Суспільство 2019-09-16 17:11 Михайло Ухман
  ▪  

Про що говорить син загиблого розвідника

Пам’яті Олександра Колодяжного(позивний Кол)

27 червня 2019 року українськими спецслужбами була проведена надважлива військова операція. З тимчасово окупованих територій нашої країни, був викрадений Володимир Цемах, який є одним з основних підозрюваних  у збитті малайзійського «Боїнга» російським «Буком». Це завдання виконували  бійці 74-го  розвідувального батальйону. Безпосередню участь в операції приймав Олександр Колодяжний (Кол) та Дмитро Гержан «Тритон».  Під час виконання завдання,  Кол та Тритон отримали важкі поранення.  Дмитро втратив одну із ніг.   Олександр після кількох днів перебування в лікарні помер.

 

Кол за роки війни встиг стати неперевершеним воїном. «Він був совістю підрозділу»,  - так відгукується про Олександра його командир з позивним «Старий». Кола побратими поважали,   дорожили його думкою про себе.  

 

Крім побратимів, Олександра Колодяжного часто згадує його син – повний тезка. Після смерті батька   пройшло уже чимало часу. Проте Олександр  досі плаче і не може прийти до тями.  «Тато! Це та людина, яка любила правду  і завжди стояла за неї. Тато для мене був людиною, який вирішував будь яку проблему. Я йому телефонував в будь який час, він мене вислуховував і давав поради, як жити далі», - згадує син, - «В дитинстві мені подобався один робот. Проте його неможливо було дістати. За ним полювали всі і він був у страшному дефіциті. Пройшов тиждень і батько приніс мені цього робота. Як це було приємно для мене.  Ми постійно з ним гуляли, відпочивали. Тато був для мене, як друг, брат.. Коли я прийшов в школу, мене постійно ображали. Я не міг постояти за себе. Одного разу, набрався сил і розказав все батьку. Він почав брати мене на тренування по боксу. Займався особисто, проводив спаринги, готував мене до школи під назвою – життя. Хоча, він був проти зайвої агресії, говорив, що основна сила в правді».

 

Читайте також: Пам’яті Мар’яна Корчака(Хитрого)

 

Кол працював на багатьох роботах, він не цурався нічого, де можна було чесно заробити гроші на прожиття. Будучи торговим представником, Олександр багато їздив по місту і брав з собою сина.

 

Олександр   Колодяжний з тих людей, що не можуть стояти осторонь, тому на фронт пішов улітку 2014-го. Кол нікому не говорив про свій вибір. Просто зібрав речі і пішов. Теща Олександра дізналася про це після того, як їй зателефонували з військкомату. Вона розповіла все своєму   онукові, який негайно вирушив на Дніпропетровщину, - саме там проходив підготовку Олександр Колодяжний.

 

Син Олександра згадує: «Це був серпень 2014 року. Я шукав військову частину, де міг знаходитися батько. В нього був вимкнений телефон. Саме тоді я познайомився із «Старим», - командиром мого тата. Підійшов до нього уже на території військової частини, привітався і кажу: «Не підкажете, де тут Колодяжний Олександр? Він з вами»? «Так» - відповів Старий. Я дивлюся, мій батько окопи копає, намети розбирає.. Я підійшов до нього і кажу: «Тату, чому ти нічого не сказав»? Він стоїть шокований, дивиться на мене і мовчить. Він взагалі не розумів, як я знайшов його.  Оговтавшись, тато сказав, що хотів пізніше розповісти, щоб ми нормально віднеслися до його вибору. Пояснював, що в Україні зараз є проблема, коли її територію починають загарбувати. Тому Батьківщину потрібно рятувати.  В той день, ми побули разом близько 4 годин. Він провів екскурсію по частині, показав, де живе і так далі.. Я здивувався від побаченого. Адже не розумів, як він тут знаходитиметься  із своєю чистоплотністю. Тато страшено любив чистоту.  Десь уже через рік, я знову зустрівся із Старим та батьком. І татів командир, розказав мені, як він бачив нашу першу зустріч, в той день, коли я приїхав в Черкаське».

 

 

«Приходить син, плаче. Напевне цей алкаш (мається на увазі Кол), кинув дітей і пішов на війну. А тут дитина знайшла тата» - пригадує Старий. Ми часто пригадували цю історію, сміючись.

 

Кол не часто приїжджав до дому. Коли йому все-таки, вдавалося вирватись на кілька днів Сашко шалено радів зустрічі з батьком. Тим більше, він страшено хвилювався за тата, адже розумів, що може втратити його.

