Історія 2019-07-14 12:53 Панченко Володимир
  ▪  

Архангород Євгена Маланюка

Мала батьківщина поета і хитросплетіння його родоводу

Наодинці із собою — у віршах і мемуарних нотатках — Євген Маланюк повертався подумки у своє дитинство досить часто, проте іншим «про свої молоді роки /.../ говорив неохоче». Так свідчив професор Юрій Шевельов, який знав Маланюка близько. «Годі довідатися будь-що про суспільно-становий статус його батьків, про джерела їхнього існування — були вони селяни? дрібні поміщики? — продовжував свої спостереження Шевельов. — Чи його «старий, мурований зі степового каменя дім», де «жилося на дві хати», був селянською хатою чи поміщицьким маєтком — ці справи дуже вміло обійдено. /.../ Ми в МУРі (літературна організація Мистецький український рух, заснована після Другої світової війни в Німеччині. — Ред.) називали один одного на ім’я та по батькові, але Маланюк рішуче цьому опирався. «Пан Євген», ніякого по батькові. Я насилу довідався, як звали його батька, і зрозумів, чому він не хотів, щоб так до нього зверталися. Він був Филимонович. Таких імен серед аристократів не було, від нього пахло чорноземом і гноєм, а щонайменше хутором».

 

«Типово для степового півдня» 


Євген Маланюк і справді ретельно витворював міф свого дитинства. Походженню, родоводу він надавав неабиякого значення, і то не тільки тоді, коли йшлося про нього самого. Полемізуючи з радянським літературознавством, яке тішилося тим, що Тарас Шевченко — кріпак, він так само затято доводив козацьке походження Шевченка. І навіть ладен був услід за Олександром Кониським визнати, що Шевченко — то «пізніше прозвище «по-вуличному», а насправді поет походив із роду Грушівських! Маланюкові хотілося, щоб родовід українського генія був пов’язаний із козацько-аристократичною традицією. І хіба не за таким самим лекалом він креслив і власну біографію?

 

Батьківська хата. Новоархангельськ, червень 2019 року. Грушу біля воріт нинішні господарі спиляли, бо «приїздять сюди всякі, фотографують»


У свідоцтві про народження сина Филимон Васильович Маланюк записаний як «посада Новоархангельска крестьянин». І в клопотаннях на ім’я директора реального училища, де навчатиметься Євген, він називатиме себе саме так. Але то все могло бути тільки формальною правдою. Адже уявімо собі «крестьянина», який, маючи в очах новоархангельської влади репутацію людини «неопределенных занятий», влаштовує в містечку вистави аматорського театру, друкується в єлисаветградській газеті «Голос Юга», співпрацює з численними часописами, передплачує львівський журнал «Зоря», а в домашній бібліотеці зберігає комплект «Русского архива»! Приблизно в 1910–1911-му Євген прочитав крамольну книжку маркіза де Кюстіна про Росію Ніколая І («Russie en 1839») — виявляється, її він також отримав із рук батька, з його книгозбірні!
Юрій Шевельов усе це знав. Біографічні нотатки «Уривок із життєпису», надруковані з нагоди 50-річчя Євгена Маланюка в мюнхенській «Українській літературній газеті» в лютому 1957-го, він читав і навіть цитував, а все одно із притаманним йому ущипливим снобізмом написав про «чорнозем», «гній» і «хутір».

кажучи, що родина Маланюків була по-своєму «типовою для степового півдня», поет, очевидно, мав на увазі етнічну мішанину, характерну для колишнього Дикого Поля


Свою родину в «Уривку із життєпису» Маланюк назвав «не зовсім звичайною, хоча, може, і типовою для степового півдня». Батькові предки були «чумаками, осілими запорожцями», проте, за переказами, заснували рід усе ж таки вихідці з гуцульського Покуття. Чумаком замолоду був і дід Василь. Онукові ж здавалося, що він «мав виразну поставу гуцула». «Якісь гуцульські первні предків — в мені, — нотував Маланюк у блокноті 16 жовтня 1965 року. — Чому «Тіні заб/утих/ предків» так зразу вдарили і відізвалися глибоко-глибоко? І Карпати. I Catscyll, і Hanter (гірські місцевості в США. — Ред.) зокрема... Дивна річ — раса».  

