Політика 2019-07-16 14:34 Віхров Максим
  ▪  

Зваба і загроза простоти

Після драматичних президентських виборів підготовка до «штурму» Верховної Ради відбувається досить спокійно.

Звісно ж, для суспільства, а не для партійних штабів, яким доводиться працювати на повну силу. Якщо на президентських виборах більшість кандидатів знали свої шанси задовго до першого туру й просто відпрацьовували номери з прицілом на парламентську кампанію, то тепер боротьба загострюється. На сьогодні реальні шанси потрапити до Верховної Ради мають аж п’ять партій: «Слуга народу», «Опозиційна платформа — За життя», ВО «Батьківщина», «Європейська солідарність» і «Голос» («Демократичні ініціативи», червень 2019 року). Решта учасників також не розслабляється, пам’ятаючи про успіх ВО «Свобода» у 2012-му, коли політсила, що вважалася хронічно непрохідною, несподівано перескочила бар’єр, набравши понад 10%. Але йдеться не лише про особисті амбіції. За певних політичних обставин навіть кілька мандатів можуть стати для їхніх власників золотою акцією. Тож не дивно, що політикум використовує всі доступні засоби боротьби за симпатії виборця. Але хоч би яким широким був арсенал, важелів суспільної думки лише три: питання війни, соціалки та оновлення влади. Політичний профіль Верховної Ради ІХ скликання визначатимуть саме ті, хто зможе до них дотягтися. Що стосується об’єктивних потреб держави, то цих трьох важелів цілком достатньо, щоб вести її належним курсом. Однак проблема в тому, що політикум є заручником власного електорату, а електорат найкраще реагує на різкі рухи або ж на їхню цілковиту відсутність. А отже, Україні загрожує або стагнація, або ризиковані маневри з непередбачуваними наслідками.

 

Читайте також: Мажоритарні бої

 

Проте спочатку докладніше зупинімося на самих важелях. Хай там які проблеми поставатимуть перед Україною, найвідчутнішим подразником суспільних настроїв буде соціалка — усе те, що безпосередньо стосується добробуту, починаючи від комунальних тарифів і закінчуючи розміром зарплат та пенсій. Чутливість до таких питань продиктована не «ковбасною» ментальністю, а об’єктивними соціально-економічними умовами. Наприкінці минулого року середня українська родина витрачала щомісяця близько 7,8 тис. грн, причому майже половина коштів ішла на харчування (Держстат, 2018). Лише близько 8% українських домогосподарств може не тільки покривати свої щоденні потреби, а й робити заощадження (Держстат, 2018). Тож не дивно, що навіть від президента, чия компетенція на соціалку не поширюється, 35% українців очікують передусім установлення «справедливих тарифів» і «справедливого рівня зарплат та пенсій» («Демократичні ініціативи», 2019). Тому досягти помітних політичних успіхів, ігноруючи соціалку, в Україні практично неможливо.

Після двох Майданів політикум затямив, що нехтувати думкою активної меншості ризиковано. За певних обставин вона може перехопити ініціативу не лише в чинної влади, а й у досвідчених опозиційних політиків


Так само неможливо займатися політикою, ігноруючи тему війни. Звичайно, сьогодні ця тема вже не така гаряча, як у 2014–2015-му, та й безпосередньо стосується відносно невеликої кількості громадян: мешканців окупованих та прифронтових територій, військових та певної частини переселенців. Однак за останні роки вона обросла численними відгалуженнями, починаючи від заборони російських соцмереж та серіалів і закінчуючи торгівлею з РФ. Цей важіль працює у двох напрямах: на одній крайній точці маємо «нормалізацію» відносин із Росією, на протилежній — відновлення суверенітету та остаточний вихід з-під впливу колишньої метрополії. Як продемонструвала передвиборча кампанія Володимира Зеленського, можна цілком успішно використовувати й серединну позицію, не вступаючи в явну суперечність із очікуваннями ані патріотичного, ані проросійського (чи то пак «втомленого від війни») електорату. Але так чи інакше, а обійти тему війни не може собі дозволити жодна партія, яка претендує на місця в парламенті.


Не меншою мірою це стосується і всезагального невдоволення владою. Будь-який далекоглядний український політик, навіть якщо він чинний президент або член правлячої партії, мусить поводитись як опозиціонер, протиставляючи себе «старим політикам», «п’ятій колоні», «партії війни», «олігархам» чи якимось іншим ворожим силам. Лише так він має шанси осідлати настрої мас і здобути хороший електоральний результат. Природа таких настроїв цілком зрозуміла: цей емоційний шлейф тягнеться з післяреволюційних часів, коли одна частина суспільства розчарувалася у владі, що прийшла після Майдану, а інша так до кінця і не прийняла її. За п’ять років невдоволення визріло, підкріпилося новими аргументами й забезпечило результат головному кандидатові від «противсіхів» Володимирові Зеленському. Рано чи пізно цей тренд вичерпає себе, але поки що претендентам на участь у великій політиці треба за будь-яку ціну вдавати свою новизну та інакшість, намагаючись увійти в резонанс із обуреними виборцями.

 

Читайте також: До виборів не турбувати


Вдалих спроб знайти якісь інші важелі впливу на електорат поки що не спостерігається. Однією з найпомітніших була спроба Петра Порошенка врятувати свій рейтинг завдяки томосу. У релігійному суспільстві розрахунок справдився б, проте українці відреагували на історичну подію досить мляво. Колись цілі покоління українських політиків робили собі кар’єри, обстоюючи проєвропейський курс України, але тепер це питання закрите. Лише радикальні реваншистські сценарії можуть відновити суспільний попит на захисників євроінтеграції. 