 

Читайте також: Едуард Лобода(Фугас). Пам’яті воїна-універсала

 

Олександр Колодяжний, завжди перебував із своїм батальйоном, в найгарячіших точках Донбасу. На будь яке завдання, він йшов першим. Таким чином Кол намагався відвести біду від інших членів групи. Саме тому, він був ціллю номер один для російських окупантів. Як наслідок, важке поранення в ДАП, потім під Авдіївкою.  На велике здивування багатьох його побратимів та друзів рани в Кола дуже швидко заживали і він знову старався повернутись на фронт.

 

«Коли побачив Олександра, після чергового поранення. Він ходив з паличкою. «Ось і все, тепер шукатиму йому місце головного сержанта. Адже тепер Саша, не здатен воювати, хай слідкує за підготовкою бійців», - думав я собі. Проте, не так то сталося. Через кілька місяців важких тренувань, Кол змусив свою свою поранену ногу,  нормально функціонувати. Тому спокійно почав ходити на бойові завдання, - ділиться спогадами «Старий».

 

Кол майже не розповідав про війну нікому. Проте з сином ділився окремими деталями воєнних операцій. Деякі з них стосувалися ДАП. Олександр розповідав про нестачу води, продуктів в Донецькому летовищі. Вони змушені були просто  виживати там. Але найбільшою втратою для Кола, була загибель побратимів в аеропорту. Кол  моментами говорив про Мар’їнку. Саме там  відбулося його бойове хрещення.  Воно трохи жахнуло Олександра. Адже того, з чим їм довелося зустрітися в бою, не навчали на базі, перед відправкою на фронт. Тут була зовсім інша війна, про яку не розповідали інструктори.

 

Після всього пережитого, він почав вивчати військове мистецтво. Ходив на саперні курси, захоплювався медичною справою. Війна в останні роки для Олександра, стала чимось більшим, ніж просто – звільненням українських територій. Він говорив іншим бійцям, які приходили воювати, щоб вони розуміли, для чого тут знаходяться. Інакше, кінцевої мети -  перемогти ворога,  ніколи не досягнемо. Для нього Україна була понад усе.

 

Син Олександра каже: «На війні батько був воїном. В мирному житті – хорошим татом. Коли приходив у відпустку, він приносив тільки позитив. Цього року, нам вдалося в останнє відсвяткувати його день  народження. Він народився – 1 січня, тому в нас подвійне свято. Тато зміг приїхати до дому. Прийшли його найближчі друзі. Було дуже весело.  Коли в мене було день народження, він теж приїхав. Цей день взагалі видався на славу. Тато ніколи не катався на ковзанах. Він мріяв про це, але не мав можливості втілити мрію в реальність. Я запропонував йому зробити це разом.  Ми каталися кілька сеансів, настільки - це нам було цікаво. Я був вражений, що він ні разу не впав… Ми провели цілий день разом – це було неймовірно.

 

Проте щастя колись закінчується. Ми ще з ним побачилися в березні цього року. І все.. Я відганяв від себе думки, що він може загинути. Ніхто з нас про таке не думає. Коли ж мені повідомили, що тато поранений, я чогось подумав, що все буде, як завжди. Він вилікується і повернеться на війну..

 

Подзвонив «Старий», командир батька. Він сказав: «Слухай, тата твого зачепило. Він підірвався на міні. Але нічого страшного, він зараз в Харкові. Якщо хочеш, можеш їхати туди, тебе пропустять до нього». Він ще розказав коротко, як це сталося. Я зібрав речі і наступного дня був там.  Дивлячись на батька в реанімації, я розумів, що тут не все гаразд. Хоча до кінця вірив. Адже, уже багато разів так було, що він приходив до тями, після важких поранень.. З Харкова, його перевели в Київ. Лікарі говорили, що можливо він житиме.

 

Проте, одного дня, мені написала двоюрідна сестра: «Саша, кріпися». Я йшов по дорозі, коли прочитав повідомлення, зупинився. І досить довго не міг повірити. Близько трьох годин, я не розумів, що зі мною відбувається.  Потім мені почали телефонувати. Це дуже важко пояснювати усім сто п’ятдесят раз, чому так сталося?  Тата немає. Він загинув.  У мене були плани на життя. Одружитися, діти, онуки. Батько мав гратися з ними, виховувати, навчати. І в один момент, всього не стало. Я не можу подзвонити йому більше, написати. Розказати, що люблю його, чекаю. Він не знає, що в моєму житті відбувається.  Все про що я думав, будував – зруйнували російські окупанти…»