Світ 2019-06-27 13:11 Борис Варґа
  ▪   Белград

Революції в День бабака

У хвилі оксамитових революцій і розвалу Югославії серби не бачили в межах ЄС, як німці, шансу для свого нового національного об’єднання

В Україні та республіках колишнього Радянського Сою­зу й досі залишається загадкою, як колись найвідкритіша комуністична країна Соціалістична Федеративна Республіка Югославія (СФРЮ) за кілька років розпалася в кривавій війні та найважчих злочинах із часів Другої світової війни. Відповідь є комплексною і сягає періоду інших революційних хвиль, які з кінця 1960-х накрили Європу й соціалістичну Югославію. Спочатку була революція 1968 року, що стала першим серйозним бунтом югославської молоді проти комуністичної номенклатури. 


Інспіровані протестами на Заході, студенти швидко поширювали ідеї через літні табори на адріатичному острові Корчула й між університетами в Белграді, Загребі, Любляні та Сараєво. Найбільші студентські протести 1968-го відбувалися в червні в Белграді, під час них вимагали не демократизації суспільства та вільних виборів, а зміцнення антикапіталістичної та соціалістичної доктрини. У цей період утворився найкращий інтелектуальний прошарок нового покоління югославського соціалізму, чимало хто й досі активно діє, як-от письменниця Славенка Дракуліч (недавно українською мовою було опубліковано її книжку «Як ми пережили комунізм і навіть сміялися», 2019), відомий у світі філософ Славой Жижек, соціолог Небойша Попов, художниця та актриса Яґода Калопер та кінорежисери Ненад Пуговський, Райко Ґрлич, Желимир Жилник (українського походження). Бунт закінчився діалогом із Йосипом Брозом Тито, який підтримав вимоги студентів. Пізніше з цим рухом таки розправилася компартія. Деякі учасники та лідери стали дисидентами й покинули країну, як-от професор Драґолюб Мичунович, який у політичне життя повернувся аж наприкінці 1980-х років і став одним із відновлювачів проєвропейської Демократичної партії, інші чекали нагоди, наприклад відомий сербський письменник Вук Драшкович, що після падіння комунізму очолив опозиційний націоналістичний рух.

 

Читайте також: Революція за литовським рецептом

 

«Хорватська весна»


Друга хвиля бунту проти югославського централізму та вимоги за проведення реформ була наслідком революції 1968-го, але вона вже мала характер національного пробудження. Умови для того створило чергове охолодження зв’язків між СФРЮ та СРСР через те, що дожиттєвий маршал Тито змінив голову югославської розвідки, твердого комуністичного централіста й сербського прорадянського кадра Александара Ранковича. На останнього Москва розраховувала як на наступника маршала. Ідеться про так звану «хорватську весну — культурно-політичний рух у Соціалістичній Республіці Хорватія на початку 1970-х років. Його учасники наполягали на більшій свободі та автономії для Хорватії в складі югославської федерації й водночас на міцнішому утвердженні хорватської мови та ідентичності. Реформістський, або, як його ще називають, національний хорватський рух зародився, хоч як дивно, у лавах Союзу комуністів Хорватії 1970–1971-го. Тоді вимогою була реформа не тільки політичної системи та культурних інституцій, а й економіки та системи цінностей загалом. Тито цього разу рішуче вирішив суворо розправитися з хорватськими реформаторами, вважаючи їх передусім націоналістами й ворогами Югославії. Під час «хорватської весни» відбулися переслідування та арешти понад 2 тис. осіб, серед них і Франьо Туджмана, пізніше першого президента незалежної Хорватії.

Підбурювання національного питання в Сербії у другій половині 1980-х уплинуло й на інші югославські республіки, зокрема на підняття індепендентських рухів у Словенії та Хорватії. Період перебудови в СРСР і наближення кінця холодної війни лише зміцнив ці тренди


Для введення політичної та етнічної рівноваги в багатонаціональній федерації Тито проводить чистку також серед партійних кадрів і функціонерів Соціалістичної Республіки Сербія. Він усуває представників «сербських лібералів», яких також звинуватили в націоналізмі, антисовєтизмі, антититоїзмі. Відповідні заходи були проведені й у Словенії. Чистки торкнулися найвищого керівництва компартії країни, а саме її голови Марка Никезича та його секретаря Латинки Перовича. Сербські «ліберали» мали специфічне, себто ліберальне ставлення до сербського питання на просторах колишньої Югославії: засуджували централізм і виступали за більшу емансипованість усіх югославських республік.


