Суспільство 2019-08-19 12:25 Гончарова Єлизавета
  ▪  

Володимир Волошин: «Війна змусила українську психологічну науку швидко розвиватися на практиці»

Про основні тенденції психологічної роботи з військовими та цивільним населенням під час війни Тиждень поспілкувався з практичним психологом Володимиром Волошиним.

Що найчастіше призводить до виникнення стану, який називають посттравматичним розладом?

— Переживання події, що травмує психіку. Ця травма загрожує життю та цілісності організму людини або її близьких, вони тоді відчувають безпорадність. Хтось може пережити цю подію й інтегрувати у свій досвід, а в когось із різних причин інтеграції не відбувається. Тому час від часу виникають флешбеки — повторні переживання події, порушення сну, нестабільний настрій. Якщо це триває понад шість місяців, то йдеться, найімовірніше, про посттравматичний розлад (ПТСР). Чому нині в усіх країнах побільшало людей, які дістають такі травми під час війни, хоча війни супроводжували людство все його існування?

 

Бо раніше, наприклад під час рукопашного бою, твоє життя залежало від твоїх дій, вправності, досвіду, підготовки. А сьогодні смертельний снаряд може бути випущений за десятки кілометрів від тебе, і сидячи в бліндажі, ти відчуваєш безпорадність. Найскладніший ПТСР у полонених. Він глибинніший, бо вони пережили не одну травмівну подію, а цілу низку. Крім того, тривалий час із ними потрібно працювати на встановлення довіри, повернення почуття та навичок контролю. Коли людина перебуває в полоні, від неї не залежить майже нічого. Її харчуванням, режимом дня, життям розпоряджаюся інші.

 

Читайте також: Йоганнес Шваліна: «Вирішення конфліктів сьогодення починається тоді, коли щодо трагедій минулого порушують мовчання»

 

Розкажіть про свій досвід роботи психологом на цій війні.


— Непростими виявилися 2014–2015 роки. Клініка психіатрії була переповнена. Місць катастрофічно не вистачало: у палати додавали ліжка, ставили їх у малих коридорах, потім навіть у центральному. Проте цього було замало й частину ліжок перенесли в інші клініки. А ще велика кількість людей перебувала на амбулаторному лікуванні. Це створило колосальне перевантаження на персонал. Прийоми в лікарів тривали з ранку до пізнього вечора, а вночі заповнювалися медичні картки хворого. Штат тільки згодом трохи збільшили. Спочатку я проводив індивідуальну роботу. Коли значно зросла кількість хворих, зрозумів: бракує психологів, щоб надати допомогу всім. Тоді перейшов до групової роботи. Підготовки в цьому напрямі мав мало, тож потім це дуже негативно позначилося на моєму здоров’ї. Але той досвід дав мені багато навичок для подальшої роботи. Узагалі ця війна змусила українську психологічну науку швидко розвиватися на практиці.

 

Є хороша практика залучення ветеранів для допомоги тим, хто повертається із зони бойових дій:  інколи тільки заклик побратима мотивує людину  погодитися на лікування


Елементами реабілітації займаюся з того ж таки 2014-го в Києві та на виїздах: узбережжя Чорного моря, Карпати. Навесні 2015 року в науковому збірнику опублікував свою першу програму з реабілітації. Окремо займався декомпресією учасників бойових дій, якщо казати спрощено, це перемикання з бойового життя на мирне. Такі програми працюють на державному рівні в більшості країн, де людина, яка підписала військовий контракт, обов’язково проходить психологічну діагностику та адаптацію після повернення із зони бойових дій. У нас ця система тільки на початку створення. Із березня 2015-го й до цього часу беру участь у реабілітації учасників бойових дій і членів їхніх родин на базі реабілітаційного відділення Інституту медицини праці імені Юрія Кундієва НАМН України. Це відділення проводить безплатну медико-психологічну реабілітацію учасників бойових дій і членів їхніх родин. Із моменту заснування тут полікувалося понад 1,5 тис. людей. Серед них є різні, зокрема з важкими ПТСР та суїцидальними нахилами після повернення з війни. 

 

Що відбувається в цій сфері у військових відомствах, із яким ви співпрацюєте?


— За ці роки доводилося бувати на передовій, навіть за 400 м до ворожих окопів. Ми працювали з військовими різних підрозділів. Для діагностики психологічного стану, окрім стандартних засобів, використовували різні інструменти. Скажімо, наш народ дуже гостинний, тож коли заходиш у бліндаж і тебе не пригощають чаєм чи кавою, то щось тут не так. А коли під час спілкування ніхто не жартує, – тут точно щось не те. Після детальної діагностики ми радили командирам, як покращити атмосферу в підрозділі. Комусь терміново потрібен відпочинок чи зустріч із рідними, хтось відчуває брак мотивації, бо його не хвалять, а звичайна грамота, наприклад, значно підвищить самооцінку. Допомагали організовувати дозвілля: дуже добре спрацьовувало як профілактика вживання алкоголю, особливо серед мобілізованих, проведення різноманітних спортивних змагань.

 

Читайте також: Суть страху

 

Бо коли є неймовірне накопичення стресу та вільний час, то без якісного його заповнення обов’язково чекай на традиційний узаконений спосіб зняття стресу — алкоголь. Позитивно впливало те, що до спортивних навантажень долучалися й офіцери: тоді колектив гуртувався навколо лідера, якому бійці довіряли. Були підрозділи, в яких чудово налагоджена робота з особовим складом. Ми це бачили навіть на наших тренінгах: люди приходили не за формальним наказом, а вмотивовані отримати інформацію, як пережити стрес в умовах війни. 


