Світ 2019-05-10 21:56 Михайло Якубович
  ▪  

Суданська весна

Що чекає на мусульманську частину Чорного континенту

 

На тлі українських політичних турбуленцій новини про зміни в Судані лишилися майже непоміченими. Це, з одного боку, можна зрозуміти, адже навіть у торговельному розумінні Судан не посідає перших сходинок українського експорту: якщо, наприклад, товарооборот із Єгиптом 2017-го становив понад $2 млрд, то із Суданом — лише $72 млн. Чимало хто навіть не знає, що з 2011 року Судан як держава розділився на дві частини: власне Республіку Судан та Південний Судан. Із 2000-х про цю місцевість часто згадували й у зв’язку із ситуацією в Дарфурі, регіоні, який охоплює весь Захід країни та в якому багато років тривав міжетнічний конфлікт. Згодом, після розділення держави на дві частини (хоча це було радше від­окремленням Півдня), якихось особливих зрушень у країні не спостерігалося. Суданська влада в особі чинного на той час президента Омара аль-Башира пережила Арабську весну 2011-го (навіть попри певні потрясіння) й далі керувала країною, переважна більшість населення якої живе на $50–70 на місяць. Чому саме сьогодні Судан опинився у вирі революційних подій? Наскільки важливими можуть бути зміни, стосується це лише Судану чи, ймовірно, певні переформатування зачеплять увесь регіон (адже у 2011 році Арабська весна починалася саме з ісламської частини Африки)? І, нарешті, що це означає для глобального розкладу сил у країні, багатій на нафту, алмази, уран і золото?

Від мамлюків до Башира
Передусім трохи історії. Починаючи з часів середньовіччя верхів’я річки Ніл зазнали ісламізації, а також значної міграції арабського населення (особливо в часи входження в Мамлюцький султанат). Згодом стали ареною боротьби між невеликими «феодальними державами». Але вже в модерні часи, із 1819-го по 1921-й, Судан (принаймні його північна частина) увійшов до Османської імперії. Було утворено так званий Єгипетський Судан, підконтрольний віце-королю османського на той час Єгипту. Утім, на Судан з усіх боків чинили тиск британці, тому була розроблена досить хитра колонізаційна модель: формально він залишався частиною імперії (навіть з’явилася назва «Англо-Єгипетський Судан»), але реальну владу в ньому мала британська колоніальна адміністрація. І навіть 13 років правління місцевого повстанського уряду (Мухаммада ібн Абдалли, який проголосив себе «Магді», тобто месією, а також його наступника Абдаллага ібн ас-Саїда) не змінили ситуацію в країні. Після розгрому й утрати Хартума в 1885-му британці за підтримки єгиптян зуміли повернути втрачене й виграти знаменну битву під Омдурманом 1898 року. 

 


Однак досвід незалежності не минув для Судану безслідно, і після важких подій Другої світової війни він фактично скористався незалежністю Єгипту, де в 1925-му монархія змінилася на республіку (Липнева революція). Саме колоніальна доба сформувала Судан із кількох територіальних одиниць із украй відмінним населенням: арабсько-мусульманським, яке мешкає на Півночі й у Центрі країни, а також африканським (Південь, Захід, Схід), де зберігаються місцеві традиційні релігії та християнство. «Суданські араби», які мешкають на Півночі, антропологічно походять із різних арабських племен. І так само складну племінну структуру мають темношкірі африканські народи. В умовах трансформацій, які переживав наприкінці ХХ століття не тільки Судан, а й сусідні регіони, така форма заданого колонізаторами мультикультуралізму не могла не дати негативних плодів.

 


Новітня історія Судану починається з 1989 року, коли уряд «демократичних ісламістів» на чолі із Садиком аль-Магді (народився 1935-го) було скинуто внаслідок класичного військового перевороту. Утім, ще з 1983 року країна перебувала в стані громадянської війни між Північчю та Півднем. Цьому передувала цікава історія: прем’єр (1969–1971), а згодом президент Судану Джафар Німейрі (1971–1985) спочатку орієнтувався на СРСР і навіть отримував звідти військову допомогу, але згодом змінив позицію стосовно лівих сил та розпочав репресії проти комуністів, стративши генерального сек­ретаря Компартії Судану Абд аль-Халіка Мухджуба. Згодом Німейрі взагалі став орієнтуватися на ісламістів, ймовірно, не без підтримки Заходу в цьому питанні. Загальновідомо, що в 1970-х і 1980-х роках Захід толерував «поміркований ісламізм» і реформи в країнах Близького Сходу, скеровані на відродження релігійності, сприймалися як засіб боротьби із СРСР. У той час західні «проксі» діяли проти радянських військ в Афганістані й наратив «ісламізму» був саме тим дієвим методом, який мав «очистити» Близький Схід і частину Африки від «червоної зарази». Але вже наприкінці 1980-х, коли «мавр зробив свою справу», вчорашні союзники стали запеклими ворогами. Проте в суданському випадку зміна влади на військову диктатуру так і не привела до «деісламізації» політики: найближчим сподвижником Омара аль-Башира, що прийшов до влади 1989 року, став відомий діяч політичного ісламу Хасан Турабі (1932–2006). Вплив Турабі був відчутний далеко за межами Судану, навіть попри дещо контроверсійні погляди, де політичний ісламізм якось дивно поєднувався з лібералізмом. Інше питання, що в дійсності законодавство Судану залишається й досі є одним із найбільш антидемократичних у світі (155-те місце із 167 в Індексі демократії за 2018 рік).

