Культура 2019-09-22 10:44 Трегуб Ганна
  ▪  

Мовою пікселів та байтів

Про те, наскільки процес діджиталізації торкнувся української культури

Наприкінці вересня команда президента Володимира Зеленського обіцяє презентувати новий бренд країни — «держава у смартфоні». Власне, «електронна держава» — це один із тих пріоритетів, про які в команді ще тоді претендента на президентське крісло говорилося доволі часто. Від системи запису в лікарню через інтернет до електронного голосування — шлях складний і амбітний, з багатьма невідомими і, що зрозуміло вже нині, відчутними видатками. Діджиталізація — це перенесення інформації в цифрову форму. Відбувається цей процес фактично в більшості сфер суспільного життя, і царина української культури тут не виняток. Тут головне питання полягає не в прозорості чи підзвітності, як це щодо держорганів, а в збереженні та полегшенні доступу до неї і для самих українців, і для світу загалом.

 

Збереження й поширення


Появі потужних європейських цифрових проектів у сфері культури, реалізованих на державному рівні, передувало вироб­лення спільної стратегії ЄС. Було визначено, що оцифрування та збереження культурної пам’яті має здійснюватися через діджиталізацію друкованих матеріалів, фото, музейних об’єктів, архівних документів, музичних та аудіовізуальних матеріалів, монументів й археологічних пам’яток. Ухвалена 16 листопада 2007 ро­ку Радою ЄС «Програма з питань культури» передбачала три головні цілі: сприяння культурному різноманіттю та міжкультурному діалогу, просування культури як каталізатора творчості у межах Лісабонської стратегії зростання, зайнятості, інновацій та конкурентоспроможності, а також промоція культури як найважливішого елемента міжнародних відносин ЄС. Цей документ визначав, що пріоритетними є сприяння доступу до культури (зокрема шляхом просування її спадщини), оцифруванню, культурному туризму, синергії з освітою (особливо мистецькою освітою) та мобільності музейних колекцій. Як зазначає співробітниця Інституту мистецтва Польської академії наук Єва Маніковська, оновлення загальної правової бази щодо політики діджиталізації в ЄС надало нового цифрового життя європейським музеям, бібліотекам й архівам, поліпшило умови збереження та доступ до культурної спадщини. Був у цих починаннях, на думку експертів, й інший вагомий чинник, який полягав у зміцненні престижу Європи, її культурного статусу та економічного впливу як у межах Союзу, так і в глобальному масштабі.

 

Читайте також: Адам Загаєвський: «Не вірю, що для літератури й політики існує якесь спільне поле»


2008 року почала роботу одна з найбільших цифрових платформ у сфері культури Europeana, яка поєднала Єв­ропейську цифрову бібліотеку, архіви й музеї. На початку своєї діяльності її колекції вже налічували 19 млн одиниць оцифрованих матеріалів — звукозаписів, текстів і зображень. А станом на 2019-й ідеться про банк даних обсягом понад 57 млн творів мистецтва, предметів матеріальної культури, книг, відео, звукозаписів із різних куточків Європи... До її створення долучилося чимало культурних установ — від найбільших (як ось Лувр чи Британська бібліотека) і до регіональних, які не мають гучних імен. Цифрові матеріали, які користувачі можуть зна­йти в Europeana, не зберігаються на її серверах, а залишаються в культурних установах, які їх надали, і розміщуються в їхніх мережах. Europeana збирає лише контекстну інформацію (метадані). Щой­но пошуковець знаходить те, що йому потрібно, відразу переходить на вихід­ний сайт, на якому й міститься весь обсяг потрібного контенту, скажімо, зображення чи аудіозапис. Створення ресурсу Europeana є кроком для амбітного завдання обробити всю культурну спадщину Європи до 2025 року. Було також домовлено, що матеріали, оцифровані за рахунок державного фінансування країн ЄС, теж будуть доступні на цій платформі для світової спільноти.