 

Читайте також: Особистість проти системи


Уточнюючи, що родина Маланюків була по-своєму «типовою для степового півдня», поет, очевидно, мав на увазі етнічну мішанину, характерну для колишнього Дикого Поля. І справді, дружина діда Василя Євдокія Ужевенко «охоче говорила по-молдаванському і намагалася мене вчити тієї мови». Мати Євгена мала родове коріння аж у Чорногорії, і це легко пояснюється тим, що в середині ХVІІІ століття на землях між Синюхою і Дніпром російська імператриця Єлізавєта дозволила переселенцям заснувати Нову Сербію, адміністративним центром якої став Новомиргород. Яків Стоянов, дід поета по матері, «військовик із сербських осадчих» — ось вам і лінія зв’язку між Новою Сербією та «незвичайною родиною» з Новоархангельська. Одружився він із Марією Ліщинською, яка «була польського походження». Ось така суміш у крові: гуцули, козаки-запорожці, молдавани, чорногорці, поляки…

 

Синюха поруч із садибою Маланюків. На протилежному березі місце археологічних розкопок: десь тут у 1362 році відбулася битва на Синіх Водах


В «Уривку із життєпису» є цікаві свідчення про те, як два покоління Маланюків облаштувалися в «старому, мурованому зі степового каменя» будинку. Жили «на дві хати». У першій, де господарював дід Василь, «панував дух віків, старовинного побуту, тисячолітніх звичаїв і обрядів та свідомого, що так скажу, «україноцентризму» (в свідомості діда неукраїнці були безсумнівними унтерменшами)». Виявляється, дід Василь — задовго до Маланюкового кумира Дмитра Донцова — був таким собі стихійним степовим донцовцем! «В другій хаті панувала атмосфера, приблизно кажучи, «українського інтелігента», теж «свідомого», тобто не спокушеного ані далеким Петербургом, ані навіть близькою Одесою, — розповідав Євген Маланюк. — Але за дружиною того «інтелігента» тягнулася зовсім інша традиція: якихось степових, досить колоніального типу «дворянських гнізд» із клавесинами й дагеротипами, сентиментальними романами й романсами, балями й гостинами, демонічними гусарами, слідами спогадів про «южных» декабристів і байронічних лермонтовських поручників, засиланих «на погибельный Кавказ». Серед маминих посмертних (померла 1913 року) паперів, між листів, перев’язаних рожевими стрічками, знайшов був я «список» лермонтовського «Демона» — каліграфічним почерком, з оздобами на синім старовиннім папері. Був то подарунок її нареченого, поручника уланів, якому батько і вкрав мою майбутню маму…».


Згадка про уланів тут зовсім не випадкова. «Навколо Архангорода, — свідчив Маланюк, — були бувші аракчеєвські поселення, що мали досить зловісні назви, як «П’ята Рота», «Дев’ята Рота». /…/ В самім Архангороді стояли були кавалерійські полки (аж два, один із них так і звався «Новоархангельський», але чи уланський, чи гусарський — вже не пам’ятаю)». Олександр Семененко, друг Євгена часів їхньої юності, дотепно назвав аракчеєвський винахід «військовими колгоспами». Згадка про Новоархангельськ як військове містечко є і в матеріалах справи про Кирило-Мефодіївське братство — у тій її частині, що стосується служби рідного брата Миколи Гулака.

 

Читайте також: Адвокати дисидентів: чи можна зрозуміти й виправдати?


Євген вважав, що від батька він успадкував «життьову свою невдачу». А водночас, оцінюючи обставини свого дитинства з висоти 50-річного віку, віддавав йому й належне: «Ми всі (не виключаючи й мами) нарікали на батька й таку (новоархангельського «просвітителя». — Ред.) його «кар’єру», але, дійшовши тепер надто «зрілого віку», я навчаюся цінити й шанувати особу й діяльність батька, якому завдячую основами свого інтелектуального й світоглядового розвитку». «З батька мого був «інтелігент», що, всупереч всім обставинам і спокусам, залишився національним до кінця, не зрадивши ні свого роду, ні своєї раси», — не без гордощів підсумовував він. А Олександр Семененко додавав: Филимон Маланюк був людиною «невгамовною, непосидющою, одкритою до людей і радісною».

 

Вітер історії


Родина Маланюків мешкала в будинку, що стояв на самісінькому березі річки Синюхи. Землі довкола були обжиті ще із сивої давнини — звідтоді, коли тут селилися первісні мисливці (доба палеоліту). Одну з їхніх стоянок у 1938 році археологи виявили біля села Володимирівка Новоархангельського району. На місці розкопок знайшли попіл від вогнища, кістки оленя, коня та мамонта, знаряддя з каменю й кості. 


