорієнтованих на нього політичних силах і рухах на Заході. Для цього використовувалися різні методи, однак вирішальною стала ефективна соціально-економічна політика, яка забезпечила альтернативну привабливу опору для широких верств західного суспільства та його опірність комуністичній пропаганді. 

Саме консерватизм у сучасному світі залишається основною силою, здатною забезпечити захист національної ідентичності в умовах великого переселення народів, яке набирає обертів


Консерватори в цих країнах (республіканці у США, консерватори у Великій Британії, ХДС/ХСС у Німеччині та голлісти у Франції) справді чергувалися при владі із соціал-демократами та лібералами під різними назвами, але основні успіхи включно з державою «загального добробуту» та поразкою світового комунізму були досягнуті саме за правління і завдяки зусиллям консерваторів. 

 

Рівність не справедливість


Консерватизм завжди виходив із того, що нерівність — природна й необхідна умова існування людського суспільства, закономірність розвитку цивілізації. Справжня соціальна справедливість не може означати соціальну рівність, оскільки остання є несправедливістю. Щоправда, так само, як і надмірна нерівність і брак дієвих соціально-економічних ліфтів. Коли бідні стають ще біднішими, а багаті багатшими. 

 

Енергію якомога більшої частини суспільства слід спрямувати на загальне багатіння через збільшення загального «національного пирога», а не вправляння в методах перерозподілу національного багатства в межах чи то соціал-популістського (забрати в багатших і поділити серед бідніших), чи то егоїстично-ліберального дискурсу (збагачення успішніших може відбуватися за рахунок решти суспільства навіть за умови, що сукупне національне багатство, «національний пиріг», не збільшується або навіть зменшується). Розподіл національного багатства базується на рівних можливостях для кожного збагачуватися за умови, що це не шкодить спільному благу. Неприпустимим є збереження сфер чи економіки обмеженого доступу загалом, за якого те чи інше коло «обраних» має можливість привласнювати корупційну або природну ренту, гальмуючи в такий спосіб розвиток економіки.

 

Читайте також: Генеза українського консерватизму


Водночас консерватори звично заперечують і традиційний для лібералізму ідеал індивідуального збагачення за будь-яку ціну найуспішніших індивідів. Консерватизм недаремне у ХХ столітті став одним із ключових промоутерів держави загального достатку, маючи набагато активнішу, ніж лібералізм, позицію щодо соціальної підтримки ще в ХІХ столітті.  


Важливо, щоби багатіння та заможність сприймалися більшістю суспільства як справедливий наслідок реалізації потенціалу людини, а отже, поважалися. Натомість бідність сприймалася як наслідок лінощів чи небажання вдосконалюватися.

 

Вага національної держави 


Консерватори віддавна заперечували нівелювання ролі держави загалом і зокрема її важливої участі в регулюванні соціально-економічних процесів, перетворення її на «нічного сторожа», як того вимагали ліберали. Держава разом з елітою — ключовий фактор реалізації програми консервативного бачення світу. Саме вона має виступати формою захисту нації від зовнішніх викликів, збалансування соціально-економічних інтересів різних соціальних верств та обмеження апетитів тих індивідуальних гравців, які намагаються поставити свої інтереси вище суспільних усередині країни. 

 

Британський досвід. Бенджамін Дізраелі повернув Англію до корпоративного відповідального суспільства


Водночас неприпустимим для консерваторів завжди вважався і перехід державою меж особистого простору людини, коли в тому немає життєвої необхідності для виживання нації чи збереження можливості їй успішно розвиватися. Тоталітаризм у будь-яких проявах був антагоністом консерватизму, неприйнятним для нього як типовий вияв крайнощів, що виключає свободу. Точно так, як і зведення ролі держави до «нічного сторожа», коли вона не може ефективно захищати націю від зовнішніх викликів і внутрішнього розкладання внаслідок егоїзму окремих індивідів чи суспільних верств. 

 

Читайте також: Зберегти себе. Потреба консерватизму


За специфічних українських постколоніальних умов держава має відігравати ще й провідну роль у завершенні деколонізації та недопущенні потрапляння України в альтернативні форми неоколоніальної залежності. Ліберальний підхід до ролі держави в нашому випадку категорично неприйнятний і навіть критично небезпечний для долі нації. 


Держава має проводити політику конструктивного, здорового націоналізму в усіх царинах. Захищати економічні інтереси національного бізнесу, піклуватися про економічну суб’єктність країни у світі через існування потужного передусім приватного, але за потреби й державного підприємництва, формування, зростання та підтримку експансії національних чемпіонів — потужних вітчизняних компаній як приватного, так і державного сектору. 


Так само в умовах слабкості вітчизняної економіки й бізнесу саме держава має забезпечувати модернізаційний тренд та інноваційне програмування в розвитку економіки. Її завдання — не допустити закріплення за Україною безперспективної спеціалізації в межах світового розподілу праці та ланцюжків доданої вартості. Зокрема, визначити точки зростання, належного розвитку інфраструктури для динамічного поступу там, де вона в межах виключно «невидимої руки ринку» не розвивалася б через тривалу окупність або необхідність концентрації великих ресурсів. 

 

Читайте також: В’ячеслав Липинський. Спадщина


Завдання держави — не допускати домінування на національному ринку чужих економічних агентів, регулювати рівень і сфери їхнього доступу та присутності в тих чи інших сегментах відповідно до національних інтересів. Так, щоб це не шкодило національному бізнесу, а доповнювало його та сприяло розвитку.  Держава ж таки має забезпечити ефективне функціонування соціальних ліфтів і спрямування енергії суспільства в конструктивне русло. Так само важливе її завдання — не допускати монополізації окремих ринків та галузевих перекосів, які створювали б загрозу занепаду окремих секторів економіки в інтересах інших. Вона повинна виступати в ролі арбітра між різними соціальними класами в інтересах підтримання соціальної стабільності та збільшення загального національного багатства. Природна рента має діставатися державі, а не окремим гравцям, та використовуватися на благо всього суспільства чи справедливо розподілятися. Зокрема, для захисту від крайньої бідності людей, які самі не можуть (але не не хочуть) про себе попіклуватися. 

 

Саме консерватизм у сучасному світі залишається основною силою, здатною забезпечити захист національної ідентичності в умовах великого переселення народів, яке набирає обертів. На відміну від ліберального та навіть соціал-демократичного підходу, консерватори стоять на позиції, що завдання держави — не допускати вирішення тактичних завдань через формування стратегічних загроз існуванню нації. Таким, наприклад, є вирішення проблеми трудових ресурсів на окремих етапах чи світових гуманітарних проблем через допуск масової міграції іншокультурних елементів, що не можуть бути успішно інтегровані. Імміграція допустима, але в масштабах, формах і на умовах, які забезпечуватимуть успішну й повну інтеграцію та асиміляцію переселенців.