Після «хорватської весни» настало «хорватське мовчання», яке тривало до кінця 1980-х років і розпаду Югославії. Щодо сербських лібералів, то на їхнє місце прийшли «тихі комуністичні бюрократи», які від 1980-х стали основою розбудови сербського націоналізму й так званого великосербського проекту, який використав інституції Югославії (партію, розвідку та міністерства сили) проти інших республік і народів у федерації, де проживали етнічні серби, зокрема в Хорватії та Боснії і Герцеговині.

 

«Йогурт-революція»


Нова Конституція соціалістичної Югославії з 1974 року була компромісом Тито зі зростаючим впливом національних політичних еліт у кожній із шести республік і фактично стала фінальним кроком до утворення федерації майже окремих національних держав (за винятком Боснії і Герцеговини, яку творять три конститутивні народи: бошняки, серби й хорвати).

 

Читайте також: Маленький Майдан у Вільнюсі


Смерть Йосипа Броза ослабила комуністичну ідеологію та відкрила дорогу новому національному відродженню. Сербія найактивніше готувалася до вирішення свого національного питання. Для націоналістичних сербських еліт Югославія не вважалася федерацією рівноправних держав, а засобом збереження «усіх сербів в одній державі», тобто сербів із Хорватії, Боснії і Герцеговини, Чорногорії та Сербії в одному державному утворенні. Підбурювання національного питання в Сербії у другій половині 1980-х уплинуло й на інші югославські республіки, зокрема на підняття індепендентських рухів у Словенії та Хорватії. Період перебудови в СРСР і наближення кінця холодної війни лише зміцнив ці тренди.
Користуючись зміною міжнародної ситуації, введенням перебудови та вичерпаністю блокового поділу, голова центрального комітету Союзу комуністів Сербії Слободан Милошевич із 1986 року порушує питання реформи Югославії, зокрема Сербії. Зростання протестних настроїв у Південно-Східній Європі він використовує не для введення Югославії та Сербії до Європейської спільноти (попередниця ЄС), а для нової централізації та вирішення сербського питання силовим шляхом.


Перехрестям у політичному житті СФРЮ вважається восьме засідання Центрального комітету Союзу комуністів Сербії 23 і 24 вересня 1987-го в Белграді, на якому Милошевич зі свого найближчого оточення усунув помірковані кадри. Незадовго нове керівництво Сербії скасувало два автономні краї, що існували в її складі: північний багатонаціональний край Воєводина та південний край Косово, де виразно домінували етнічні албанці.


Політичні зміни розпочалися 1988 року протестами в Белграді та Новому Саді, а кульмінація настала з усуненням поміркованих політичних кадрів у Воєводині, так звана йогурт-революція (демонстранти кидали в будівлю парламенту Воєводини пластмасові стакани з йогуртом). «Оксамитові революції» з Південно-Східної Європи не мали свого «м'якого» вплив на розвал колишньої Югославії, який відбувся у збройному конфлікті. Політологи Лінц і Степан вважають, що у СФРЮ стався протилежний процес від того, що відбувалося у країнах Варшавського договору. Згадана вище Латинка Перович вважає, що «Весна народів» та хвиля масових протестів у комуністичній Європі 1989-го торкнулися й СФРЮ, але вони там мали зовсім інше відображення: трансформація комуністичних кадрів у націоналістичні, гальмування процесу приватизації, руйнування досягнень модерного способу життя й зачатків демократії. Із вересня 1988 року по березень 1989-го організовано демонстрації, страйки, мітинги у всіх найбільших містах Сербії та Чорногорії. Ці події на просторах колишньої Югославії називають ще Антибюрократичною революцією, тобто зміни колишньої комуністичної номенклатури, яка не хотіла підкоритися Милошевичу. ЗМІ змальовували ці протести як спонтанні та ніби самостійно організовані незадоволеним народом, але ними приховано повністю керувала партійна структура Слободана Милошевича. У Белграді в листопаді 1988 року в протестах взяло участь навіть до мільйона людей. 