Оцифровування та збереження інформації — завдання вельми витратне, особливо коли йдеться про діджиталізацію культурного надбання Європи. Уже від початку роботи Europeana його кураторам і безпосереднім учасникам стало зрозуміло, що оцифровування не може бути забезпечене лише державним фінансуванням. Тому відразу значний акцент було зроблено на налагодженні партнерства з бізнесом. Від 2021-го стартує нова програма ЄС із фінансування «Цифрова Європа», яка має сформувати та підтримати цифрові трансформації європейської економіки й суспільства; її загальний бюджет якої становить €9,2 млрд. Проект Europeana визначено одним з-поміж тих, що отримують фінансування з цього джерела. 


Діджиталізація європейського культурного надбання, що відбувається на рівні ЄС, потягла низку інших важливих проблем, які потребують коректування й вирішення. Зокрема, ідеться про усунення недоліків, властивих законодавствам про оцифрування в різних країнах Союзу. Ще одне питання полягає в рівномірності й тривалості фінансової підтримки оброблення культурного матеріалу, готовності всіх членів ЄС долучитися до цих починань. Скорочення видатків на такі потреби може призвести до виключення регіональних культурних спадщин та інституцій із цього процесу. Створення велетенської бази цифрових даних, які охоплюють усі сфери культури Європи, порушує ще одне важливе питання, яке стосується споживання й використання контенту. Вільний і нерегульований доступ до такої інформації може призвести до того, що культурний набуток, репрезентований на платформі, доволі швидко буде використаний аудиторією поза культурно-суспільним контекстом. Не варто забувати, що одна зі сторін діджиталізації є суто економічною: оцифрований контент є джерелом прибутку для багатьох креативних індустрій, того економічного сегменту, що дає 3,3% річного ВВП Євросоюзу і створює сотні робочих місць. Тож коли йдеться про діджиталізацію культурного надбання, не вдається уникнути питань про те, яка ж частина оцифрованого контенту є вільною в доступі, а яка платною.

 

Крок за кроком


Щодо цих технологічних процесів в Україні, то можна констатувати, що потреба діджиталізації у сфері культури не є усвідомленою на урядовому рівні. У країні за всі роки її незалежності не було вироблено ні стратегії, ні політики щодо систематизації й оброблення культурної спадщини, немає документів чи реальних практик, реалізованих на рівні держави й за її підтримки. Очевидний дисбаланс, коли суспільство вже доволі тривалий час активно використовує й розвиває інформаційно-комунікаційні технології, а ось сфера української культури перебуває переважно в «аналоговому» просторі. Попри те, цей процес у нас поволі активізується, зокрема завдяки діяльності нових культурних інституцій, як-то Українського культурного фонду або ж Українського інституту книги. Однак найпроблемнішим питанням діджиталізації залишається стабільність фінансової підтримки, особливо ж якщо йдеться про проекти некомерційного спрямування.

 

Читайте також: Стефан Нільсон: «Сучасне мистецтво ставить себе на п’єдестал там, де цього не заслуговує»


«Процес діджиталізації в культурі та мистецтві насправді дуже різноманітний за способами впровадження технологій. Цифрова культура проникає як у способи комунікації мистецтва й аудиторії, так і у, власне, спосіб створення мистецьких творів. Аудіогіди чи мобільні додатки доповненої реальності (AR), анімовані постери, подібні до ґіфок, плазмові монітори чи інформаційні довідники нового типу — усі ці гаджети наші музеї, кінотеатри, театри й галереї потроху починають використовувати, усе більше уваги приділяють соцмережам та спілкуванню з аудиторією онлайн», — зазначає в коментарі для Тижня Ірина Чужинова, керівниця аналітичного відділу Українського культурного фонду. Експертка звертає увагу на те, що діджиталізація є однією з наскрізних тем багатьох проектів, які підтримує ця нова українська культурна інституція. Серед 12 запропонованих УКФ пріоритетів є два, безпосередньо пов’язаних із оцифруванням та розробкою цифрових медіа. Ідеться про сприяння впровадженню інновацій, цифрових технологій і діджиталізації у сфері культури та мистецтв, розробку електронного інформаційного ресурсу культурної спадщини й мистецьких цінностей та про використання сучасних інформаційних технологій у сфері музейної діяльності.

