Світ 2019-06-20 11:52 Джонні Ерлінґ
  ▪   © 2018 Axel Springer SE. Alle Rechte vorbehalten

Die Welt: Вперте мовчання про масове вбивство

Наш кореспондент був на площі Тяньаньмень під час жахливих подій і намагався порахувати загиблих. Сьогодні Пекін радо б витер цю масакру з колективної пам’яті населення. Чи діятиме уряд так знову?

Кілька тижнів тому в Пекіні у віці 81 року помер працівник юстиції високого рангу Сяо Ян. Десять років він був головою Верховного народного суду КНР. Щоденна газета «Женьмінь жибао» вшанувала його довгим некрологом. А в ньому було речення, зрозуміле лише посвяченим: «Під час політичного неспокою на зламі весни 1989 року Сяо довів твердість і чіткість позиції».


Ішлося про масове вбивство на площі Тяньаньмень 4 червня 1989 року. Сяо мусив, за рішенням китайських партійних керівників, зброєю розчавити студентський рух й очистити площу Небесного Миру. 1989-го упродовж тижнів відбувалися демонстрації за демократизацію автократичного режиму. Схвальна згадка про лояльність Сяо — чіткий меседж: партійне керівництво Пекіна й через 30 років не переймається тим, щоб дати оцінку злочинам своїх попередників. Ті рішення воно досі вважає правильними, однак не хоче привертати до цього уваги. Тому в статті «Народної газети» йдеться не про «4 червня», а про «злам весни». А «контрреволюційне повстання» перетворилося на «політичний неспокій».


У Народній Республіці ця дата — табу для всіх медій і соціальних мереж. Масштаби розстрілів — державна таємниця. Кількість загиблих у столиці та майже 80 містах країни, де відбувалися заворушення, досі не відома. Пекін хоче, щоб його мешканці все забули, щоб не довелося перед ними відповідати. Імовірно, що з молоддю це вдалося. Ані в школі, ані від батьків про події 4 червня 1989 року вона нічого не чула. Згадувати цю дату заборонено всім інформаційним засобам та в інтернеті. На той час я був кореспондентом і разом з трьома колегами-американцями нью-йоркського часопису Newsday винаймав бюро в комплексі Jianguo Men Wai, за 6 км від площі Тяньаньмень. Я був у цьому офісі: саме повернувся з натовпу перед готелем «Пекін», аж раптом близько першої ночі зателефонував мій китайський друг, що мешкав у житловому комплексі Muxudi (кілька кілометрів на захід від площі). У його голосі відчувався розпач: «Тут солдати. Стріляють в усе, що рухається».

 

Подейкують, що були тисячі загиблих


Зранку ми опитали півдесятка з 32 лікарень центральної частини міста, чи приймали вони мертвих або ж поранених. У деяких установах дозволили китайським співробітникам Newsday зазирнути в їхні морги. Інші вивісили списки жертв. Лікарі надавали інформацію. У столичній лікарні ми довідалися про 40 загиблих і 300 поранених. Про численні жертви повідомив і Peking Union Medical College, інші говорили про 7-10 загиблих. За нашими підрахунками, у ніч на 4 червня загинуло від 500 до 600 осіб, а за чутками їх були тисячі.

 

Читайте також: Спогади про «той день». 20 лютого 2014-го

 

У шпиталях усіх загиблих піддали кремації. Лише небагатьом батькам вдалося поховати урни у справжні могили на пекінському цвинтарі Ван’акн у західних горах, однак із завуальованими натяками, що вони померли в ніч на 4 червня. Наприклад, на одній із могил напис: «Чому ясного дня вдаряє блискавка». Сьогодні ці поховання — єдина публічна згадка про розстріли. У жалобному тексті в «Народній газети» до дня смерті наприкінці січня 91-річного урядового функціонера Юань Му, на відміну від некролога Сяо, про 1989-й немає жодної згадки. Але ж тоді Юань був урядовим речником, єдиним голосом Китаю, що міг інформувати про події, які шокували весь світ.


6 червня він повідомив, скільки осіб було вбито під час проходу армії, яка стріляла у все без розбору на шляху до площі Тяньаньмень. «300 осіб, — заявив він, — військові, заколотники, невинні перехожі й 23 студенти». Було поранено 5 тис. солдатів і 2 тис. цивільних. Через 10 днів Юань повторив ці цифри й перед іноземними кореспондентами. Сьогодні його повідомлення заледве можна знайти.


Режим тричі надавав інформацію, востаннє 30 червня 1989 року. На той час мер Чень Сітун (нині покійний), якого згодом засудили за корупцію до 16 років ув’язнення, відкоригував страхітливий баланс. Убитими вважалися 10 солдатів, 6 тис. поранено. Загинуло 200 цивільних, серед яких 36 студентів. 3 тис. було поранено. Справжня ж кількість загиблих тієї ночі й до 6 червня у майже 80 містах, де були заворушення, досі невідома. Нині родичі жертв, попри все, намагаються нагадувати про загиблих і насамперед про масштаби трагедії. Спільнота родичів «Матері Тяньаньмень» також вважає, що в першу ніч загиблих нараховувалося сотні й сотні. Незважаючи на переслідування й цькування, смілива пекінська професорка Дін Цзілінь 1995 року заснувала офіційно невизнане товариство родичів, які втратили дітей і близьких, — як і сама Дін свого 17-річного сина, убитого тоді. Вони раз по раз пишуть відкриті листи до керівництва держави, вимагаючи реабілітації жертв, і подають скарги на політично відповідальних за події. Дін удалося задокументувати долі 203 убитих.

