Політика 2019-07-29 09:47 Крамар Олександр
  ▪  

"Слуга народу" під тиском власної ваги

Тривалій узурпації влади однопартійною пропрезидентською більшістю запобігатиме хіба що фрагментація його власної фракції за відсутності серйозної конкуренції ззовні та спокус, пов’язаних зі владою

Однопартійна більшість у парламенті «Слуги народу», тобто фактично «кота в мішку», яким усе ще залишається президентська політсила, є унікальним у новітній історії України явищем, що породжує величезні виклики волюнтаризму нової владної команди. Проте ситуацію слід усе ж таки сприймати не як трагедію, а насамперед як необхідний урок, негативний досвід, який має отримати українське суспільство на шляху свого політичного дорослішання. Адже десятиліттями існував і стрімко набував популярності міф про те, що проблема країни в законсервованості політичного класу, який сформувався переважно в 1990-х і відтоді лише кооптував до свого складу новачків, не пропускаючи рятівних «нових облич». Необхідність формування коаліцій наводилася як виправдання, що тій чи іншій владній команді чи черговому «месії»/«супергосподарнику» хтось чи щось заважає здійснити чудо.

 

Тим часом у суспільстві наростало очікування швидких і легких кроків для вирішення складних і задавнених проблем. Це створювало дедалі живильніший для популізму електоральний ґрунт, який і призвів до безпрецедентного тріумфу Володимира Зеленського й «Слуги народу». Далека від державного управління та розуміння політичних процесів людина стала президентом із результатом 73%, а його переповнена випадковими людьми політсила здобула однопартійну більшість у майже 60% реального складу депутатського корпусу (без урахування 26 вакантних мажоритарних місць від окупованих Росією територій). Тепер на суспільство чекає відкриття, що значення має не «докорінне оновлення влади» саме по собі. Врешті, в історії вже був приклад, коли в Стародавньому Єгипті кілька тисяч років тому раби повстали проти рабовласників і перемогли, але суть системи від того не змінилася. Бо раби самі стали рабовласниками, а їхні колишні власники перетворилися на рабів. Залишається сподіватися, що коли не більшість, то бодай значна частина громадян зробить із цього правильні висновки і надалі відповідальніше підходитиме до вибору. 

 

Коли 20 дає 60


Тріумф байдужої до українських національних інтересів партії «Слуга народу» на цих виборах став можливим завдяки масштабному спотворенню електоральних настроїв українців. Воно є наслідком як запрограмованої надзвичайно низької явки (через оголошення виборів на кінець липня), так і розпорошення та спалювання голосів численними опонентами. У результаті, як побачимо далі, президентська політсила здобула більшість — майже 60% місць у парламенті (254 із 424 усіх обраних) завдяки підтримці лише п’ятої частини внесених до списків виборців. 

 

Читайте також: За партійними лаштунками


Як і застерігав Тиждень (див. № 29/2019), під час голосування за партійні списки було спалено понад 2 млн (14,1% усіх відданих на виборах) голосів проукраїнського електорату, які отримали політсили, що набрали від 0,6% до 4%. Це більше, ніж сукупно здобули «Європейська солідарність» і «Голос». Найбільшими утилізаторами голосів, як і прогнозувалося, стали «Сила і честь» Ігоря Смешка, РП Олега Ляшка, «Українська стратегія» Гройсмана, «Свобода», «Громадянська позиція» Гриценка та «Самопоміч» Садового. Якби ці голоси не були спалені, партія «Слуга народу» у ВР отримала б за пропорційною системою лише 105 із 225, а не 124 місця, як зараз, а антиукраїнська ОПЗЖ Медведчука — 32 замість 37. Для цього треба було завчасно блокуватися або в крайньому разі знятися з перегонів політсилам, які за результатами всіх соцопитувань не мали жодних шансів пройти до парламенту. Це позбавило б «Слугу народу» впевненої монобільшості й змусило б блокуватися з іншими партіями, а відтак залишило б більше можливостей для внутрішньопарламентського стримування антиукраїнських ініціатив. 


У мажоритарних округах спотворення електоральних настроїв проявилося навіть рельєфніше і політсила Володимира Зеленського здобула ще більше місць — майже дві третини (130 із 199), отримавши лише 31% голосів (4,6 млн), відданих за мажоритарників. За явки на рівні 50% для цього виявилося достатньо підтримки 15,6% громадян, які мали право голосу. 

