Політика 2019-04-18 13:01 Крамар Олександр

«Транзитний електорат» Зеленського

Що спільного між «украінской мєчтой» Зеленського та «украінскім вибором» Медведчука

Географія голосування за Володимира Зеленського засвідчила, що традиційний культурно-ідеологічний розлам України, який був помітний до російської агресії 2014 року на всіх виборах, починаючи від здобуття незалежності, нікуди не подівся. На це вказує рівень підтримки в різних регіонах кандидатів (див. «Поділ зник, нехай живе новий поділ»), кампанія яких ґрунтувалася на критиці політики «поділу українців на правильних і неправильних». Цю політику вони вбачають у розширенні вживання української мови, захисті інформаційного простору від експансії російського продукту, дерадянізації, вивченні справжньої історії, здобутті автокефалії Українською православною церквою тощо.  


Якщо виходити з того, що за Володимира Зеленського голосувала передусім «антисистемна молодь», то неможливо пояснити різницю в його підтримці від 40–45% в низці південно-східних регіонів, із яких ще зовсім недавно в Росії розраховували зробити «Новоросію», до 20–30% у Центрі й 10–15% в округах Галичини. Хоч очевидно, що частка «антисистемно налаштованих» на Миколаївщині, Одещині чи Дніпропетровщині не є втричі–вп’ятеро більшою, ніж на Галичині. Звісно, якщо розглядати протест проти олігархії, відсутності соціальних ліфтів, розшарування, корупції та кумівства, відсутності перспектив реалізувати себе. Але якщо припустити, що «протест проти системи» викликаний іншим подразником, то його за таких регіональних відмінностей доводиться шукати насамперед в ідейно-культурній, а не соціально-економічній площині. Адже протестувати проти влади та навіть інших старих політиків як уособлення системи на цих виборах можна було по-різному: кандидатів налічувалося чотири десятки. 

 

Читайте також: Зеленський і пустка


Культурно-ідеологічний розлам можна помітити навіть у межах окремих міст. Наприклад, на Львівщині найактивніше за Зеленського голосували у виборчому окрузі № 117 (15%), який складається з найбільш зрусифікованих Франківського й Галицького районів Міста Лева (відповідно 13,2% і 15,7% мешканців, які під час останнього перепису назвали російську рідною). Навряд чи є збігом і те, що саме в цьому ж таки Франківському районі Львова, який тоді був окремим виборчим округом № 119, найвищий результат (18,3%) отримав у другому турі в 2010-му Янукович (і найвищий результат у Львові на рівні 12,9% у розпал Помаранчевої революції 2004 року, під час переголосування в так званому третьому турі). При тому в сусідньому окрузі № 116 того ж таки Львова результат Зеленського не дотягнув і до 12%. Чи не тому, що частка мешканців Залізничного та Шевченківського районів, які становлять його основу й назвали у 2001 році рідною російську, була тут майже удвічі нижчою (відповідно 9,1% і 6,2%), ніж у згаданих Франківському та Галицькому районах? 


Показова ситуація в «межових» регіонах, яка достеменно відтворює ідейно-культурні розлами кампаній 2010 та 2004 років. Наприклад, у Кіровоградській області в окрузі № 101 із центром у Голованівську Володимир Зеленський отримав лише 28,1% голосів, що майже не відрізняється від низки виборчих округів, скажімо, на Хмельниччині. Навряд чи є збігом те, що саме в цьому окрузі 2010 року Янукович також отримав найнижчий (33,6%), а Тимошенко відповідно найвищий результат на межовій Кіровоградщині. Аналогічна ситуація і в виборчому окрузі № 161 на Сумщині з центром у Ромнах, де результат Зеленського становить менш як 28%, і в округах № 150 та № 148 на Полтавщині з центрами відповідно в Лубнах та Лохвиці, де за нього проголосували 30–31%. Ці показники корелюють із нижчими результатами за Януковича тут у 2010 році. Тоді як в окрузі № 99 (Кропивницький) та в окрузі № 103 (Олександрія на Кіровоградщині) Зеленського підтримало майже 37% виборців (саме останній округ у 2010 році став тим єдиним на Кіровоградщині, де переміг Янукович із результатом понад 48% голосів), в округах № 144–145 (Полтава) та № 146 і 150 (Кременчук та Горішні Плавні) — 38% і більше, в округах № 157–158 Сум — до 35%. Ці цифри близькі до результатів таких південно-східних регіонів, як Херсонська (37%) та Запорізька (39%) області, й саме тут у 2004-му та 2010-му найвищі результати (включно з перемогою в Кременчуку) здобув Янукович на тлі поразки на Полтавщині та Сумщині. 

