Світ 2019-04-20 22:35 Циґдем Топрак
  ▪   © 2018 Axel Springer SE. Alle Rechte vorbehalten

Die Welt: Зірка Ердогана починає згасати

Відколи він програв опозиції муніципальні вибори у великих містах, таких як Стамбул та Анкара, турецький президент мовчить. Молодь проти ісламської республіки. Чи очікує країну демократичне примирення?

Нечасто муніципальні вибори мають таку силу, як ті, що недавно відбулися в Туреччині. Результати волевиявлення не просто дали Реджепу Ердогану привід для роздумів через погане економічне становище в країні. Вони окреслили для розпещеного успіхом автократа, що сприймав свою політичну діяльність як вічний високий політ, зміни.
Партія справедливості та розвитку (ПСР) поступилася опозиції в центральних великих містах. Найбільше при цьому програла політика ідентичності, яку Ердоган зводив до абсолюту. І то добре.
Так, ПСР програла не лише в Стамбулі, рідному місті Ердогана, де він, як мер, у 1997 році розпочав свою успішну політичну кар’єру й де відтоді не керувала жодна інша партія. Вона втратила й столицю Анкару на користь секулярної Республіканської народної партії (РНП), хоча до того в місті десятиліттями керували ісламсько-консервативні політсили.
Результати виборів у Туреччині доводять: агресивна політика ідентичності, яку провадять ПСР та Ердоган, втрачає популярність серед електорату. Всупереч усім мережам та лояльним прихильникам, для більшості людей первинними стали економічні питання. Згадується кампанія Клінтон «It’s the economy, stupid». Проте довго здавалося, що виборці покладали відповідальність за слабку економіку не на уряд країни, а на ворогів на Заході, цілком підтримуючи картину світу, пропоновану Ердоганом, і що його прихильники вбачали вихід із ситуації лише в ПСР, а не в опозиції.
Прихильниками ПСР є консервативні турки. Вони не лише ідентифікують себе з її релігійними цінностями та патріархальним стилем управління, а й вбачають у цій партії рушійну силу проти пережитого гноблення та приниження, як ззовні, так і зсередини.

Прихильники ПСР тримаються своїх наративів
Передовсім до ворогів належить Європейський Союз, який, на думку цих людей, вважає себе ексклюзивним клубом християн і ніколи не планував приймати Туреччину. Сюди належать і США, для яких ця країна є лише маріонеткою в їхніх геополітичних іграх. І не в останню чергу всі секулярні, а також ліві сили в Туреччині, які з радістю зірвали б із голів жінок хустки й сміялися б із них, бо вони знімають взуття у своїх помешканнях. За ці наративи довго трималися прихильники ПСР.
Для підживлення такого ворожого несприйняття Ердоган і під час виборчої кампанії не гребував нічим. Під час публічних виступів демонстрував відео розстрілу в Крайстчерчі й казав, що після її закінчення націлиться на Сирію. Кожного, хто не голосуватиме за ПСР, таврував «помічником терористів».
Він лаяв Захід і представляв турецький народ та мусульман загалом як переслідувану й принижувану групу. Проте це не допомогло, звучало прісно та беззмістовно. Адже чи є щось принизливіше для громадянина, ніж не мати можливості прогодувати свою сім’ю, бо ціни на продукти та рівень безробіття надто високі?
Для Ердогана його посада завжди була втіленням волі народу. Він правив для народу, бо так хотів народ. Його демократичне розуміння з роками тануло, особливо перед виборами, під час яких він раз по раз протистояв своїм політичним опонентам і на яких успішно перемагав. Досі.
Для Заходу довго було зрозуміло, що успіх турецького президента та його ісламістсько-консервативної партії, яка при владі вже 17 років, ґрунтувався на економічному поступі та модернізації країни. У разі спаду економіки це сплутало б політичні карти ПСР. І це таки сталося. Візії партії Ердогана вичерпалися будівництвом найбільшого у світі летовища.
Неспокійнішими ставали не лише опозиційні виборці. Зневага до демократичних цінностей, цькування та ув’язнення інакодумців, авторитарний курс уряду були нестерпними, якщо не сказати відлякували традиційних прихильників Ердогана. Але вирішальним для перемоги конкурентів на виборах у містах було переосмислення політичної культури та суспільних ієрархій молодої генерації електорату ПСР. Так, один із виборців ПСР після ночі голосування написав у Twitter: «Звинувачувати виборця, закидати йому невдячність було б великою помилкою. Це називається демократія, панове».
Можливість повільного переосмислення показує, що турецька демократія аж ніяк не мертва. Очевидно, суспільство протягом десятиліть розвинуло потенціали, які, попри кризи та спротив, раз по раз вдається активувати. Принаймні молодь сьогодні освіченіша, менш віруюча та космополітичніша, ніж покоління тому.
М’яка зміна, яку нині переживає ця країна, показує прагнення широких верств населення подолати розкол суспільства. Поведінка опозиції сигналізує: демократична Туреччина може лише зміцніти, якщо наголошувати на спільностях, а не на розбіжностях.

Стабільна економіка корисна для всіх громадян країни
Те, що курдська Демократична партія народів (ДПН) свідомо не виставляла кандидатів у Стамбулі, Ізмірі та багатьох інших містах, щоб РНП могла виграти в ПСР, показує такий демократичний масштаб, якого могли б повчитися інші країни. Вона відмовилася від свого мандата, щоб забезпечити демократію.
Політика ідентичності спрямована на емоції груп, які переносяться на політичні інтереси. Її захисники заплющують очі на те, що усунення нерівності, відновлення справедливості та суспільної довіри можливі лише через гарантування базових демократичних принципів. Надгрупові інтереси, як-от демократія, правова держава, безпека та стабільна економіка, корисні для громадян усіх країн, і вони мали б їх захищати.
Під час прес-конференції кандидата в мери Стамбула Екрема Імамоглу прихильники скандували «Ми солдати Ататюрка», наголошуючи таким чином на перевазі кемалістів та секулярних. На що Імамоглу відповів: «Я стану мером усіх громадян незалежно від їхнього походження, етносу та релігії. І я очікую, що ви теж висловите таку повагу».
Владна боротьба між секулярними й набожними, турками та курдами перейшла зеніт. Молодь має більше емпатії, ніж будь-коли досі, й бореться за Туреччину, у якій повинна бути реалізована рівність громадян незалежно від їхнього походження. У цій демократичній боротьбі не місце політиці ідентичності. Що й довели вибори. А в умовах кризи західної демократії це більше, ніж добрий знак.