Суспільство 2019-08-31 09:00 Михайло Ухман
  ▪  

Шлях до самоідентифікації

Жителі Донецької та Луганської областей — унікальні люди. Особливо ті, хто не піддався московському зомбуванню та не зрадив України.

Їм набагато важче бути патріотами, ніж жителям цент­ральних і західних регіонів країни. Чимало донеччан виїхало, коли окупанти захопили їхній край. Проте залишилися ті, хто не побоявся стати перед ворогом віч-на-віч. 
Інна вперше побачила московських терористів та їхніх поплічників на блокпосту в Донецьку. Це був травень 2014 року. Вона й раніше чула про «ополченов», проте ставилася до них несерйозно. Коли розпочалася в’яла окупація міста Гірник, а саме там проживала жінка, про них стали говорити багато. І кожна людина мала свою думку.  

 

Інна працювала викладачем у місцевому училищі, а свою малолітню дочку водила до дитячого садочка. Якось вихователька викликала батьків, зокрема й Інну, щоб ті забрали дітей додому, повідомивши, мовляв: «Приїхали хлопці з «ополчення», сказали, що буде воєнний стан». Мозок людини має унікальну властивість якомога швидше викреслювати з пам’яті біль, страх, розчарування й ненависть. Тому коли Інна починає розповідати про окупацію, то їй доводиться витягувати з комірок своєї пам’яті забуті спогади. Тепер вона розуміє, що в той час у Донецьку не було сильної української влади, поліції, тому ці бандити й почувалися так вільно. А тоді цього ніхто не усвідомлював. 

 

Читайте також:  Вдома 4.5.0

 

«Я час від часу їздила до Донецька, возила дочку до лікаря. Наш шлях завжди пролягав через селище Піски, але на початку червня 2014-го в’їзд до нього вже був перекритий. Тому цього разу ми з чоловіком попрямували дорогою через Старомихайлівку. Там я вперше вгледіла цих зрадників. Вони мене спантеличили», — пригадує Інна. «Кажуть, що українська армія була боса й гола на початку війни. Ви ще не бачили тамтешньої гопоти. Напівкримінальні обличчя, без передніх зубів, зі слідами похмілля. У Старомихайлівці розташовувався їхній блокпост. Перший перевіряльник стояв із мисливською рушницею і мав вигляд наркомана. Проте, коли побачив нас із дитиною, сказав, щоби проїжджали», — додає вона.


Якось Інна із дітьми заїхала на блокпост і стала свідком того, як місцева мерзота знущалася над людьми. До них підійшов якийсь чоловік у футболці та шльопанцях. Спочатку подумали, що сигарети проситиме. Проте він вимагав, щоб вона відкрила бардачок у машині для огляду. «Я повертаюся до нього й кажу: «Добрий день. А ви хто?». Він відповів російською: «Ми народне ополчення Донбасу», — пригадує Інна. Жінку пропустили без огляду, бо побачили дитину в салоні. Але вже тоді вона зрозуміла, що тепер не буде жодної поваги до людей, тільки знущання. 
Далі Інна жила розчаруванням. Адже багато друзів та родичів стали колишніми. Вони підтримували сепаратистів або називали війну в Україні політичною боротьбою. Більшість із них не вважала бойові дії вторгненням Москви. І хоча біда об’єднала їх знову, колишньої сімейної теплоти вже немає. Мешканці Гірника теж переважно підтримували сепаратистів. Вони ходили на мітинги, проводили свій референдум. Для них то було святом душі. Населення йшло голосувати, щасливе й зазомбоване одночасно. Їхні діти були вдягнені у святковий одяг, всюди грала музика. Гірничани зрадили Україну, промінявши її на обіцянку про радянську ковбасу. 


Інна в день цього псевдореферендуму спробувала абстрагуватися. Вона просто виїхала з родиною на дачу. Ще коли тільки розпочиналися бої за Слов’янськ, її сім’я вивісила український прапор у себе на дачі. Тоді один із сусідів запитав, навіщо вони це роблять, адже в майбутньому, можливо, потрібно буде чіпляти інший. Атмосфера панувала не з найкращих. 


На початку червня 2014 року до Гірника зайшли українські прикордонники. Вони просто зняли московську ганчірку, яка висіла поряд із нашим прапором на будинку міської ради. І місто зажило своїм життям. 

