Історія 2019-07-14 12:55 Сокирко Олексій
  ▪  

Своя історія

У чому цінність побудови власних наративів без озирання на імперський контекст

Наш погляд і сприйняття вітчизняної історії України звично перебувають між трагічним і героїчним. Долаючи комплекси меншовартості й прагнучи сприймати минуле «без брому», ми якось не помічаємо, що всі ці потуги лишаються бурею в склянці води, викликаючи реакцію хіба що в близьких сусідів. Чи не головна причина цього — той факт, що панівні дискурси історичної автобіографії України створені не з погляду її власної самодостатності, а нав’язані ззовні.


В історичному календарі України є дві дати, які від певного часу посіли в ньому досить помітне місце й до того ж мають близьке хронологічне сусідство. Це 29 червня (9 липня за н. ст.) 1659 року, коли відбулася переможна для українсько-татарського війська битва під Конотопом, та 27 червня (8 липня) 1709-го, день поразки під Полтавою шведської армії Карла ХІІ. Погодьтеся, з огляду на обидві дати сусідство настільки парадоксальне, наскільки йпромовисте. За однією — блискуча перемога над учорашнім союзником, що перетворився на нахабного агресора, за другою — двобій однаково чужих для України армій, який фатальним чином вирішив її політичну долю принаймні на найближчі два століття.


Пильна увага до Конотопської битви проявилася далеко не одразу після здобуття Україною незалежності (у радянському історіописанні й шкільній версії історії її просто не існувало), тільки на початку 2000-х. До чергової, 350-ї річниці подія вже перебувала в календарі офіційних державних заходів, із нагоди відзначення збиралися наукові конференції, виходили дослідження й документи, відбувалися урочистості. Російська історична наука, а відповідно й медіа почали доволі жваву, але майже від початку політично заангажовану дискусію, головне мотто якої полягало в тому, щоб звести переможну для української зброї битву до рівня локальної, дрібної сутички, що не вплинула на перебіг тодішньої московсько-української війни й загалом була випадковим успіхом. Гостроти полеміці додавала доволі незграбна історична політика часів президентства Віктора Ющенка, якій бракувало певної системності й стратегії, але в якій Кремль волів бачити спроби розірвання «православної єдності братніх народів». 

 

Читайте також: Мирний договір із Росією. Невивчені уроки Скоропадського


Після того як медіа-дебати вщухли, поле інформаційної битви виявилося ніби нічийним: історики опублікували чимало джерел, що увиразнили перебіг битви, політичні й військові плани гетьмана Виговського тощо. Утім, за загалом гальванізованого інтересу суспільства до самої події вона лишилася ніби «річчю в собі». 10 років по тому, у наші дні, черговий, 360-й ювілей із точністю до дрібниць розставив акценти, жваво обговорювані в медіа-просторі, соціальних мережах і навіть академічному середовищі: чи справді та війна була результатом особистих амбіцій Виговського, чи першою спробою невдалої євроінтеграції? Чи справді в битві не брали участі головні сили московського війська, а втрати були не такими великими, як про них писали історики позаминулого ХІХ століття? Чому битва не мала вирішального впливу на результат війни й політичний режим Виговського за кілька місяців був повалений? Чому? Чому? Чому?


Звернімо увагу: питання один в один перенесені з дискусій недалекого минулого, хіба що їхня гострота й болючість в умовах теперішньої російсько-української війни стала ще більшою, а їхня повторюваність створює враження якоїсь фатальної неминучості поразки. Чи це випадково й, навіть більше, закономірно в нашій історії, яку, як сказав Володимир Винниченко, «неможливо читати без брому»?


Справді неможливо, адже цю трагедійність ми відчуваємо за логікою запитань, поставлених нам ззовні. Російський історичний дискурс ще в імперську добу сформулював концепт «единого народа», де українцям-малоросам було зарезервовано скромне, але насправді вкрай важливе місце частинки великого «російського народу». Отже, всі історичні процеси, спрямовані поза цей простір, могли бути тільки проявами зловорожих підступів «неправильних» історичних діячів, до грона яких належали всі духовні, суспільні й політичні лідери, що прагнули вести скільки-небудь самодостатню політику. Російська еміграційна історіографія, а за нею й новочасна витворила ще один ідеологічний концепт, який пояснює, що український національний проект, чи то як політичний, чи то як культурний, сам собою є надуманим, штучним, відповідно приречений на фатальні поразки й провали. З огляду на це пояснюється не лише історія козацької доби, а й епоха національної революції 1917–1921-го та, зрештою, поступ сучасної української держави.