 


У січні 1989-го в Чорногорії через масові демонстрації було усунуто старе партійне керівництво, яке також замінили союзники Милошевича — молоді політики Момир Булатович і Мило Джуканович. Джукановича пізніше обрали прем’єром, і у свої лише 32 роки він став фактичним лідером цієї республіки та є ним аж до сьогодні.


Милошевич та його оточення спробували організовувати схожі мітинги і в інших югославських республіках, але їм це не вдалося. Найсильніша реакція на централізацію Сербії спостерігалася в Косові. У листопаді 1988-го організовуються протести по містах краю та вимагається більше автономії для Косова. Загальний страйк проти політичних змін, які там керувалися з Белграда, було оголошено в лютому 1989-го. Демонстрації мали характер албанського національного відродження, зокрема велику роль відігравали страйки албанських шахтарів у місті Старий Трг. У березні того самого року Сербія вводить у Косові надзвичайний стан і призначає зовсім нове керівництво, переважно сербського походження. 

 

Читайте також: За двома завісами


У травні 1989 року Слободан Милошевич був обраний президентом Сербії, а в липні 1990-го Союз комуністів Сербії та Югославії трансформували в Соціалістичну партію Сербії, яку також очолив Милошевич. На посаду глави Сербії Милошевича переобрали в грудні 1990 року за підтримки 65% голосів виборців. На парламентських виборах, які бойкотували албанці, партія Милошевича отримала майже 80% парламентських місць.

 

Кривава «балканська весна народів»


Белград тоді більше дивився на розвиток подій у СРСР, ніж на демократичну спраглість у державах Центрально-Східної Європи. Після Антибюрократичної революції та призначення лояльних до Милошевича кадрів у Сербії протестувати розпочала й опозиція. Згаданий вище лідер студентських демонстрацій 1968-го Вук Драшкович на початку 1990-х років став опозиційним лідером Сербського руху відродження. Він не був ані сербським Гавелом, ані Валенсою.

Харизматичний і бородатий письменник спочатку перебував у союзі із сербським радикалом Воїславом Шешелем і пропагував націоналістичні ідеї. 9 березня 1991 року Милошевич танками розігнав демонстрації в Белграді, які організовувала сербська опозиція на чолі з Драшковичем. Тижнем пізніше командувач югославської армії генерал Велько Кадиєвич вилетів до Москви шукати підтримку в застосуванні сили та зміні лідерів «балканської весни народів» у Словенії та Хорватії. Москва відмовила. ГКЧП та перші дні спроби воєнного перевороту в СРСР у серпні 1991-го з радістю зустріли в белградських кабінетах. Але зарано почали святкувати...


Латинка Перович правильно зазначає, що створення всіх югославських утворень після Першої та Другої світових воєн серби відчували як розширення власної держави. Тому в процесі падіння комунізму в Південно-Східній Європі сербським націоналістичним політикам пріоритетом було не членство в ЄС, а збереження Югославії. Коли це не вдалося, Белград пішов на інший крок, який мав об’єднати всі держави або території, де проживає численна сербська спільнота. Цей проєкт втягнув цілий регіон у десятирічну війну, масові злочини, геноцид, егзодус та інтервенцію НАТО.


Об’єднання сербських земель фактично пропагували всі основні політичні суб’єкти в Сербії, але вони його по-різному бачили та називали. Правлячі соціалісти Милошевича прагнули розширити нове державне утворення Союзну Республіку Югославія (СР Югославія замінила СФРЮ), а друга за чисельністю підтримки виборців Сербська радикальна партія Воїслава Шешеля — створити «Велику Сербію». У червні 1991 року Словенія та Хорватія покинули органи влади СФРЮ. На референдумі про незалежність Хорватії 93% проголосували «за». Хорватія та Україна — друзі-ровесники: Загреб один серед перших визнав незалежність України, а Київ — Хорватії.