 

Читайте також: Докорінні зміни


Інна з колегами та своїми студентами намагалася пришвидшити прихід України на землі Донеччини, хоч як це дивно звучить. Вона розповідала всім, хто окупант і чому українська армія захищає жителів Донеччини. У якийсь момент вирішила, що цього мало, і стала малювати синьо-жовті прапори на парканах, стінах. Їй було дуже приємно, коли її учні самі приєднувалися до малювання української символіки. Вона попереджала, що в них через це можуть виникнути проблеми. Адже учні мали знайомих і родичів, які підтримували московського агресора. Проте діти сказали, що обдумано зробили свій вибір. Вони малювали наш стяг, мимо проходили люди, віталися, казали: «Дякую!». 


«Потім настали літні канікули, і ми довго не зустрічалися з цими дітьми. Коли 1 вересня вони прийшли в училище, я побачила, що це не ті патріоти, які малювали зі мною прапори. Російська пропаганда змінила їх. І я зрозуміла, що ми програли інформаційну війну, — пригадує ці буремні часи Інна. — Довелося все розпочинати спочатку, боротися за нашу молодь. Із колегами ми приїхали до українських прикордонників і попросили їх, щоб вони виступили перед дітьми».


Прибули хлопці з Мукачевого, молоді, підтягнуті — справжнє обличчя нової української армії. Діти ставили запитання солдатам, не злякалися «злісних бандерівців», а зав’язали з ними відверту розмову. Питання були страшні за змістом: чи їдять вони дітей, чи платять гроші в магазині, якщо в них є автомати? Або чи був у них шкільний предмет, де навчали ненавидіти дітей та людей зі східних регіонів України? Розмова тривала близько трьох годин. Після неї десятки учнів і простих людей зі стін училища вийшли іншими. Інна зі своїми колегами-педагогами зрозуміла, що таку співпрацю треба розвивати. У них з’явилася впевненість, що тепер справді «все буде Україна». 


Крім патріотичної та громадської діяльності Інна, як волонтер, активно допомагала нашим бійцям. Вона з чоловіком виїжджала до них і привозила все, чого їм бракувало на той момент. Коли її чоловіка призвали до армії, Інна їздила на передову сама чи з небайдужими колегами. Їм було важливо, щоб наші військові знали: не всі тутешні мешканці зрадники. Такі дії не могли залишитися без уваги місцевих. Прямого тиску сім’я Інни не відчувала, усе було на рівні брудних чуток і наклепів. Проте одного разу її синові погрожували відкрито, обіцяли спалити його футболку з тризубом, проте він не припинив її носити. До січня 2019 року Інна працювала педагогом. А тепер створює автентичні українські прикраси. Вона виготовляє їх із натурального та напівкоштовного каміння. Ідея робити таку красу виникла в Інни вже давно. Сьогодні в її доробку лунниці, дукачі, лимани, дукати, ягнуси, коралі. 

 

Читайте також: Просто Герой


Патріоти, які проживали в селищі, бійці, волонтери, із якими Інна подружилася, надзвичайно люблять її за таку щиру проукраїнську позицію. «Ми не цінували країну, поки вона була незалежною. Та втративши її частково, стали діяти. Я зокрема. Мене важко назвати великою патріоткою. Адже українська не була мовою мого повсякденного спілкування. Я народилася і десять років прожила в російськомовному оточені в Латвії. Потім переїхала на Донеччину, де теж усі розмовляли російською. Коли тут почала вивчати українську, то зрозуміла, що вона легка й мені значно простіше нею спілкуватися, ніж латиською», — так коментує свій мовний вибір Інна. «Закінчивши школу, я вступила до вищого навчального закладу, там теж вивчала державну мову. Після його закінчення викладала українською студентам. Бачите, тут немає нічого складного. Просто треба зрозуміти й захотіти», — пояснює вона. 


За словами Інни, українська мова — це спосіб ідентифікації. Коли вона перебуває за кордоном, то зі знайомими спілкується українською, щоб її не вважали росіянкою: «Ми інша нація, інша країна. Мені огидно, коли хтось намагається мене порівнювати з росіянами». Тому вважає, що на темі української мови не потрібно спекулювати. І додає: «Вона єдина — це треба прийняти. Усе інше другорядне».