 

З 716 заявок, поданих 2018 року на розгляд УКФ, у 48 це було зазначено першим пріоритетом, а у 58 — другим (загалом 15% від усіх заявок). Із 293 реалізованих проектів у 19 зроблено акценти на впровадженні інновацій та діджиталізації, у 24 — на розробку електронного інформаційного ресурсу з культурної спадщини (загалом 8% від усіх підтриманих проектів). Найбільшу фінансову підтримку (1 млн 342 тис. грн) отримав проект національної співпраці «Артефакт», а найменшу (175 506 грн) — індивідуальний проект веб-сайту журналу «Театрально-концертний Київ». Перший із них є колекцією цифрової скульптури, цифровою бібліотекою та веб-сайтом. У межах проекту міжнародної співпраці «Поліфонія — колекція європейської спадщини, що зникає», реалізованому Музеєм Івана Гончара та угорським Ördögkatlan Fesztivál Egyesület за підтримки УКФ, вдалося записати 500 пісень у 15 селах України, обробити цифрові аудіо- й відеозаписи, розшифрувати, систематизувати їх і, врешті, досягти поставленої ще 2014 року мети — створити найбільший відкритий онлайн-архів українського пісенного фольклору, який, за словами команди проекту, «перебуває на останній хвилині свого побутування». Ще варто згадати про PINSEL_AR — віртуальну галерею 3D-скульптур Пінзеля. «Фішка в тому, що в «Поліфонії» використано ще й формат «усної історії» (oral history), тому всі пісні подано через якісні аудіо- та відеозаписи виконавців — останніх сільських «могікан», які вміють їх виконувати. Ну як ми впоралися б тут без цифрових технологій? Відповідь очевидна», — зауважує Ірина Чужинова. І додає: «Якість проектів із діджиталізації у сфері культури поки що у всіх різна, але бажання спільні — розширити аудиторію, створити атрактивний інструмент залучення молоді, урізноманітнити свою діяльність як інституції, зробивши щось уперше».


Цьогоріч на Форумі видавців у Львові буде презентовано цифровий проект Українського інституту книги — «Українську цифрову бібліотеку». Як пояснив начальник відділу підтримки книговидання УІК Юрій Марченко, мова про новий електронний додаток, який надасть можливість українцям читати сучасні книжки на смартфонах — комфортно, легально, там, де їм зручно. А для видавців це буде ще один канал поширення своїх видань. «Українська цифрова бібліотека, — як пояснив співрозмовник Тижня — це не магазин, де книжки продаються, на кшталт Amazon. Права власності залишаються у видавців, до читачів та до УІК не переходять, бо він лише надає майданчик для читання». Книжки (як їхні текстові варіанти, так і аудіо) захищені від копіювання та несанкціонованих змін. Охочі матимуть змогу читати сучасну літературу через мобільні додатки для Android та iOS. Така послуга платна, але поки що за українських читачів платитиме державний бюджет. Видавці отримують компенсацію за виставлені книги пропорційно до кількості прочитаних. Цифровий продукт покликаний надати рівний доступ до літератури всім категоріям громадян країни — у селах та маленьких містечках, на тимчасово окупованих територіях, заробітчанам за кордоном, особам з інвалідністю.


«Цифра», як зазначають співрозмовники Тижня, активно проникає в мистецтво. «Нові медіа як частина виставкових проектів чи арт-проектів, театр як аудіотур чи VR-вистави, кіно з 3D-технологіями, музеї з голограмами чи тими самими 3D-об’єктами у вимірі віртуальної реальності (VR)... Звісно, усе це, з одного боку, розширює можливості передусім для самих митців. «Цифра» сьогодні фактично обов’язкова складова того, що називаємо експериментальним мистецтвом. З другого боку, давно розпочалися суперечки — це технологія чи нова художня матерія? Поки теоретики сперечаються, практики примножують діджитал-мистецтво. Технологія перетворюється на органічну складову мистецтва, формує свою культуру. Проте суть діалогу мистецтва та людини полягає й полягатиме в безпосередньому контакті», — ділиться міркуваннями Ірина Чужинова.