Страх закінчити, як Радянський Союз, керує й нинішнім партійним шефом Сі Цзіньпінем від часу отримання посади. Ось чому він натягає країні ідеологічні віжки й у зародку придушує будь-яке дисидентство. Питання в тому, чи Сі, як і Ден, зможе вчасно їх послабити


Багатьох «Матерів Тяньаньмень» щороку напередодні 4 червня відсилають із Пекіна в примусову «відпустку», щоб вони не нагадували в столиці про дражливу дату. І цього року також. Інші опиняються під домашнім арештом, як-от високоповажаний 88-річний військовий лікар Цян Яньйон. У відкритих листах, розмовах з гонконгівським телебаченням і газетою Die Welt він закликав президента Китаю Сі Цзіньпіна реабілітувати «злочин 4 червня». Із 16 квітня Яньйона утримують без жодних контактів із зовнішнім світом у його колишній лікарні № 301. Там він 60 років пропрацював головним хірургом.


Досі керівництво КНР щодо цих подій тримає в невіданні весь світ. Кількість загиблих — одна з державних таємниць. Патріотичний партійний листок Global Times вважав, що заборона згадувань про це його не стосується. Його шеф-редактор Ху Сіцзінь розпочав полеміку: «Захід спекулює хибними даними про кількість загиблих». Тут ішлося про лист тогочасного посла Британії в Пекіні Алана Дональда.


2017 року лондонський архів оприлюднив документ. У ньому Дональд стверджує, що довідався від якогось урядовця, що під час зіткнень загинуло 10 тис. осіб. Ху Сіцзінь парирував, мовляв, стільки загиблих — річ неможлива, адже йшлося лише про розгін «неозброєної» демонстрації, а «більшість протестувальників були студентами». Його коментар з’явився лише в англомовному виданні газети від 25 грудня 2017-го, коли іноземні журналісти перебували у різдвяних відпустках. На нього ніхто не звернув уваги, це й врятувало Ху від дисциплінарного покарання. Адже він не лише порушив табу. Своїми аргументами він несвідомо підтвердив, яку несправедливість скоїв Пекін, застосувавши армію.


Реабілітація 4 червня відразу б спричинила запитання стосовно інших нерозкритих злочинів комуністичної партії й поставила б під сумнів легітимність її одноосібного панування. Тяньаньмень не була ані виробничим нещасним випадком, ані збігом нещасливих обставин, — як це лише через три тижні після 4 червня хотів представити за межами Китаю екс-прем’єр Лі Пен. 1 липня у розмові з американським мером Деніелем К. Воном він виправдовувався: «Наші солдати не хотіли проливати кров. Але в них не було водометів, бракувало сльозогінного газу та гумових куль». 
Головний відповідальний, Ден Сяопін, був готовий насильством придушувати конфлікти, які загрожували системі. За півтора року до 4 червня, 30 грудня 1987-го, Ден дискутував із групою членів політбюро про заходи для придушення тодішніх студентських протестів, що призвело до зміщення з посади надто ліберального голови партії Ху Яобана. 

 

Читайте також: Розстріли на Майдані. Суд дозволив заочне розслідування проти Януковича


Ден хвалив польського партійного та військового шефа Войцеха Ярузельського, який 1981 року вчасно запровадив військовий стан, доки «профспілка, Солідарність, Католицька церква, демократичний рух і підривний Захід» не встигли об’єднатися. «Без диктаторських заходів це неможливо. Це треба не лише сказати, а й реалізувати у відповідний момент. Звичайно, у якомога стриманіший спосіб. Але якщо ми поступимося, то створимо собі ще більші проблеми».


Саме це сталося 4 червня 1989 року. Але Ден був єдиним у керівництві Китаю, хто через три роки після 4 червня визнав, наскільки близька 1989-го була партія до свого зміщення й чому її не спіткала доля Східного блоку. В січні 1992-го, під час поїздки на південь країни, він сказав: «Якби у 1989 році не було плодів наших реформ і політики відкритості, нам не вдалося би перейти через пік 4 червня, наслідком були б хаос і громадянська війна. Чому після 4 червня нашу країну знову вдалося стабілізувати? Лише тому, що ми й далі розвивали економіку реформами й відкритістю».
Страх закінчити, як Радянський Союз, керує й нинішнім партійним шефом Сі Цзіньпінем від часу отримання посади. Ось чому він натягає країні ідеологічні віжки й у зародку придушує будь-яке дисидентство. Питання в тому, чи Сі, як і Ден, зможе вчасно їх послабити. Доки керівництво Пекіна не бажає брати відповідальності за події на площі Тяньаньмень, як застерігає американська організація з прав людини Human Rights Watch, воно виписує собі вільну грамоту. У критичній ситуації уряд діятиме так само, як і 1989 року.