 


Утім, повернемося до Омара аль-Башира, чи не головного актора в театрі подій як 1989-го, так і відповідно 2018 року. Провідник «Національного конгресу» Судану, майбутній президент навчався у військових академіях Судану та Єгипту, певний час був військовим радником у суданському посольстві в ОАЕ. Після заколоту 1989‑го тримав єдину позицію з ісламістами, завдяки яким у 1996-му й був легітимно обраний на посаду президента, але вже в 1999-го злив своїх союзників, відсторонивши від влади Хасана ат-Турабі, на той час спікера нелояльного до Башира суданського парламенту. На тлі подій у Дарфурі, де відбувалися зіткнення між арабським та африканським населенням, Омар аль-Башир зажив на Заході слави диктатора й організатора геноциду, не кажучи вже про «покровительство «Аль-Каїди» та інших організацій, за що Судан потрапив під значні санкції (частково зняті лише 2017 року, уже після розділення країни). Варто зауважити, втім, що багато суданців у подіях у Дарфурі (де, за оцінками ООН, загинуло понад 300 тис. осіб) звинувачує сусідню Лівію. Понад те, начебто лівійські загони під виглядом суданців вирізали цілі африканські села, щоб викликати гнів місцевих і відповідно зберегти владу в багатому на нафту регіоні. Проте саме Омар аль-Башир оголошений у розшук Міжнародним кримінальним судом за злочини проти людяності в Дарфурі.


Читайте також: Ребрендінг "Талібану"

І знову революція
2018-й став для Омара аль-Башира завершальним у кар’єрі. Передусім у Судані значно погіршилася економічна ситуація. Як розповідають суданці, державні органи, через які здійснюється закупівля зерна для країни, корумповані настільки, що 2018 року почалися «хлібні бунти». У країні, де постійні перебої з електрикою й бензином (на кожній заправці вишиковується черга), з’явилися ще й труднощі з готівкою. Торік у серпні — жовтні зняти гроші з карток було неможливо, а типові для цивілізованого світу платіжні термінали чи онлайн-платежі для Судану лишаються рідкістю. Усе це вдарило і по фермерах (а основа економіки країни, попри нафту, є сільське господарство), і по інших громадянах, зокрема людях, які страждають на діабет (а це понад 10% населення) і не мають змоги придбати необхідні ліки, що також зни­кли. 

 


Уряд Омара аль-Башира, передчуваючи труднощі й перетворення соціального протесту на політичний, зробив деякі кроки до поліпшення ситуації, але це мало чим допомогло. Хліб, що з’явився в магазинах, подорожчав утричі. Протести, які розпочалися в місті Атбара, швидко перекинулися й на Хартум. Цікаво, що, як зазначає ізраїльська дослідниця Елін Розенхарт, майже 2/3 усіх протестувальників становили жінки, а головно ті, які належать до внутрішньо переміщених осіб. Наприклад, біженці з Дарфуру (де, до речі, конфлікт ущух, але насилля не припинилося, навіть за цей місяць там уже є десятки загиблих).

 


Після цього почався найцікавіший етап протестів. Один викладач у Хартумі розповів, що Омар аль-Башир міг би втримати ситуацію, але, вочевидь, певні зовнішні сили почали ескалацію. Серед суданців домінує думка, що йдеться передусім про Велику Британію, яка зберігає свій вплив у регіоні й фактично зорганізувала операцію з повалення влади аль-Башира. Для чого це було зроблено? Можливо, щоб витіснити китайський та російський інтерес із країни: не секрет, що в Судані до охорони видобутку алмазів залучена та сама сумнозвісна «ЧВК Вагнера», а у соцмережах навіть поширювали світлини з росіянами в Судані. Водночас побільшало китайців, які багато вкладають в Африку та мають свій план успішної боротьби за ресурси. Як наслідок протестів, під час яких загинуло орієнтовно до 40 осіб, влада в країні перейшла до військових, і друга особа в країні, Ахмад Аввад ібн Ауф, міністр оборони, 11 квітня оголосив про арешт Омара аль-Башира. Проте натовп протестувальників наполягав на відстороненні військових від влади, і Ахмад Аввад бін Ауф передав повноваження Абд аль-Фаттаху аль-Бургану, який з 12 квітня очолив Перехідну Військову раду Судану й фактично очолив країну. 