У басейні Синюхи виявлено також чимало трипільських поселень. Одна з найцікавіших археологічних знахідок — статуетка, що зображає жінку, — потрапила до редагованої Миколою Бажаном «Історії українського мистецтва» (1966): «За своїми художніми якостями статуетка з Володимирівки є одним із кращих зразків образотворчого мистецтва Європи ІV — ІІІ тисячоліть до н. е.». А й справді, мила трипільська красунечка й досі усміхається до нас із далечі правіків… 

 

Всупереч міфу про «безлюддя за Уманню». Торговиця на правому березі Синюхи із XVII століття була укріпленим козацьким прикордонним містечком


Зазираючи згодом у глибини історії степової України, особливу увагу Євген Маланюк звертав на те, що його Синюха тече в землі Причорномор’я, які колись були північною окраїною античного світу, Еллади. Він читав Геродота, отже, міг знати, що в V столітті до н. е. історик мандрував десь тут, у степовому краї, і що на південний схід від Новоархангельська розкинувся Ексампай — загадкова місцевість, про яку в Геродота є цікава розповідь. «Проміж рік Борисфен (Дніпро) і Гіпаній (Південний Буг) є місцевість Ексампай», — писав історик, додаючи, що країна ця варта уваги своїми безмежними просторами, рівнинами та ще великою кількістю річок. Найбільше сказано про Гіпаній, що бере початок у Скіфії, «з великого озера, навколо якого пасуться дикі білі коні». «Від того озера на відстані п’яти днів шляху (близько 200 км. — Ред.) води в ньому ще небагато і та вода солодка. А ось далі… На межі країн скіфів і алізонів (за півтори сотні кілометрів від моря. — Ред.) вода стає дуже гіркою», бо в Гіпаній «вливається одне гірке джерело». 


За однією з версій, «гірке джерело» — то річка Мертвовод, ще одна притока Південного Бугу, сусідка Синюхи. А згаданий Геродотом «пуп скіфської землі» — це не що інше, як велике кам’яне плато неподалік села Великі Луки Новоукраїнського району Кіровоградської області. Саме тут начебто й стояв великий скіфський казан царя Аріанта місткістю 600 амфор, у якому готували напій слави, себто проварене вино (на зразок кагору), вкидаючи в нього степових змій-мідянок.


Антична грецька цивілізація водними шляхами «пішла /…/ на північ», писав згодом Євген Маланюк. І якщо вже човни еллінів із Ольвії допливали мало не до самого Києва (одного з таких ольвійських негоціантів зустрічаємо в поемі Ліни Костенко «Скіфська одіссея»), то як їм було не скористатися такими зручними транспортними артеріями, як Буг і Синюха? 

 

Читайте також: Інший першотравень: неканонічний вимір радянських свят


Коли ж із часів Геродота перенестися аж у ХІV століття, то натрапимо на ще один знаковий історичний факт, про який згадував Євген Маланюк. 1362 рік, битва на Синіх Водах. Великий князь литовський Ольгерд переміг тоді велике військо трьох ординських ханів і таким чином ліквідував «монголо-татар на нашій землі». Поразка на Синіх Водах мала для Золотої Орди далекосяжні згубні наслідки: то був початок її кінця. 


Відбулася битва десь тут, на березі Синюхи. Перші згадки про цю подію трапляються ще в писемних пам’ятках XIV—XVI століть. Про розгром золотоординців у 1362 році йдеться, зокрема, у «Хроніці польській, литовській, жмудській та всієї Русі» Мацея Стрийковського, вперше виданій ще в 1582-му. У 1430–1440 роках тема синьоводської битви виникала навіть у політичних супереч­ках між Королівством Польським і Великим князівством Литовським: кожен шукав історичні підстави, щоб довести своє право на володіння Подільською землею. 
Ключ від багатьох таємниць Синіх Вод захований у землі на правому березі річки, поритій підземними ходами й начиненій монетами, які тепер знаходять археологи. Цікаво, що місце для розкопок вони обрали просто навпроти Маланюкової садиби, по інший бік Синюхи… 

Річка Євгенового дитинства — оті самі Сині Води — колись була кордоном:

 

Бо ж Чорний Шлях повз нас проходив
І синя степова Синюха
Річпосполиту відділяла
Від українських Диких Піль.
(Поема «Голоси землі», 1929)

 