Різні групи в монобільшості шукатимуть опертя в традиційних ідентифікаційних нішах: умовно прозахідній та умовно проросійській, демократичнішій та авторитарнішій, ринковішій та командно-адміністративній, олігархічній та антиолігархічній


У багатьох округах кандидатам від «Слуги народу», щоб потрапити до парламенту, достатньо було отримати 15–25% голосів, що за явки близько 50% еквівалентно 8–12% внесених до списків виборців. Наприклад, Володимир Тимофійчук, який пройшов до ВР в окрузі № 89 Івано-Франківщини, здобув заледве 11,9 тис. голосів із 143,3 тис. внесених до списків виборців. Це стало можливим завдяки конкуренції висуванців від «Свободи», «Громадянської позиції», «Батьківщини», «Європейської солідарності» та навіть УДАРу Віталія Кличка, які взяли від 3 тис. до 10 тис голосів кожен. На Львівщині схожий результат здобули два кандидати від «Слуги народу», які потрапили до парламенту: Юрій Камельчук (12,2 тис. із 141,9 тис. внесених до реєстру виборців) та Орест Саламаха (15,5 тис. із 168,8 тис.). Михайло Лаба на Закарпатті пройшов до ВР завдяки 19,6 тис. голосам із 162,4 тис. внесених до списків виборців. Ігор Фріс та Олександр Матусевич на Івано-Франківщині — завдяки відповідно 17,9 тис. із 161,8 тис. та 17,1 тис. із 144,2 тис. виборців. 


Загалом таких прикладів вистачає в кожному регіоні. На Тернопільщині «слуга народу» Ігор Василів пройшов до парламенту, здобувши лише 18,5 тис. голосів із 164,3 тис. виборців. Георгій Мазурашу на сусідній Буковині — 18,4 тис. із 175,5 тис. Михайло Колюх в окрузі № 92 на Київщині — 18,7 тис. із 148,1 тис. Антон Поляков на Чернігівщині — 20,8 тис. із 140,3 тис. Олексію Кузнєцову на Луганщині вистачило 10,1 тис. голосів із 98,7 тис. виборців округу. Анастасії Ляшенко на Полтавщині — лише 20,1 тис. із 149,8 тис. 

 

Читайте також: Монокоаліція чи перемовини. День виборів у штабах провідних політичних партій


Навіть у столиці дніпрянці зі «Слуги народу» Анні Пуртовій вистачило 18,1 тис. голосів із 174,8 тис., тобто фактично лише 10% зареєстрованих в окрузі виборців, щоб обійти таких досвідчених політиків, як Роман Безсмертний та Леонід Ємець. Результат було забезпечено масштабним розтягуванням голосів між трійкою орієнтованих на проукраїнський електорат кандидатів: двома названими та висуванцем від «Європейської солідарності» Михайлом Терентьєвим, кожен із яких у підсумку отримав по 9–13 тис. голосів. Та навіть на базовій для «Слуги народу» Дніпропетровщині відомий своїми антиукраїнськими поглядами блогер Максим Бужанський переміг із показником лише 18,9 тис. голосів зі 139 тис. зареєстрованих в окрузі виборців.  


Нарешті, не можна оминути увагою й те, що мажоритарна складова вже не вперше забезпечує крен у бік ворожих чи принаймні байдужих до українських інтересів політиків ще й через очевидну міжрегіональну непропорційність у розподілі округів. Наприклад, у Львівській та Донецькій областях їх по 12, тоді як населення першої становить 2,5 млн, а підконтрольної Україні частини Донеччини — лише 1,85 млн. На Харківщині, населення якої приблизно таке саме, як і на Львівщині (2,65 млн), мажоритарних округів теж на два більше — 14. На Луганщині 6 округів, а мешканців на підконтрольній Україні території лише 700 тис.. У Волинській, Тернопільській чи Рівненській областях лише по 5 округів, а жителів 1–1,1 млн, в Івано-Франківській 7, а населення майже 1,4 млн, на Запоріжжі 9 і 1,7 млн, тоді як на Київщині лише 8, а людей майже 1,8 млн. На Дніпропетровщині 17 мажоритарних округів і 3,2 млн, тоді як у Києві з його 2,9 млн лише 13. В останньому випадку це навіть менше, ніж на Харківщині з її 2,65 млн. І цей перелік можна продовжувати. 

 

Ключ до успіху та поразки

 

Зумовленість тріумфу «Слуги народу» саме розпорошенням і взаємознищенням опонентів, помноженими на низьку явку виборців, є водночас і ключем до розуміння ахіллесової п’яти нового владного конгломерату, який сьогодні може видаватися мало не абсолютним улюбленцем українців. Діапазон між 30% (5,7 млн) голосів у першому турі президентських виборів та 43% (6,3 млн) за рахунок значно нижчої явки на дострокових парламентських — це електоральна стеля політсили Зеленського. Надалі в міру розчарування через невиконання ним та його командою явно завищених та відірваних від життя очікувань підтримка «Слуги народу» тільки падатиме. Питання лише в тому, чи його опоненти зроблять висновки до місцевих виборів, які на Банковій волітимуть провести якомога швидше, ймовірно, вже восени цього року. 


