Політика 2019-05-22 11:20 Віхров Максим
  ▪  

Небезпеки половинчастого буття

Як розмита ідентичність створює ґрунт для непослідовної політики та підвищує ризик реваншу

Якихось 100 років тому історичні підстави для постання української держави були предметом дискусій. Але часи змінилися. Навіть Москва за останні 28 років пережила стадію заперечення й поволі переходить від гніву до торгу. Ще в 1990-х слово «самостійність» вживалося щодо України тільки в лапках (хай навіть у невидимих). У 2014-му Москва зіткнулася з тим, що наша незалежність — це не припущення, а об’єктивна дійсність, із якою доводиться рахуватися. Тепер вона намагається освоїтися в нових умовах і робить усе, щоб утримати Україну у своїй геополітичній орбіті. Однак усе свідчить про те, що залишатися в ній українці не бажають: вступ до Митного союзу сьогодні підтримує менш як 15% українців, а об’єднання з Росією в одну державу — лише 5% (КМІС, 2019).

 

Будучи нездатною до силового примусу, Москва шукає непрямі способи впливу й використовує наші вразливі місця. Значною мірою вони виникають через неефективність наших державних інститутів та особливості економіки, але не меншу роль відіграє також розмитість української національної ідентичності. Те, що українська ідентичність існує і впливає на перебіг історичного процесу, є доконаним фактом, зафіксованим соціологами та політологами. Однак процес її формування ще триває, обриси лишаються дещо розмитими, а отже уразливими до зовнішніх інвазій та утворення небажаних сполук. На практиці це виливається в те, що і українська еліта, і українське суспільство не завжди можуть дати однозначні відповіді на питання, які постають на порядку денному. У результаті державна політика та суспільна поведінка бувають недостатньо послідовними, а отже, чутливими до російських імперських зазіхань.

 

Читайте також: Ментальна прірва


Найпромовистіший приклад — війна з Росією. Те, про що твердили цілі покоління українських націоналістів, стало реальністю у 2014-му. Попри аналогічний сценарій, жертвою якого у 2008-му стала Грузія, ані українська еліта, ані суспільство належних висновків не зробили, тому війна заскочила нас зненацька. Здавалося б, після анексії Криму та окупації Донбасу всі крапки над «і» мали б бути розставлені. Агресію проти України Москва чинила за масової підтримки російського суспільства. Навіть декларовані російські опозиціонери закінчуються там, де починається «українське питання». Звичайно, винятки є, проте вони лише підкреслюють основну тенденцію: Росія як держава, як політичний організм налаштована щодо України вкрай вороже.

 

Причому йдеться не тільки про ставлення, а й про конкретні дії включно з воєнними. На цей історичний виклик наша країна відреагувала хоч і з деяким запізненням, але загалом адекватно. У середовищі українських еліт склався більш-менш стійкий антиросійський консенсус, і державна машина запрацювала у відповідному напрямі. У суспільстві так само поширились антиросійські й патріотичні настрої, що вилилося у визначені політичні орієнтації. Однак якщо поглянути уважніше, то і тут, і там виявляється непослідовність. Чому значна частина екс-регіоналів змогла безперешкодно «перефарбуватися»? Чому посадовці, замішані в сепаратизмі, лишилися працювати на місцях? Ці та інші питання, які лунають із 2014 року, так і лишаються без відповідей. Те саме відбувається і з суспільною думкою: якщо російському керівництву симпатизує тільки 13% українців, то Росії як державі — вже 57%, а росіянам загалом — 77% (КМІС, 2019). Список «дивних» фактів, зафіксованих соціологами, цим не вичерпується. Приміром, лише близько 30% українців підтримує заборону російських серіалів та артистів, а також соцмереж (КМІС, 2018). 

 

Читайте також: За російським аусвайсом


Навіть антиросійські ініціативи час від часу набувають у нас сумнівного змісту. Узяти, наприклад, ідею Володимира Зеленського надавати українське громадянство росіянам, які зазнають утисків з боку путінського режиму. «Ми надаватимемо українське громадянство представникам усіх народів, які потерпають від авторитарних та корумпованих режимів. Насамперед росіянам, які сьогодні страждають чи не найбільше», — заявив переможець президентських перегонів у відповідь на ініціативу Москви спростити надання російського громадянства мешканцям окупованого Донбасу. 