Із 2014-го майже всюди сталися великі зміни на краще: збільшився штат психологів, рівень їхньої кваліфікації. Сподіваюся, цей рух буде продовжено. Наразі їм потрібна чіткіша алгоритмізація, затвердження міжнародних протоколів роботи (приміром, із профілактики ПТСР та декомпресії), створення системи супервізорства в армії.

 

Яка робота з травмованими людьми ведеться на рівні держави? 


— Звісно, розробляються різні протоколи, нормативи роботи, створюються реабілітаційні програми, відділення, центри. Але відчувається недостатність потрібних спеціалістів і закладів. Сьогодні вже на рівні МОЗ прийняті різні протоколи роботи, чітко прописана фармакологія — те, якими препаратами потрібно лікувати людей у таких станах, які напрями психотерапії використовувати. Реабілітацією військових займаються переважно МОЗ та Міністерство соціальної політики, є своя програма реабілітації в Нацгвардії та ЗСУ. Але цього точно недостатньо, закладів небагато. І вони, на жаль, займаються лише військовими. Ті, хто повертається з війни до своїх містечок і селищ, часто залишаються без жодної допомоги. Сьогодні між різними міністерствами спостерігається певна конкуренція за кошти. Діагноз ПТСР медичний. Отже, займатися ним повинні медики. Але ветерани — цільова аудиторія Міністерства ветеранів і Мінсоцполітики, тому вони теж намагаються ввійти в бюджет.

 

Читайте також: Повернутись з війни за методикою Стена Ґрофа

 

Багато витягнули й витягують на собі благодійні проекти з реабілітації в Україні й за кордоном. Вони відновили здоров’я багатьом. Але їм теж бракує систематичності й фахівців. Досить часто буває, що деякі ветерани проходять вісім — десять благодійних програм, а інші жодної, хоча є бажання, але до них інформація не доходить, тому що в нас немає єдиної загальної бази з реабілітації. 

 

Які засоби допомоги використовуєте ви у своїй практиці?


— Найчастіше використовую EMDR, біосугестивну психотерапію, арт-терапію й тілесно орієнтовану психотерапію, елементи когнітивно-поведінкової терапії. EMDR — напрям психотерапії, який разом із КПТ (когнітивно-поведінковою терапією) провідні психологічні, психотерапевтичні спільноти світу й державні організації визнали найефективнішим у лікуванні ПТСР і багатьох інших розладів.


Біосугестивна психотерапія — українська розробка, автор — Олександр Стражний, ефективно лікує психологічні, соматоформні, психосоматичні розлади. Подобається більшості клієнтів, пацієнтів, тому що нічого не потрібно розповідати, робити, а помітний результат покращення є вже після першого сеансу. Арт-терапія — це вид психотерапії та психологічної корекції, заснований на мистецтві й творчості. Вона досить активно використовується в реабілітації американських ветеранів. Багато напрацювань із цього напряму є в нашій Всеукраїнській арт-терапевтичній асоціації під керівництвом Олени Вознесенської.


Травмівна подія, яку пережила людина, позначається на її тілі. Крім того, унаслідок роботи захисних механізмів психіки під час переживання психотравмівної події людина, так би мовити, втрачає зв’язок зі своїм тілом. Вона дистанціюється від тих неприємних відчуттів, які виникають під час інциденту. Тому обов’язково потрібно працювати з тілом. У цьому сенсі крім спеціалізованої тілесно орієнтованої психотерапії непогані результати дає хатха-йога, цигун та інші східні практики.

 

Читайте також: Станіслав Ґроф: «Людство єдине у суті й розмаїте у формах, тому плекайте власну національну ідентичність»

 

Як людині зрозуміти, що їй або знайомому потрібно звернутися до фахівця, бо це ПТСР? Які можуть бути глобальні наслідки невилікуваного розладу?


— Основні симптоми, які розвиваються після психологічної травми, — постійне переживання події, що травмувала. Людина ніби далі перебуває там (флешбек), уникає всього, що нагадує про подію, може бути підвищена тривожність, збудливість, підозріливість і настороженість. Також можуть бути почуття провини та безвиході, суїцидальні думки, порушення сну, зловживання алкоголем. Якщо ви спостерігаєте це в себе або близьких, потрібно звернутися до фахівця. Навіть якщо людина категорично відмовляється визнавати цю проблему й лікуватися, можна спробувати допомогти.

 

Є низка благодійних програм, де можна отримати безплатну терапію, працюють психологи й у санаторіях та медичних центрах. Є хороша практика залучення ветеранів для допомоги тим, хто повертається із зони бойових дій: інколи тільки заклик побратима мотивує людину погодитися на лікування. Часто до психологів приходять через якусь корисну активність, тому не зайвою буде допомога волонтерів чи соціальних працівників у залученні травмованої людини до активного життя. Головне — не залишати її сам на сам із проблемою, бо життя з наслідками непропрацьованої травми завжди складне. Людина, як і загалом суспільство, що постійно переживає психотравми, носить у собі відчуття болю, прихованого сорому, приниження внаслідок пережитої безпомічності. І набуває досвіду нездатності до самоствердження, натомість може відчувати заздрість до когось із частковою ідентифікацією себе з ним. Цю поведінку важко назвати продуктивною і такою, що робить когось щасливим.  

 

-----------------------------

Володимир Волошин народився 1981 року в Кам’янці-Подільському. Закінчив Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка. Практичний психолог, спеціалізація — кризова психологія, травмотерапія, сімейні відносини. Член кризового центру медико-психологічної допомоги Інституту психології імені Г. С. Костюка. Досвід роботи понад 10 років, у контексті ПСТР — п’ять років.