Блокування між собою явно непрохідних політсил та узгодження найрейтинговіших кандидатів у мажоритарних округах якщо й не від усіх політсил (що навряд чи можливо), які орієнтуються на проукраїнського виборця, то принаймні від найменш антагоністичних здатне забезпечити неочікуваний розгром «Слуги народу» на місцевих перегонах в абсолютній більшості регіонів. А також мінімізує шанси Банкової розставити своїх людей на чолі ключових міст. Своєю чергою, розгром «Слуги народу» на місцевих виборах може стати поштовхом до перегляду складу і Верховної Ради на тлі дедалі більшого розчарування виборців Зеленського та «Слуги народу». Відтак шанс на новий, адекватніший склад парламенту та конфігурацію влади може з’явитися вже до осені наступного року. 

 

Читайте також: Кодекс із відкладеною дією


У самій ВР реальної противаги однопартійній більшості «Слуги народу» не буде. У найкращому разі сил опозиції вистачить на те, щоб не дати адміністрації Зеленського можливості здобути конституційну більшість. У решті питань «ЄС», «Батьківщина» та ОПЗЖ, а також роздроблені самовисуванці занадто різні й нечисленні, щоб протидіяти «Слузі народу». Проте, хоч як парадоксально, загрози цементування режиму Зеленського також перебільшені. Спосіб здобуття його тріумфу сам по собі створює передумови для падіння сформованого під нього популістського конгломерату під тиском власної ваги. Швидкість цього процесу залежатиме як від помилок самої влади, так і від здатності політичних опонентів робити висновки з попередньої нищівної поразки або появи нової альтернативи. 


Фрагментація «Слуги народу» наростатиме внаслідок трьох уже очевидних факторів: різнорідності й часто випадковості людей, які потрапили до списку, а надто в низці мажоритарних виборчих округів; наявності дедалі менше прихованих конкурентних центрів тяжіння в команді Зеленського; невідворотного розчарування виборців у новій владі як через їхні протилежні очікування, так і через явно завищені, нереалістичні сподівання від зміни влади загалом. І з часом ці фактори можуть доповнюватися, зокрема й через подальший поділ монобільшості на групи за інтересами або появу нових конфліктів у владі. 


Однак і названих трьох достатньо, щоб поступово підточувати однопартійну більшість «Слуги народу» з перших місяців роботи нової Ради. Що більшим буде розчарування громадян реальною політикою Володимира Зеленського та його «гуру економіки» в уряді, то виразнішим ставатиме внутрішній розлом. Обрані до ВР «слуги» задля власного політичного виживання намагатимуться знайти винних і перекласти на них відповідальність, перевести на них невдоволення розчарованих виборців, знайти альтернативні ідентифікатори для продовження власного політичного життя в політиці. Різні групи в монобільшості шукатимуть опертя в традиційних ідентифікаційних нішах: умовно прозахідній та умовно проросійській, демократичнішій та авторитарнішій, ринковішій та командно-адміністративній, олігархічній та антиолігархічній. 


Це зумовлюватиме поступове увиразнення лінії розлому в монобільшості, яка певний час може лишатися умовною (згладжуватиметься Офісом президента для ухвалення принципових питань), однак даватиме про себе знати дедалі більше. Ґрунт для цього вже сформований персональним складом депутатів від «Слуги народу». Тут уже проти президентської партії зіграє велика мажоритарна складова. Адже мажоритарники від «Слуги народу» пройшли фактично у всіх регіонах. Провали в них були переважно там, де участь у перегонах брали сильні альтернативні кандидати з-поміж авторитетних самовисуванців та/або не було заниженого порога перемоги через високу конкуренцію представників інших політсил. У результаті жодного мандата президентська партія не отримали тільки на підкон­трольній Україні території Донеччини, а також виборола по одному мандату на Луганщині, Волині та Закарпатті. Усі чи майже всі мажоритарні округи «слуги» взяли на Півдні та в Центрі країни. Однак результат на Буковині (всі чотири округи), Рівненщині (чотири з п’яти), Івано-Франківщині (п’ять із семи) чи Тернопільщині (три з п’яти) є навіть вищим, аніж на Вінниччині (три з восьми округів), Чернігівщині (чотири з шести) чи Хмельниччині (чотири із семи). 


Обрані в різних частинах країни висуванці, на потрапляння яких у Раду часто навіть не сподівалися, вочевидь, не проходили належного відбору чи бодай якогось узгодження політичних позицій. Адже бренд «Слуга народу» став лише вивіскою для людей із найрізноманітнішим бекграундом та політичними і світоглядними уподобаннями. При цьому як мажоритарники, «обрані людьми напряму», вони відчуватимуть мінімальну залежність від фракційної дисципліни й першими реагуватимуть на зміни суспільних настроїв, зокрема у своїх округах.