Історія 2019-09-29 10:02 Липовецький Святослав
  ▪  

«(Не) Загинути на площі Саській із шаблями в руках»

Останні сцени трагедії Другої Речі Посполитої відбулися в Галичині

«Ми працюємо в реквізованих оздоровчих віллах та приміщеннях староства, — писатиме в щоденнику у вересні 1939-го прем’єр-міністр Польщі Славой-Складовський. — У самому Косові розміщується президія Ради міністрів, внутрішніх справ, війська, пропаганди та держскарбниці. У Рожневі розмістили юстицію, освіту, комунікацію та Міністерство зв’язку. У Кутах урядує Міністерство закордонних справ і дипломатії. У селі Княже розташовані Соціальна допомога, сільське господарство, промисловість і торгівля, Вища контрольна палата, Вищий адміністративний суд, Сейм та Сенат».


Перед падінням Другої Речі Посполитої урядові структури розквартируються на невеликій території Гуцульщини — Покуття, а останнє засідання політичної верхівки Другої Речі Посполитої відбудеться в Кутах.

 

Від тріумфу до трагедії


За рік до початку Другої світової війни ніщо не віщувало, що Польща стане першою жертвою, із якої розпочнуться бойові дії. Навпаки, у вересні 1938-го вона належала до числа країн, що розділили Чехословаччину. Це була не перша міжнародна перемога польського уряду: півроку перед тим Польща домоглася встановлення дипломатичних відносин із Литвою. Ще з початку 1920-х Вільнюс та околиці перебували в складі Другої Речі Посполитої, із чим не мирилися литовці. У своїй Конституції вони трактували Каунас лише як тимчасову столицю і виступали проти будь-яких міждержавних відносин, які означали б визнання наявних кордонів. 

 

Читайте також: Томаш Пйонтек: «Поляки хочуть правди»


Настрахати Литву мала демонстрація військової сили, коли під її кордоном поляки сконцентрували вдвічі більше війська, ніж налічували Збройні сили цієї балтійської держави. Містами прокотилася хвиля мітингів із популярним гаслом, зверненим до маршала Польщі Ридза-Сміґли: «Вождю, веди нас на Каунас!». Маршал особисто приїхав до Вільнюса спостерігати за воєнною обстановкою й брав участь у написанні меморандуму до литовського уряду з вимогою впродовж 48 годин встановити дипломатичні відносини. У ті дні, коли Європа спостерігала за приєднанням Австрії до Третього Райху, поляки таки дотиснули литовців і встановили дипломатичні відносини.

 

Польське військо входить у Цешинську Силезію. Жовтень 1938 року


Мюнхенська конференція вересня 1938-го вможливила реальне розширення Другої Речі Посполитої за рахунок Чехословаччини. Приєднання Цешинської Сілезії, або ж, як її ще називали, Заолжя, викликало хвилю па­тріотичного піднесення. Преса, влада та громадськість тріумфували, а роз­чарування західних союзників пере­дають слова Черчилля: «Тепер, у 1938 ро­­ці, через таке незначне питання, як Цешин, поляки зовсім порвали зі всіма своїми друзями у Франції, Англії та США, які повернули їх до єдиного національного життя і допомоги яких вони незабаром так сильно потребуватимуть. Ми побачили, як тепер, доки на них падав відблиск могутності Німеччини, вони поспішили захопити свою частку під час розграбування та розорення Чехословаччини. У момент кризи для англійського та французького послів були зачинені всі двері. Їх навіть не допускали до польського міністра закордонних справ».

 

Заолжя не вгамувало апетиту, і новий приціл було спрямовано на Карпатську Україну — ще один край пошматованої Чехословаччини. У співпраці з угорцями з 7 жовтня по 25 листопада поляки проводять диверсійну операцію «Лом», коли близько тисячі осіб, здебільшого військових, часто перевдягнених у чеські однострої, здійснюють напади на поліційні та військові застави, руйнують мости та об’єкти комунікації на чужій території. 