Згадка про Дике Поле повертала майбутнього поета в часи козацькі, коли степи відігравали роль буферної зони. Генрик Сенкевич у романі «Вогнем і мечем» писав, що на південь від Чорного лісу починалися «безлюдні прерії»; що «останні ознаки осілого життя на південь по Дніпру пропадали невдовзі за Чигирином, а по Дністру — відразу за Уманню; далі ж — до самісіньких лиманів і до моря — тільки степ, наче двома річками облямований. На дніпровському закруті, на Низу, кипіло ще за порогами козацьке життя, та в самому Полі ніхто не жив, хіба що по берегах, немов острови серед моря, подекуди траплялися «паланки». Земля, хоч і пустувала, належала de nomine Речі Посполитій, і Річ Посполита дозволяла на ній татарам пасти худобу, та як тільки цьому чинили опір козаки, пасовиська раз у раз перетворювалися на поле бою». 
Однак вірити Сенкевичу, цьому «геніальному брехунові», як його напівжартома називав Євген Чикаленко, зовсім не обов’язково. Твердження автора «Вогнем і мечем» про безлюддя відразу за Уманню, тобто в східний бік, рішуче заперечує хоча б історія Торговиці, прикордонного міста на правому березі Синюхи, що було «щитом проти бусурман». Стоячи на подвір’ї, Євген міг бачити берег біля сусідньої Торговиці. У ХVІІ столітті вона була «сильно укріплена валами й добре захищена військом та гарматами», свідчив польський хроніст Йоахім Єрлич. Тут не раз зупинялися козаки кошового отамана Івана Сірка. 

 

Син поета Богдан Маланюк відкриває пам’ятник батькові. Новоархангельськ, 1997 рік


Але Торговиця відома ще й тим, що в 1792 році стала першою резиденцією «конфедератів» — польських магнатів, яких Єкатєріна ІІ вміло використала для того, щоб незабаром здійснити черговий поділ Польщі…


Що ж до Чорного шляху, то й тут Маланюкова географія цілком точна. Так називався старовинний торговельний шлях, яким у ХVІ–ХVІІ століттях кримські татари вирушали в напасницькі походи на Правобережну та Західну Україну й далі на Польщу. Починався він від Перекопа й тягся через запорозькі степи на північ, потім повертав на захід. То був шлях ясиру: татари гнали ним полонений український люд до Кафи (нині Феодосія), щоб там вигідно продати свою здобич. Систематичні напади кримчаків почалися відтоді, коли Туреччина в 1474 році захопила Крим і посадила там свого васала Менґлі І Ґірея. А припинилися аж наприкінці ХVІІ століття, після перемог козацьких військ над татарами.


Тож Новоархангельськ, Торговиця — «сонячне сплетіння» краю. Садиба Филимона Маланюка опинилася в серцевині, де сходиться чимало нервових волокон історії. Чи ж дивно, що вітри минувшини згодом стугонітимуть у поезії й есеїстиці Маланюка?

 

«Голоси землі»


Малесенька точка на карті: хата на дві половини, що стояла на самому березі Синюхи. У ній 20 січня (за старим стилем) 1897 року й народився Євген Маланюк. Дошкульний вітер історії, що змішує епохи, тут можна було відчути майже фізично. Присутність далекого й недалекого минулого в часі теперішньому, перетікання одного часу в інший і їхня взаємопов’язаність, відчуття давно пережитого як нині сущого — усе це прикмети того грандіозного історичного простору, який змалку відчував майбутній поет.

 

Замислишся — і вже не знаєш,
Чи час Богдана, чи Батия,
Чи десь дуднять полки Петлюри,
Чи це ще — «Слово о полку»… 
(Поема «Голоси землі», 1929)

 

Ефект історичної «дифузії», змішування віддалених одна від одної епох просто дивовижний…


У поемі «Голоси землі» Євген Маланюк виразно окреслив географічні прикмети своєї «малої батьківщини»: 


На далекій межі серед Диких Піль,
Там, де Чорний Шлях перетнула Синюха…

 

Йшлося, як бачимо, про велике історичне роздоріжжя, про межу, прикордоння (недарма ж і дід Василь казав, що на протилежному березі Синюхи живуть «польщаки»). Може, саме звідси, з відчуття, що ти й твої предки мешкають на краю, на межі свого й чужого, бере початок загострений інтерес до своїх коренів, до історії роду?


У тій-таки лірико-публіцистичній поемі 1929 року поет подумки відвідує родинний новоархангельський некрополь («сільський убогий цвинтар»), зупиняючись біля могил матері, батька, брата, діда Василя... Про діда згадок чи не найбільше: надто колоритним був цей «чумак дебелий»! Він і ряст топтав довго, аж 98 років. І онукові міцно вкарбувався в пам’ять: оповідками, вирізаними з дерева шаблями, рушницями й кіньми, войовничим духом, нелюбов’ю до «кацапури» та гірким уболіванням за свою «країну крови і пісень»… «Грізний і гнівний», дід був «немов протест проти спокою», тож Євген мав на кого рівнятися…  


На березі Синюхи минули перші дев’ять років життя Євгена Маланюка. А влітку 1906-го йому довелося залишати свій «Архангород»: батько повіз дев’ятирічного сина до Єлисаветграда, де той мав стати «реалістом» — учнем земського реального училища. 

схожі публiкацii