Суспільство 2019-06-20 15:25 Вікторія Малишева
  ▪  

Бути блогером у Луганську

Нещодавно завбачливий інтернет попередив: увесь світ святкує День блогера та журналіста. А вже потім на місцевому радіо щогодини повторювали про те, що Леонід Пасічник привітав місцевих журналістів із їхнім професійним святом, яке відзначали в якомусь урочистому закладі «столиці».

Я стала блогером випадково, якщо цей термін узагалі можна застосувати до моєї діяльності. На початку літа 2014-го я погано спала, бо постійно думала, як моїй сім’ї вижити. У мене на руках була дворічна дитина, а також літня матір. Тобто за всіма законами логіки та порядності годувати таку родину міг найсильніший і найздоровіший, тобто я. І, як яскраво довів увесь наступний рік, місцевий «уряд» якщо й думає про такі соціально незахищені верстви населення, як ми, то радше як про рядок статистики у звітах. Так, моя родина існувала десь на паперах, але життя кожного з нас у буквальному сенсі залежало від того, наскільки я буду активною. Тобто все, що надходило в нашу сім’ю, треба було або якось заробляти, або вмовляти дати нам через гуманітарні транші.

 

Очікувати чогось було найгіршим із варіантів. Ми пройшли стадію очікування тривалістю дев’ять місяців, коли ніхто з моєї маленької родини не отримав від «держави» ані копійки, бо один із нас був пенсіонером, інший неповнолітнім, а найміцніший і найздоровіший належав до бюджетної галузі, яка чекала зарплати весь той час.

 

Читайте також: Це солодке слово «війна»

 

Тепер я думаю: чому ніхто не запитав тоді, як ми живемо? Ми не скаржилися, бо не мали такої звички. Але ж було б цілком логічно дізнатися, як виживають люди, що стали заручниками цієї війни, «республіки», соціальних виплат?.. Повертаючись подумки назад, я розумію, що протриматися в таких умовах тоді було майже нереально. Може, ще й тому в мене були такі великі проблеми зі сном, бо ж я постійно поверталася подумки до того, як забезпечити свою родину.

 

Я запитала в подруги, яка заробляла в українському медіа-просторі, чи можна й мені якось там працювати. Вона скинула мені посилання на один портал: шукай, пропонуй. До речі, потім цей ресурс тут заблокують як небезпечний разом із майже 200 адресами українських сайтів, які пишуть про «республіку» та війну найправдивіше. Зараз мені думається, що загалом я доволі несмілива людина, щоб пропонувати комусь свої послуги. Принаймні сьогодні я вже не впевнена, що змогла б повторити цей експеримент із пошуком роботи через інтернет.

 

До речі, тоді я постійно відповідала на численні запитання друзів за межами «республіки» про те, як ми живемо, що відбувається в нашому житті, які зміни сталися. І для мене мої блоги були продовженням відповідей на них. Тобто я писала про те, що бачила навколо, що відбувалося в моєму житті, що відчувала. І прагнула бути максимально коректною, не даючи оцінок, а лише констатуючи, як ми живемо. 

 

Через деякий час та сама подруга, яка запропонувала мені шукати роботу на порталі, написала: «Браво! Я знайшла й прочитала все, що ти пишеш». Думаю, вона не дуже вірила, що я знайду себе в інтернет-просторі чи зможу довести свій проект із пошуками роботи до якогось логічного завершення.

 

За ці чотири роки змінилося дуже багато: мене стали впізнавати за моїми текстами. Якось я випадково зустріла на цирковій виставі свою однокласницю, з якою ми не бачилися від закінчення школи. Уявіть моє здивування, коли після коротких обіймів вона зі сльозами на очах сказала, що читала мене в інтернеті й плакала. Я мало не впала: ми бачилися з нею 25 років тому, чому ж вона подумала, що це я? Моя однокласниця трохи розгубилася: «Не знаю, я просто відчула, що це пишеш ти». І такі впізнання завжди лякали мене, бо я прекрасно розуміла, що писати про життя в «республіці» можуть лише акредитовані журналісти.

 

Читайте також: Людина номер один

 

Був ще один варіант: я могла писати все, що завгодно, але жити за межами «республіки». Інших просто не існувало: або ти пишеш те, що задовольнятиме місцеву цензуру, або живеш в Україні й пишеш усе, що хочеш. Навіть якби то були цілком нейтральні тексти про моє життя тут, займатися офіційно цим я не могла…

 

Одним із дуже серйозних ударів для мене було затримання дівчини, яка на прохання свого друга фотографувала в Луганську «військові» об’єкти, навіть не розуміючи, що все зняте нею вже давно не є будівлею банку. Тривалий арешт, проблеми зі здоров’ям, схуднення, апатія, поневіряння її батьків і тривалий шлях до обміну були моїм нічним жахіттям. Вона лише фотографувала, при ній не знайшли більше нічого й не змогли щось довести... А потім був Стас Асєєв, що ув’язнений у сусідній «республіці» вже два роки. І ця історія не має поки що логічного завершення.

 

Можна було б сказати, що ці чотири роки дали мені дуже багато: можливість спілкування, певну психотерапію, впевненість у житті моєї родини, якусь надію та вихід. Але водночас є дещо дуже велике. Це постійний страх, розлади сну, підвищене серцебиття. За «зраду Батьківщини» в «республіці» передбачено термін ув’язнення від 15 років. А окрім нього ще показовий суд, телебачення, покаяння на весь світ у диверсійній діяльності, як це модно робити в «республіці».

 

Якось моя знайома поцікавилася: «Це ти пишеш?». «Про що?» — перепитала я. «Про Луганськ». Так, я справді пишу про місто, у якому живу і яке обрала домом для своєї дитини. Але навряд чи я колись зізнаюся комусь у тому.