Коли 31 серпня 1939-го німці, переодягнувшись у польських військових, інсценізують напад на німецьку радіо­станцію в Глівіце, що стане приводом для Другої світової війни, то це не мало б здивувати польське командування. Менш як рік перед тим воно й само посилало схожі групи до Чехословаччини. Під час операції «Лом» було вбито, поранено та захоплено в полон понад 80 осіб. І хоча вона й не мала успіху, та мрію про спільний польсько-угорський кордон було втілено в березні 1939-го. Це відбулося коштом Карпатської України та розстрілом щонайменше кількох сотень українських січовиків, яких страчували на місці. 

 

Читайте також: Польща: влада для одного


Західний світ дізнаватиметься про фінал цієї сторінки з фотографій у журналі LIFE, на яких міцно обнімаються та цілуються радісні вояки угорської та польської армій. Та спільний кордон став реальністю на менше ніж півроку… 

 

«Від Матки і до Матки…»


Якось у 1920-х роках на військових навчаннях польські офіцери розглядали ймовірність бойових дій проти N (так позначали німців), а також проти R (більшовицької Росії). Але тоді було запропоновано розглянути варіант N+R. Присутній на навчаннях маршал Пілсудський узяв слово: «Ми війни на два фронти вести не можемо, я вас не вчитиму, як воювати на два фронти… Війна на два фронти — це означає загинути тут, на площі Саській (тепер площа Пілсудського у Варшаві. — Ред.) із шаблями в руках, захищаючи національну гідність».

 

Та примара війни на два фронти з’явилася одразу після захоплення За­олжя. Німці, із якими ще від 1934-го був підписаний 10-річний договір про ненапад, стали вимагати від Польщі згоди на передачу їм вільного міста Данциг (Гданськ) та проведення до нього через польські території німецької автостради й залізниці. Вимога прозвучала в ненав’язливому тоні, але на цей дзвінок неможливо було не звернути уваги. Тож у листопаді дійшло до підписання чергового договору із СРСР, який мав актуалізувати й закріпити договір про ненапад між двома країнами від 1932-го. І «закрити» ймовірний «другий фронт» на Сході.


Навесні 1939 року, після остаточного розчленування Чехословаччини, Друга Річ Посполита стала головною мішенню Третього Райху, а міністр закордонних справ Польщі полковник Юзеф Бек заявив, що радше воюватиме, ніж дозволить змінити статус Данцига. 

 

Польські й угорські вояки в поцілунках та обіймах після падіння Карпатської України та встановлення спільного кордону. Березень 1939 року


Бек належав до політичного проводу Польщі, який формували здебільшого військові. Після смерті в 1935-му беззаперечного національного лідера маршала Пілсудського влада повністю опинилася в руках президента Іґнація Мосціцького, який, за новою Конституцією, дістав надзвичайні права, відповідаючи «перед Богом та історією». Та запит на сильну руку реалізувався через уродженця Бережан Едварда Ридза-Сміґли — бойового соратника Пілсудського, одного з героїв боротьби за незалежність Польщі.


«Сильна солдатська натура, міцна воля і спокійний, врівноважений характер, — оцінював його Пілсудський. — За силою волі та характеру він стоїть найвище з польських генералів. Із підлеглими рівний, спокійний, впевнений у собі та справедливий». Ридз-Сміґли, здається, був гідним продовжувачем справи Пілсудського, і суспільство готове було заплющити очі на невідповідний Конституції статус маршала. Понад те, колишній ректор Львівської політехніки Мосціцький не мав стільки харизми, як загартований у боях генерал, чий псевдонім із підпілля «Сміґли» (вправний) став частиною його прізвища. Якщо хтось і міг захистити Польщу від зовнішнього ворога, то це напевне Ридз-Сміґли. Коли йшлося про територіальні претензії до Польщі, він без двозначностей скаже: «Не віддамо не лише сукні, а й навіть ґудзика від неї».