 


Абд аль-Фаттах аль-Бурган, який, судячи з усього, має всі шанси затриматися при владі досить довго, служив у прикордонних військах у Дарфурі (і начебто мав стосунок до кривавих подій у регіоні), згодом став військовим аташе в Посольстві Судану в Китаї, а потім очолював суданський військовий контингент у Ємені, що воював на боці Саудівської Аравії проти повстанців-хуситів. Цікаво, що після того, як Абд аль-Фаттах аль-Бурган очолив тимчасовий уряд, чи не першою з країн, яка його визнала, стала саме Саудівська Аравія. Ситуація починає дуже скидатися на єгипетську: за збігом обставин військовий із таким самим ім’ям (Абд аль-Фаттах ас-Сісі) фактично узурпував владу після повалення режиму демократичних ісламістів Мухаммада Мурсі, і також за підтримки коаліції Саудівська Аравія — ОАЕ — Бахрейн. Суданська профспілкова Асоціація, що разом із іншими опозиційними партіями перебувала біля витоків протесту, зажадала ще більших змін. І всю середину квітня в країні тривали арешти, зокрема й колишнього губернатора Дарфуру. «Дарфурські справи» взагалі стали жахливою примарою минулого, яка матиме дедалі більше значення в політичній боротьбі: одні здаватимуть інших начебто в пошуку справедливості, а в дійсності просто зливатимуть колишніх соратників.

 

Читайте також: Арабський світ: Магічна культура чи втрачена цивілізація?

 

Очікування та перспективи
Суданці, знаючи приклад єгиптян, які в підсумку отримали типову хунту, бажали, вочевидь, зовсім іншого. Уже згаданий співрозмовник із Хартума зазначає, що влада військових їх не влаштовує, надто сильно вже суданці втомилися від економічних лихоліть. Та й, загалом кажучи, «нова влада» залишається нічим іншим, як продовженням старої, але з більш «людським обличчям». Протести тривають, але вже з меншою інтенсивністю, тобто основна маса протестувальників у принципі вважає, що «програму-мінімум» було виконано. Цікаво, що Абд аль-Фаттах аль-Бурган пішов на досить суттєві поступки, маневруючи між зовнішньополітичною кон’юнктурою й необхідністю збити хвилю невдоволення: наприклад, 19 квітня з’явилася новина, що з посади звільнено новопризначеного заступника секретаря Міністерства інформації Абд аль-Маджіда Гаруна, і здійснено це «на вимогу суданських журналістів». Вочевидь, перед суданцями відкрилося якесь тимчасове «вікно можливостей», коли військова хунта заграватиме з народом, робитиме якісь кроки назустріч «громадянському суспільству» і відповідно зливатиме найодіозніші фігури режиму Омара аль-Башира. Тим більше що, як зазначають оглядачі, перемога далася революціонерам дещо меншою кров’ю, ніж це відбувалося в тому ж таки Єгипті 2011 року. Тому окрім двох можливих сценаріїв (посилення відцентрових тенденцій, з одного боку, та реставрація авторитаризму, з другого) є ще й третій — лібералізація військової диктатури, відповідні реформи та ін. 

 


Як розповідає мій співрозмовник із Судану (до речі, українець за походженням), багатьом суданцям важко уявити якусь іншу владу, ба більше, ціле покоління виросло при Омарі аль-Баширі. До того ж для релігійних мусульман чимало опозиційних політичних рухів асоціюється з лівими чи секуляристичними ідеологіями, які розглядаються як загроза ісламу й суспільному ладу, тому в цьому сенсі для деяких релігійних кіл військова диктатура видається відносно привабливо. Садик аль-Магді, ветеран суданської політики та прем’єр у 1986–1989-му, який повернувся до країни 2017 року після кількарічного вигнання, також ототожнюється радше з ліберальною демократією, ніж із поміркованим ісламізмом. Знана особистість, нащадок того самого «Магді» Мухаммада ібн Абдалли й випускник Оксфорда, Садик аль-Магді, здавалося б, мав певні шанси, проте молоде покоління навряд чи його підтримає. Як і багатьох військових. Наприклад, та сама Суданська профспілкова асоціація, яка складається передусім із молоді, вимагає не мілітарної, а саме цивільної Перехідної ради. Наскільки далеко готові піти протестувальники, а головне — скільки людей вони зможуть знову вивести на вулиці? Вочевидь, перемовини між різними силами триватимуть.

 

Читайте також: Східні «голоси». Що пишуть арабські ЗМІ про Україну


Чи змінилася загалом ситуація в Судані? Співрозмовники з Хартума кажуть, що минуло надто мало часу й наразі контроль військових жодним чином не слабшає, а економічні проблеми, від яких страждає населення, так швидко не вирішити. Принаймні не в інтересах військових нині підігрівати вже дещо згаслі протести стрибками цін чи іншими труднощами. Ведуться, звісно, якісь перемовини з «міжнародними партнерами», і ситуація, здається, така, що Судан потрапляє під дедалі більший вплив Саудівської Аравії і відповідно Заходу. Не слід, утім, забувати про китайський та російський чинники, які значною мірою прагнуть змінити ситуацію на свій бік. І допоки різні перемовини тривають, суданцям важливо на згаяти час і домогтися щонайменше забезпечення базових прав і свобод. Бодай хоч трохи посунути країну вгору з чорного списку антидемократичних і корумпованих держав, подарувавши надію на зміни й тим сусідам, які на них так довго очікують.