Подібне сталося і з мовним питанням: допоки не постане реальна загроза скасування законодавчих нововведень останніх років, захист мови не даватиме політичних дивідендів. Більш-менш комфортним таке становище є для проросійських сил, котрі можуть розраховувати на відносно невеликий, але стабільний клаптик електорального поля, яке легко мобілізувати слоганами «дружби з Росією», «захисту російськомовних» тощо. Щоправда, політична ціна такого комфорту досить висока, а тому охочих скористатися цією можливістю небагато.


Утім, за великим рахунком, складнощі порозуміння з виборцями — це проблема політиків. Що ж стосується держави, то такий порядок денний загалом адекватний. Деолігархізація, реальна ротація еліт, вирішення соціально-економічних проблем та відсіч зовнішній агресії — усе це справді актуальні питання, яким належить бути в центрі суспільно-політичної дискусії. Але небезпека полягає не тільки в хибній розстановці пріоритетів, до якої останнім часом схиляється наше суспільство (докладніше див. Тиждень, № 27/2019). Проблема ще й у тому, що воно найкраще відгукується на популізм. Найефективніший спосіб порозумітися з пересічним виборцем — казати йому те, що він бажає чути, пропонувати прості й швидкі рішення, апелювати до сильних емоцій. Без застосування популізму політики мають мізерні шанси потрапити до парламенту, не кажучи вже про президентське крісло. Через це вони приречені казати те, що подобається електорату, а не те, що треба казати. Тому замість розбудови ефективної ринкової економіки виборцям говорять про «покращення життя вже сьогодні». Замість тверезої оцінки воєнної ситуації обіцяють завершити за лічені години АТО або просто домовитися з Росією, «зійшовшись десь посередині».

 

Читайте також: Інтрига виборів 

 

Проте така поведінка характерна не лише для українського політикуму. Демократичні держави, вільні від хвороби популізму, — це такий самий міф, як і держави, вільні від корупції. Коли європейські лідери обіцяють виборцям глобальний, мультикультурний, а водночас безпечний і заможний світ — це такий самий по­пулізм, як і обіцянки повернути Європу до уявного затишку ХІХ століття. І все це, по суті, нічим не відрізняється від популізму, який використовують політики в Україні. Але проблема популізму полягає не лише в тому, що він є не надто чистим політтехнологічним прийомом, а й у тому, що його застосування впливає на подальшу поведінку новоспечених державців, які стають заручниками сформованих ними ж самими очікувань. В українських реаліях це зазвичай закінчується для влади дочасною втратою підтримки, оскільки виконати популістські обіцянки в повному обсязі просто неможливо. Для конструктивної державницької діяльності такій владі також бракує підтримки. У найкращому разі їй вдається робити окремі кроки, які не суперечать настроям розігрітого популізмом суспільства. Саме тому жоден український уряд ще не наважився на запровадження ринку землі, пенсійну реформу тощо. У результаті країна стагнує, а громадська думка б’є нові рекорди недовіри до власної держави.


Однак існує й більша небезпека. Перед політиком-популістом завжди стоїть загроза діяти послідовно, виконуючи свої популістські обіцянки та не зважаючи на об’єктивні наслідки для держави. У розвинених демократичних країнах на такий випадок існує безліч інституційних запобіжників, покликаних блокувати деструктивні рішення народних обранців ще на етапі підготовки або скасовувати їх у судовому порядку. У схожій ситуації, наприклад, опинився Дональд Трамп, чимало ініціатив якого були цілковито або частково скасовано в судовому порядку або відхилено Сенатом. Хай там скільки в цьому було саботажу з боку Демократичної партії, факт залишається фактом: у США запобіжники так чи інакше працюють. Натомість в Україні їх практично немає. У критичний момент Верховна Рада може виявитися недостатньо впливовою (або принциповою), а суди радо легалізують будь-яке рішення, виходячи з політичної кон’юнктури. Єдиним запобіжником від популістської практики залишається громадянське суспільство — активний прошарок, який ніколи не становить арифметичної суспільної більшості, проте може впливати на ухвалення рішень у державі.

 

Наскільки впливовою є активна меншість? Після двох Майданів політикум затямив, що нехтувати думкою активної меншості ризиковано. За певних обставин вона може перехопити ініціативу не лише в чинної влади, а й у досвідчених опозиційних політиків. Цей урок не забувся й тепер: варто згадати, як швидко ЦВК скасувала протизаконне рішення про реєстрацію Андрія Клюєва та Анатолія Шарія як кандидатів. Вочевидь, саме гостра реакція громадянського суспільства змусила Володимира Зеленського від­реагувати на ідею телемосту з російськими пропагандистами, а його однопартійців відхрещуватися від скандальних ідей Андрія Богдана про референдум та легалізацію двомовності. Наразі це вселяє надію на те, що Україна не є цілковито беззахисною перед деструктивними популістськими ініціативами. Крім того, громадянське суспільство може стати силою, яка примушуватиме владу до виконання державницьких завдань. Але таку ситуацію годі вважати нормальною, оскільки одного запобіжника для безпечного розвитку країни замало. 

 

Чого хочуть виборці

Протягом чотирьох років перелік ключових реформ в уявленні більшості українців майже не зазнав змін. Однак якщо стосовно деяких перетворень запит знизився, то щодо інших зріс або залишився сталим. Є певні регіональні відмінності: у 2019 році населення західних областей вважає важливішими антикорупційну реформу та реформу армії, тоді як на Сході в пріоритеті охорона здоров’я та пенсійне забезпечення. Серед виборців різних партій також є розбіжності в поглядах на реформування різних сфер життя країни.