Політичний проект Зеленського викликає чимало аналогій із «Грузинською мрією» російського мільярдера грузинського походження Бідзіни Іванішвілі, який був покликаний якщо не зупинити, то бодай загальмувати рух Грузії на Захід


Аналогічна ситуація спостерігається і в інших регіонах країни. Наприклад, в окрузі № 208 (із центром у Бахмачі на Чернігівщині) за Зеленського проголосувало менш як 22%, що зіставно з показником Волинської області, а от в округах № 205–206 у Чернігові — уже 29–30%. На Київщині в південно-західному окрузі № 92 його підтримало лише 25,7%, тоді як у прилеглих до Києва округах № 95–97 (Ірпінь, Києво-Святошинський район, Бровари, Вишгород і так далі) він отримав уже близько 33%. На Житомирщині за Зеленського проголосували 32% мешканців самого обласного центру й лише 26% жителів округу № 65 (із центром у Новоград-Волинському районі). На Буковині найменше (28%) він набрав в україномовних районах, прилеглих до Івано-Франківщини (округ № 202 із центром у Сторожинці), тоді як найбільше (33–34%) — в округах № 201 та № 203, до яких належать зрусифіковані Чернівці (рідною українську мову, за останнім переписом, тут назвало лише 79% мешканців, а в повсякденному житті спілкується нею ще менше) та прилеглі румуномовні райони. Проте ще колоритніше цей розлам помітний на Закарпатті. В окрузі № 73, який складається зі значною мірою угорських Берегівського та Виноградівського районів, Зеленського підтримало майже 45% виборців, що навіть вище за показник більшості південно-східних регіонів. Натомість в окрузі № 70 із центром у Сваляві — менш як 32%. 

 

Два в одному


Десятиліттями здавалося, що розлам між умовним проукраїнським та проєвропейським «Заходом» і проросійським «Сходом» поволі зміщувався на схід починаючи від 1991 року, коли за В’ячеслава Чорновола на виборах президента проголосувала лише Галичина. У 1994-му він змістився на східну межу Київщини та південну межу Черкащини й Вінничини, а від президентських перегонів 2004-го посунувся до Харківщини, Дніпропетровщини та Одещини. Уже до виборів 2012-го «Схід» зменшився фактично до трьох «твердинь» у вигляді АРК, Донецької та Луганської областей і ще трьох межових регіонів: Одеської, Запорізької та Харківської. У решті традиційна прихильність до антиукраїнської, антизахідної, антиєвропейської та проросійської риторики поволі слабшала. Під час кампанії 2014 року проросійські та антиукраїнські сили на кшталт Опозиційного блоку, КПУ чи «Сильної України» не здобули переважної підтримки в більшості областей Південного Сходу. 

 

Читайте також: Втрати та здобутки першого туру


Однак внутрішній склад прихильників умовного «Заходу» ставав дедалі розмитішим. Підтримуючи одні пункти, вони або скептично, або лише терпимо ставилися до інших, які їх більшою чи меншою мірою дратували. Наприклад, до питань, пов’язаних із консолідацією національної ідентичності, розширенням вживання української мови, відновленням власної історії, дерадянізацією та деколонізацією. Їхнє несприйняття політики українізації, зміцнення національної ідентичності, ілюзії, що це «Путін поганий, а російський народ і культура нам близькі, з росіянами можна й треба торгувати, туди можна й треба їздити заробляти» тощо, викликали поступове виокремлення внутрішньої опозиції в межах електорального Заходу. 


Російсько-українська війна розширила їхнє коло за рахунок людей, яким було незручно виступати на боці агресора й відверто підтримувати неприховану п’яту колону у вигляді «Украинского выбора» Медведчука, ОПЗЖ Рабіновича — Бойка, Опозиційного блоку Новинського — Ахметова і так далі. І вони потребували лайт-версії, уособленої в політикові, який не був би відверто проросійським, однак при цьому давав би можливість виступити проти українізації, виправдати твердження: все, що ллється їм в очі, то «Божа роса». І той вакуум був заповнений оптимальним для цього варіантом — Володимиром Зеленським. Його типаж, бекграунд і риторика стали ідеальним вибором для такого електорату. 

 

Портрет виборця Зеленського


Як свідчать результати проведеного перед першим туром виборів опитування КМІСу, рейтинг Зеленського був найвищим поміж російськомовних українців (42,4% серед тих, хто на той час визначився з вибором і мав намір проголосувати) та українців-білінгвів (34,8%), тоді як, наприклад, серед російськомовних росіян переважали симпатики Бойка та Вілкула (63,1%), а за Зеленського з них готові були проголосувати лише 16,1%. Серед електорату останнього в першому турі тільки 47,9% становили україномовні українці, тоді як, наприклад, у Петра Порошенка та Анатолія Гриценка — понад 67%, Тимошенко — 68%, Ігоря Смешка — понад 74%. Водночас і російськомовних росіян серед його прихильників удвічі менше, ніж серед виборців загалом. Чи не найчисленнішою з-поміж усіх кандидатів серед виборців Зеленського є саме категорія російськомовних українців і так званих українців-білінгвів (сукупно 45,4% усього електорату), тоді як у Порошенка таких лише 29,5%, Тимошенко — 27%, Гриценка — 23,8%, Смешка — 22,3%. 