У час, коли колишні радянські сателіти в Балтії, позбувшись кайданів СРСР, швидкими темпами тікали до Західної Європи, Сербія знову дивилася в бік Росії. У Хорватії виник заморожений конфлікт за зразком Молдови, Грузії та Азербайджану. Республіка Сербська Країна була самопроголошеною сепаратистською областю, утвореною 1991-го в центрі та на сході Хорватії. Її сформували етнічні серби за допомогою тодішньої Югославської народної армії та парамілітарних угруповань із Сербії. Сербське населення тоді було мобілізоване на конфлікт через невдоволення результатами перших багатопартійних виборів у Хорватії та приходом до влади правоцентристського уряду й президента Франьо Туджмана. Республіка Сербська Країна займала близько 30% території Хорватії, і в ній мешкало приблизно 300 тис. здебільшого етнічних сербів. 


Війна в Боснії і Герцеговині почалася навесні 1992-го й тривала понад три роки. Конфлікт точився між представниками трьох народів: бошняками, сербами й хорватами. Сербські сили безпеки в Боснії мали багато зброї колишньої Югославської народної армії та отримували значну військову підтримку із сусідньої Сербії. Вони контролювали близько 70% території Боснії і Герцеговини та змусили хорватів і бошняків об’єднатися. Попри три роки облоги Сараєво, масові злочини в Сребрениці стали переломним моментом не тільки в боснійському, а й у югославському конфлікті загалом. Через місяць після того, як Армія боснійських сербів розгромила анклав Сребреницю, понад 200 військових літаків НАТО завдали ударів по сербських позиціях, що відкрило шлях до закінчення боснійської війни. Через чотири роки конфлікт у Косові також було вирішено силою. 1999-го авіаудари НАТО зупинили масове вигнання етнічних албанців сербськими військовими.

 

Остання революція?


Слободана Милошевича було повалено в ненасильницький спосіб під час масових протестів у жовтні 2000-го в так званій Бульдозерній революції, яка точно збіглася з 12-ю річницею «йогурт-революції». Чимало аналітиків тоді вважали, що це була середньоєвропейська Оксамитова революція, яка спізнилася більше ніж на одне десятиліття. Велика кількість громадян вірила, що тепер Сербія та Чорногорія швидкими темпами прямуватимуть до ЄС і продовжать звідти, де все й було зупинено у 1980-х. Однак даремними були ці сподівання. Тертя між Сербією і Чорногорією вели до нового роздрібнення Балкан 2006-го, а двома роками пізніше й Косово проголосило незалежність в односторонньому порядку за підтримки Заходу. Тут Белград знов обертається в бік Москви...

 

Читайте також: Брязкіт ключів


Дуже поширена місцева метафора, що події від Оксамитової революції до української Революції гідності для Сербії постійно повторюються, що можна назвати так званим Днем бабака. Три десятиліття від оксамитових революцій у Сербії опозиція та влада знову на вулиці. Уже більш як півроку опозиція в усіх великих містах організовує протести проти чинного президента Александара Вучича та його Сербської прогресивної партії. Вучич колись також був близьким соратником сербського радикала Шешеля, а сьогодні він у коаліції із Соціалістичною партією Сербії, яку очолюють політичні нащадки Милошевича. Опозиція звинувачує сербського президента та його коаліцію в авторитарному правлінні, корупції, маніпулюванні ЗМІ, деградації демократичних інститутів, блокаді парламенту, тискові на опозицію тощо. Натомість Вучич за методом Милошевича з часів Антибюрократичної революції кінця 1980-х також сьогодні організовує мітинги на свою підтримку по Сербії, на які під примусом виводять держпрацівників.


Оскільки сербську «Бульдозерну революцію» часто пов’язують з українською Помаранчевою, чимало ЗМІ й у сучасних сербських протестах опозиції бачать розвиток подій, які можуть призвести до тамтешнього Майдану. Але, як і 1989-го, процес політичної динаміки нині в Сербії протилежний до того, який відбувався в Україні п’ять років тому. Протести в Сербії аж ніяк не можна назвати Євромайданом. Сербська опозиція вимагає підтримки від Росії та звинувачує Захід у тискові на Сербію визнати незалежність Косова. Як і на початку 1990-х, сербська влада та опозиція готові відректися від членства в ЄС заради національних інтересів. Як і під час оксамитових революцій, влада та опозиція в Сербії дедалі більше тяжіють до збереження сербських інтересів у Косові, Боснії і Герцеговині та Чорногорії замість того, щоб, як німці, якомога швидше всі землі, де проживають етнічні серби, об’єднати в одну державу — ЄС. 

схожі публiкацii