 


Українське громадянство іноземним діячам надавав ще Петро Порошенко, проте доцільність такої практики сьогодні бачиться неоднозначною. У деяких випадках це справді може бути необхідно, але створювати в Україні притулок для російських опозиціонерів означає ткати додаткову нитку, що прив’язуватиме нас до РФ. Тим більше у випадку росіян опозиційність аж ніяк не гарантує послідовної проукраїнської позиції. Принаймні на останніх президентських виборах там не було жодного кандидата, який в «українському питанні» не ретранслював би імперського наративу (див. Тиждень, № 12/2018). Приміром, навіть такі «сертифіковані» прозахідні опозиціонери, як Алєксєй Навальний, Ґріґорій Явлінскій та Ксєнія Собчак, не беруть на себе зобов’язань повернути Крим, хоча факт незаконної анексії визнаний міжнародною спільнотою. Наскільки серйозні наміри Зеленського — питання дискусійне, але в ліберально-демократичних колах пошуком «хороших росіян» займаються давно і всерйоз. Чому? Бо певна частина української ідентичності ще прагне зв’язку з Росією, нехай і з альтернативною, непутінською.


Втім, в інтелектуальних колах гуляє й екстравагантніша ідея: позбавити Москву монополії на російську мову, унормувавши «українську російську» за аналогією американської англійської чи австрійської німецької. Теоретично така пропозиція не позбавлена сенсу, оскільки Москва використовує мову як чинник політичного впливу на сусідні країни, а іноді, як це було в Україні 2014-го, для виправдання агресії. Щоб припинити це, російська мова в нас, за висловом письменника Андрія Куркова, має здобути «автокефалію». Але, попри ефектні метафори, практичні результати будуть зворотними. Сьогодні боротьба проросійських сил за державну двомовність видається цілком безнадійною, але формальне постання «української російської» буде для них справжнім подарунком.

 

Читайте також: Інстинкт виживання

 

Московські лінгвісти дійсно втратять можливість установлювати для російськомовних українців свої правила, але це буде ще один крок до легалізації російської в Україні, понад те, до конструювання ідентичності «російськомовних українців». Проблема в тому, що постання такої проміжної ідентичності явно чи приховано прагне певна частина українців, зокрема й патріотично налаштованих. Чому? Бо глибоко в українську колективну підсвідомість Москва заклала невпевненість, думку про те, що розрив із колишньою метрополією — це стрибок віри, ривок у невідоме, внаслідок якого ми можемо лишитися ні з чим: без культури, мистецтва, ідентичності тощо. Ця невпевненість породжує політичну непослідовність. Здавалося б, хронологію нищення української мови сьогодні знає (принаймні мав би знати) кожен школяр. Проте за 28 років незалежності українізація просунулася значно менше, ніж можна було очікувати: з обов’язковим дублюванням українського кіно ми запізнилися на 15 років, з уведенням мовних квот — на 26 тощо. 


У кінцевому підсумку все це призводить до роздвоєння: Україна протистоїть російській агресії, але водночас ніби прагне мінімізувати власні безпекові заходи; суспільство намагається сформуватись як нація, але водночас уникає розриву постімперських зв’язків. Іноді неготовність до розриву з Росією набуває геть несподіваних форм. Узяти, наприклад, ідею очільника МЗС України Павла Клімкіна організувати альтернативний «безсмертний полк», учасники якого нестимуть портрети тих, хто загинув за Україну, а не за Радянський Союз. Вгледіти в цьому якісь проросійські мотиви неможливо, але в методологічному сенсі все не так однозначно. Ідея збудувати з України «анти-Росію» лунає з 2014 року, і мотиви її виникнення цілком зрозумілі. Але, калібруючи внутрішню та зовнішню політику за таким принципом, ми прирекли б себе жити з оглядкою на РФ, постійно звіряючись з її курсом, нехай лише для того, щоб діяти протилежним чином. Не слід пояснювати, що бути «анти-Росією» — це просто ще один спосіб лишитися в заручниках Москви.

 

Читайте також: Що дають?

 

Насправді ж єдиний спосіб позбутися непослідовності в багатьох аспектах нашого державного, культурного та суспільного життя — це наполегливо формувати власну національну ідентичність. Ідеться не про те, щоб вилучити з неї все, що можна вважати російським, у цьому контексті то питання вторинне. Мова про те, щоб повернути собі впевненість у власній силі, бути, існувати як самодостатня нація. Значну частину цього шляху ми вже пройшли: свого часу були сумніви, чи достатньо підстав вважати українців окремим народом, чи придатна українська мова для наукового ужитку тощо. Нині з огляду на об’єктивні історичні обставини ми маємо ухвалювати політичні, економічні та військові рішення, але наша ідентичність до цього не завжди готова. Тому без ефективної гуманітарної політики тут не обійтись. Однак це питання не лише коштів і кадрів, а й самого державного підходу. Допоки в бюрократичних кабінетах культуру сприйматимуть у дусі вульгарного марксизму, як вторинну «надбудову» або як протокольний елемент у роботі «міцних господарників», процес формування української ідентичності гальмуватиме, зриватиметься й вихлятиме. А це в наших умовах велика розкіш, бо Росія не полишає і не полишатиме спроб повернути нас у колоніальне стійло.