 


Серед виборців Зеленського один із найнижчих (звісно ж, за винятком Бойка та Вілкула) відсотків прихильників інтеграції до ЄС (53%; для порівняння: у Порошенка 84%, Тимошенко 68%, Смешка 65%, Гриценка 62%) і НАТО (45%; у Порошенка 82%, Смешка 70%, Гриценка 61%, Тимошенко 59%) та один із найвищих відсотків прихильників неприєднання до ЄС і НАТО (відповідно 28% і 32,6%), а також симпатиків Митного союзу з РФ (11%). 49,3% виборців Зеленського в першому турі заявили, що позитивно або нейтрально ставляться до кандидата в президента від медведчуківської ОПЗЖ Юрія Бойка, 42% — до Вілкула. 


Опитування КМІСу засвідчило, що в парі з Порошенком Зеленський, найімовірніше, програє лише на Заході (напередодні першого туру в разі виходу в другий тур його готові були підтримати там 42% тих, хто збирався в такому випадку голосувати), а також, можливо, у Центрі (у такій парі Зеленського готові були підтримати 50,9% усіх, хто взяв би участь у голосуванні), натомість на Півдні, Сході та Донбасі Зеленський здобув би впевнену перемогу.

 

Знежирений Медведчук


«Я розповім вам про Україну своєї мрії» — з таких слів розпочинається виборча програма Володимира Зеленського на сайті ЦВК. І далі йде чимало добрих побажань, проти більшості з яких навряд чи міг хоч хтось щось заперечити. Щось подібне зазвичай бажають, коли вітають із днем народження чи святами. Однак далі, переходячи до того, як усе це планується втілити в життя, політтехнологи Зеленського починають просувати лайт-версію пропозицій «Украинского выбора» кума Путіна Віктора Медведчука. Відводячи гіпертрофовану роль референдумам, пов’язуючи з ними інтеграцію до НАТО, фактично в тій самій стилістиці нагадуючи про те, що Україна нібито теж з’явилася в результаті референдуму. Політичний проект Зеленського викликає чимало аналогій із «Грузинською мрією» російського мільярдера грузинського походження Бідзіни Іванішвілі, який був покликаний якщо не зупинити, то бодай загальмувати рух Грузії на Захід. Так само й проект Зеленського наразі налаштовує на підтримку повернення до проросійського курсу «транзитну» частину українських виборців, які не можуть визначитися, з політичним Заходом вони чи зі Сходом. 

 

Читайте також: ЗеКорпоратив: день виборів у штабі переможця першого туру


Типовий виборець Зеленського (у першому турі, коли, на відміну від другого, все ще голосують «за», а не «проти») протестує проти «життя по-новому» та реалій України після Революції гідності не тому, що вона є країною соціальних контрастів, зловживань олігархів, процвітання корупції, а тому, що вона була Україною з підвищеною увагою до української мови, національної церкви, дерадянізації, відновлення справжньої власної (але в їхньому сприйнятті дискомфортної, «переписаної») історії. І те, що йдеться переважно про молодше покоління, цього не скасовує. Ідейно-культурна ідентифікація, нехай і в модифікованому вигляді, відтворюється з покоління в покоління. 


Нові покоління, діти та онуки тих, хто у 1994 році симпатизував Кучмі, а у 2004-му Януковичу, зростали не у вакуумі. Людей, які ностальгують за СРСР та/або люблять «русскую культуру», «нашого Пушкіна» чи «нашого Достоєвского», пишаються ВВВ, сумніваються в тому, що Голодомор був геноцидом українського народу, справді досить багато і в Центральній та Західній Україні. Просто менше, ніж на Південному Сході. 


У першому турі Володимир Зеленський здобув відносну більшість фактично у всій країні внаслідок розпорошення голосів політиків, яких підтримував виборець, який і далі виступає за проукраїнський курс. У другому турі, коли голосуватимуть не «за», а «проти», культурно-ідеологічна межа, ймовірно, знову проляже по лінії 2004-го або 1994 року, і від цього значною мірою залежатиме, хто стане переможцем. А ще розсіється міраж 2014-го, коли здавалося, що ця культурно-ідеологічна межа зникла ніби за помахом чарівної палички. Так не буває. Процес стирання подібних ліній розламів потребує значно триваліших і послідовніших зусиль щодо консолідації ідентичності та подолання наслідків російського колоніалізму, який у різних частинах України мав різну тривалість, інтенсивність та результативність.