Суспільство 2019-07-05 13:14 Вікторія Малишева
  ▪  

Із відстані п’яти років

П’ять років — достатній строк, щоб розібратися, хто твій справжній друг, правда ж?

Одним зі стресів для мене перші два роки було те, що більша частина моїх друзів поїхала з Луганська шукати кращої долі. Учора ніби були поруч, а потім писали або телефонували: «Я поїхав і не повернуся». Це ніби підмити фундамент будинку, який робив його особливо міцним, зібрати частину каменів і сподіватися, що все залишиться незмінним. Із часом я стала розбиратися в тому, без кого мені просто важко жити, а без кого важко рухатися вперед. Одним з обманів, який я вигадала для себе, було те, що ми не розлучалися, лише перестали бачитися: можемо писати одне одному чи телефонувати. Таке собі сурогатне спілкування, яке з часом або зникне зовсім, або набуде нової форми.

 

Ще в липні 2014-го я бачилася зі своїм приятелем Андрієм у нашому офісі, куди він прибіг у якихось справах. Ми стояли в коридорі, не маючи часу на тривалу бесіду. Андрій розповів мені про свої плани: якщо ситуація в місті погіршиться, він поїде, у матері є приятелька, яка зможе прийняти їх на якийсь час. Ми стояли того спекотного дня одне навпроти одного: у кожного був свій робочий сценарій для цієї дивної війни.

 

Читайте також: Це солодке слово «війна»

 

Потім, коли відновився між нами зв’язок, ми продовжили спілкування так, ніби не розлучалися: він писав про те, як його справи, я розповідала про свої. У жовтні я проїжджала Київ, він пообіцяв зустріти та провести мене. Я була така рада його бачити того жовтневого дня, ніби між нами було не два місяці розлуки, а куди більше. Ми знову розмовляли про наші справи, хвилювання, плани. Не дуже зважаючи на час і те, яке враження можемо справити одне на одного. Тепер я думаю, що саме ця відвертість між нами й цементувала наші стосунки. Він спав на підлозі в чужій квартирі, а я шукала роботу, він латав старі кросівки, а я прагнула знайти себе. Ми ніби переказували одне одному сценарії власних життів… Іноді я писала йому, що мені важко, і майже завжди отримувала єдину пораду: «Їдь». Я запитувала: «Куди? Спати, як ти, на підлозі в чужій квартирі? Але в мене дитина, я не можу дозволити їй пройти через це».

 

Узимку 2015 року від нього надійшов лист у досить жорсткому стилі: «Ти працюєш на терористів, між нами не може бути нічого спільного…». Я розуміла, що йому важко. Він перебивався без роботи, я жила вдома. Він не міг побачити радну мати, а я жила зі своєю, ще й скаржилася на щось. Я розуміла, що такий жорсткий лист він написав мені від відчаю, від безробіття, від безгрошів’я… Я не сердилася на нього, тільки шкодувала, що в мене стало менше на одного друга. Мої нові колеги не розуміли, чому я якось вибігла в коридор і повернулася в сльозах: навколо було занадто багато стресів, щоб рвати серце через чиїсь листи. Потім він напише мені: «Пробач». І буде все, як колись: листи, гаряче спілкування, гостре бажання допомогти одне одному та відчуття, що ми разом, хоч і за сотні кілометрів…

 

Читайте також: Людина номер один

 

У певний момент я зрозуміла одну річ: справжнім друзям неважливо, яку ти обіймаєш посаду, ким працюєш, чого досяг у житті, їм важливо, як тобі зараз. І прохання придбати ліки для матері завжди знаходило відгук незалежно від поглядів, міст проживання та планів на майбутнє.

 

За п’ять років міг би з’явитися імунітет до стресів, але я не можу звикнути до багатьох речей. До того, що керівниками стали ті, хто ніколи не став би ним до 2014-го. Що авторитет можна придбати. Що можна купити диплом про вищу освіту. Що можна продавати робочі місця та відкрито спекулювати ними. Я пишу приятелю: «Мені важко». І він звично відповідає: «Їдь». Гра слів, у якій я завжди програю. Якщо мені погано, то чому я тут? Якщо мені важко звикнути, то чому не їду? Він зміг прожити ці п’ять років у новому місті. Не лише прожити, а й будує плани, мандрує, насолоджується життям. Ми звикли до різних речей за цей час. І головне — ми звикли жити одне без одного. Коли в нашому житті з’являється хтось важливіший, то перестаємо спілкуватися на певний час, але поспішаємо вернутися до листів-зустрічей, коли з нами щось трапляється. Ми радимося, шкодуємо про щось, згадуємо минуле, але живемо сучасним. У різних містах і в різних режимах.

 

Читайте також: Поясніть, що відбувається

 

Я вкотре пишу йому: «Мені погано, мені важко, я не можу звикнути…». Він відповідає: «Що я можу зробити для тебе? Давай допоможу?». І від тих листів стає тепліше, ніби в тебе є захист, імунітет, ніби хтось простягнув руку з відстані багатьох кілометрів. І чомусь від цього стає легше жити. Мій оберіг — ті листи. Ми сперечаємося, радимося, я пишу йому про свої хвилювання та враження. Я не боюся здатися слабкою чи беззахисною, боюся лише втратити його… Іноді ми телефонуємо одне одному. Рідко, у крайніх випадках, коли треба почути щось терміново. І я думаю, що за ці п’ять років, коли давно відійшли в минуле спільні приятелі, стало зайвим здаватися кращими, ближчими одне для одного чи щось підтверджувати подарунками або зустрічами. Чи можна мати товариша на відстані, у листах? Можна. Чи може він ставати ближчим із роками? Так.

 

За ці п’ять років я навчилася бути самостійною, ухвалювати рішення, відповідати за свої вчинки, жити без нових друзів, спираючись лише на старі зв’язки. Я навчилася багато чого й звикла до багатьох речей. Виявляється, так буває, хто міг би подумати! Я звикла до великої кількості смертей поруч, до байдужості, до того, що моя дитина не потрібна власному батькові. Хіба війна не достатній привід, щоб поцікавитися долею власного сина? І на цьому тлі чимало речей здаються дивними: невже ми можемо бути потрібні чужим людям? Так, я звикла до самостійності, до обережності, до дуже закритого життя, у якому немає місця для чужаків. Звикла до того, що давній друг кращий багатьох нових друзів. Виявляється для усвідомлення деяких речей потрібно, щоб минуло п’ять років. П’ять років війни, п’ять років розлуки, п’ять років дорослого життя без друзів. Цікаво, чого нас ще навчить ця війна, що ще в собі та друзях ми відкриємо за якийсь час? Здається, до всього можна звикнути, без усього можна обійтися. Але чомусь хочеться звернутися: близькі люди, живіть! Нехай на відстані, нехай із різними поглядами, але не йдіть більше з мого життя ніколи.