Дискурс і загальна тональність обговорення Полтавської битви мандрує тим самим зачарованим колом, окресленим віхами російської перспективи історії


Неважко помітити, що в цих настановах простежуються фантомні болі й фобії власне російської суспільної та історичної свідомості, яка ніби не може відпустити від себе Україну й погодитися на існування її як окремої країни з власною історією. А втім, якби проблема полягала тільки в російському фокусі сприйняття, було б не так страшно. Гірше, що з цією постановкою питання й ракурсом погляду на вітчизняну історію нас змушують боротися ось уже кілька десятиліть. Обстоюючи власну історичну самобутність і самодостатність, ми ніби приймаємо правила інтелектуальної дуелі, за яких нас апріорі не можуть сприймати повноцінною стороною. Замість того щоб учитися глибше розбиратися у своїй історії без огляду на те, як правильно/неправильно вона трактується з-за сусідського паркану, ми ніби йдемо зачарованим колом пошуку відповідей на питання без сенсу, до того ж придумані не нами.

 

Читайте також: Полтава. Український рахунок


Дискурс і загальна тональність обговорення Полтавської битви мандрує тим самим зачарованим колом, окресленим віхами російської перспективи історії. До речі, про неї згадують не лише під час круглих ювілеїв, а мало не щороку й виключно як про «полтавську трагедію», що відкрила чорну сторінку в історії України. Замість здорового ігнорування та глибшого осмислення важливих проблем питомо української історії, увага суспільства, науковців і журналістів мало не навмисне скеровується до обговорення насправді абсурдних і малопродуктивних проблем а-ля чи правильний вибір зробив Мазепа, переходячи на бік Карла ХІІ; чого було в цьому вчинку більше: приватного інтересу чи державницького розрахунку; чи підтримував учинок гетьмана простий народ? Ба більше, це анітрохи не підводить нас ближче до розуміння та знання тогочасних реалій, сутності процесів, натомість далі відволікає суспільну увагу неадекватними питаннями, поставленими імперським і радянським ідеологічними дискурсами, у яких політичний провідник мав бути улюб­ленцем мас, дбати про народ і загалом поводитися згідно із сучасною системою координат суспільних цінностей.


Допоки Інститут національної пам’яті, відповідальний за історичну політику, обмірковує з істориками й медіа-експертами, що робити з полтавськими ювілеями й монументами, збудованими ще за часів Російської імперії, Кремль може задоволено потирати руки. Оскільки жодної продуманої стратегії та самодостатньої системи історично значущих пріоритетів наразі не віднайдено (10 років тому тодішнє керівництво УІНПу пропонувало перетворити поле Полтавської битви на парк, сподіваючись у такий спосіб поставити крапку в «боротьбі пам’ятей»). Увага суспільства вчергове відволікається на скандальні спроби повоювання пам’ятників і з’ясування того, чи був-таки Мазепа зрадником, чи підкупав московських вельмож, щоб отримати булаву, зрештою, чи спав зі своєю похресницею.

 

Читайте також: Аномальна зима 1708-1709 років значно вплинула на поразку шведів під Полтавою


Торік у Польщі на одному представницькому форумі істориків і видавців відбулася стихійна, але вельми показова дискусія щодо сучасних ракурсів досліджень постаті й епохи Івана Мазепи. Найактивніші виступи лунали з вуст дуже різних дослідників історії XVIII століття, які, утім, спеціально не займаються україністикою чи русистикою, — дуже фахових османістів і полоністів. Не зговорюючись, майже всі вони зосереджувалися на одному: чим цікавий і показовий Мазепа; як його правління, дипломатичне мистецтво й, більше, політична свідомість української еліти вписуються в ширші контексти? Цим інтелектуалам було цікаво поставити історичний шлях козацької України в різні перспективи, не лише європейської, а й близькосхідної історії, подивитися на нього в цивілізаційному контексті. До якого типу володарів належав гетьман, якими були його відносини з церквою з огляду на тодішню конфесіоналізацію християнства, чи зовнішня політика та війни Гетьманщини мали виключно антиорієнтальну спрямованість? Українські історики ставлять перед собою ці питання? Чи вони зайняті, як і 100 років тому, з’ясуванням стосунків із російською історіографією та пропагандою, а отже, вигоюванням своєї меншовартості й постколоніальності? Питання були слушними, спостереження справедливими, а від того дуже болючими. Наростивши за останні кількадесят років фактографічну базу досліджень мазепинської епохи, ми навряд чи просунулися в її інтерпретаціях, що сягають далі пушкінської дилеми «гетьмана-зрадника» чи то «гетьмана-героя».


Якщо ми не навчимося досліджувати й оповідати свою історію переду­сім у тих координатах і пріоритетності, які важливі для нас самих, світ ніколи не те що не звертатиме на нас уваги, а навіть гірше. Йому й надалі будуть глибоко незрозумілі та байдужі наші історичні травми, фобії, конфлікти із сусідами. Як давно минулі, так, зрештою, і сьогоднішні.


Ми ж, своєю чергою, і далі кружлятимемо зачарованим колом абсурдних та контрпродуктивних питань до власного минулого, а відповідно зберігатимемо розмиту, несформовану ідентичність, що заводитиме нас на манівці в теперішньому часі. Завданням нашого сусіда буде тільки стежити за тим, щоб наша інтелектуальна енергія і тожсамість не виходили за межі виставлених ним червоних прапорців. Доки ми мислитимемо в створеній не нами системі історичних координат, він спатиме спокійно.