 

Читайте також: Марко Вітціґ: «Гумор — найвагоміша сутнісна складова творчості Ґіґера, бо саме він сповнює її людським»

 

Броунівський рух


Трохи більше року тому світ сколихнула страшна звістка, що вщент згорів Бразильський національний музей у Ріо-де-Жанейро, унаслідок чого за вітром пішло 18 млн об’єктів тамтешньої колекції. Першою з ініціатив, яка хоч якось дала б змогу ревіталізувати цю установу, був заклик із масштабного збору фото й загалом зображень тих об’єктів, які було втрачено. Так чи так, діджиталізація культурного надбання, яке має Європа й ширший світ, актуальна як ніколи. Коли йдеться про музейні колекції, вона не є панацеєю, та подекуди без такої інфор­матизації велетенським секторам культурного досвіду і наших сучасників, і попередників загрожує зникнення. Це твердження слушне й щодо української музейної сфери.


«Зрозуміло, що вагома частина діджиталізації в музеях — це оцифрування фондів. Але очевидно, ніде у світі немає повного цифрового каталогу того, що міститься у фондосховищах. Власне, тому що це потребує значних фінансових вливань», — констатує Катерина Чуєва, генеральна директорка Національного музею мистецтві мені Варвари та Богдана Ханенків. І додає: «Більшість дискусій та нарад з питань діджиталізації, в яких мені довелося брати участь, зводилися до того, що «нічого не можна зробити, бо нам не дають коштів». Але, гадаю, питання часом і в небажанні щось змінити. Як кажуть, той, хто хоче, шукає можливості, а хто не хоче, — шукає виправдань. Відсутність фінансування — дуже зручний для цього привід». 


Співрозмовниця Тижня ще раз загострює увагу на тому, що діджиталізація музейних колекцій — це дорога справа, тому фінансування є найвагомішою складовою у вирішенні проблеми. Серед інших експертка називає й відсутність до останнього часу «цифри» в українській нормативній базі. «До 2016-го електронний облік у наших музеях не був унормований взагалі, а стандарти метаданих, яким мають відповідати бази, затверджено наказом Мінкультури тільки цього року. При цьому перспектива обов’язково дотримуватися цих стандартів за умов повної відсутності стабільного фінансування узагалі не тішить: єдиної якісної програми, яку могли б використовувати всі музеї, в Україні немає. Купувати, адаптувати та обслуговувати закордонні — це дуже дорого», — каже Катерина Чує­ва. Кілька вітчизняних музеїв, за її словами, включно з Музеєм Ханенків, свого часу придбали російську програму КАМІС, але в якийсь момент її припинили оновлювати, а з 2014-го через об’єктивні причини зникли можливості офіційної співпраці та використання цього програмного забезпечення. Замінити його на якесь європейське наразі теж проблематично. «Також у нас відфотографована значна частина фондових предметів, але робити високоякісні знімки для бази, поліграфії чи для Google Art ні наш музей, ні, думаю, більшість інших, можливостей не мають. Картини, наприклад, треба спочатку знімати зі стін, розконвертовувати, щоб сфотографувати зворот. У деяких випадках це ціла «спецоперація», особливо з габаритними предметами. Однак наші проблеми неможливо порівняти з проблемами музеїв, які досі мають лише 1–2 комп’ютери, з яких хіба що один підключений до інтернету, при цьому немає жодного співробітника, який знався б на адмініструванні сайту чи принципах роботи баз даних», — ділиться міркуваннями Катерина Чуєва. У багатьох українських музеях оцифровування потрібно починати з нуля, і так само з нуля починати створювати матеріально-технічну та кадрову бази для цієї діяльності. 

схожі публiкацii