Навесні 1939 року Польща проведе часткову мобілізацію, а сам Сміґли в липні заявить, що Польща готова битися «до останнього чоловіка й останньої жінки», навіть якщо й не матиме союзників. Попри побоювання війни, про те, щоб загинути «на площі Саській із шаблями в руках, захищаючи національну гідність», не йшлося: Ридз-Сміґли та його оточення готувалися дати серйозну відсіч німецькому наступу.

 

Читайте також: Екстаз Варшави й покірливість Києва


«У цей історичний момент звертаюся до всіх громадян Польщі з глибоким переконанням, що ввесь народ в обороні своєї свободи, незалежності та гідності об’єднається навколо Начального Вождя і Збройних сил та дасть справедливу відповідь нападнику, як це часто траплялося в історії польсько-німецьких відносин», — ішлося в зверненні до громадян від президента Мосціцького 1 вересня 1939-го. Іншими його наказами Ридза-Сміґли йменовано Н­ачальним Вождем та наступником на посаді президента. 


Утім, те, що відбулося наступними днями, галицький селянин, який жив за релігійним календарем, передасть через приповідку: «Від Матки і до Матки не осталося від Польщі ані латки!». Трохи більше ніж три тижні, що відділяли Першу Пречисту (Успіння, 28 серпня) від Другої (Різдво Богородиці, 21 вересня), були часом і звитяги, і ганьби, і Ридз-Сміґли відіграв у цьому не останню роль.

 

«Небувала річ, щоб держава на близько 400.000 кв. км. із поверх 30 мільйонами населення, з 2 ½ мільйоновою модерною армією, яка вже стояла під зброєю, з цілим великим державним апаратом, з велетенськими експансивними амбіціями, про які виразно писалось і говорилось у польському громадянстві, щоб держава, яка буквально ще напередодні війни говорила про війну як про щось, чого не тільки не треба лякатись, але від чого слід сподіватись віковічного закріплення державницької потуги, отже, щоб держава, оперта на сильному апараті, на власному війську й на бажанні дальше розбудовувати свою силу коштом сусідів, щоб така держава розлетілась буквально впродовж кількох днів!» — писав про падіння Другої Речі Посполитої політичний редактор газети «Діло» Іван Кедрин.

 

Міст гідності


Не очікуючи підступу з боку більшовиків, керівники держави, як і було передбачено на такий випадок, спрямувалися вглиб країни. Зокрема, із весни 1939 року місцем перебування президента в разі воєнних дій було визначено район Луцька — Кременця. Та перш ніж сюди дістатися, стало очевидним, що державна машина перестала функціонувати. У Краснобруді, де тимчасово дорогою на Волинь зупинився Іґнацій Мосціцький, президент на кілька днів опинився в цілковитій ізоляції від світу, адже виявилося, що не має жодного контакту з урядом чи військом. 


«Члени військової канцелярії не стримували свого обурення щодо поведінки державних службовців, які думали про себе, забувши про голову держави, — згадував розпорядник Краснобруда Казімеж Фудаковський. — Вони вивезли цілий потяг замкової служби, Бельведеру, Лазеньок (урядові та королівські приміщення Варшави. — Ред.), із родинами всіх двірників, доглядачів, садівників, прачок та інших, у загальній кількості — близько 800 осіб, розмістилися в навколишніх гмінах та змобілізували цей табір самостійно, без відома військових органів».

 

Хлопчик посеред руїн Варшави, вересень 1939 року. Варшава чинила спротив нацистам до 28 вересня 1939-го 


Разом із мешканцями палацу президент слухав по радіо новини з Варшави, а коли розпочалася німецькі авіанальоти, то, за спогадами Фудаковського: «Через брак укриттів та протиповітряної оборони ми двічі ховали президента й дружину в парку між смереками. Це було дещо наївно, але в нас не було іншого вибору». Та з Волині було вирішено перебиратися на південь, до румунського кордону. Сюди вже вирушили уряд та військове командування, а вслід за ними рухалися багатотисячні маси населення.


Останнє перед падінням Польщі засідання президента, маршала, прем’єра та міністра закордонних справ Другої Речі Посполитої відбулося 17 вересня в карпатському містечку Кути. На новину про радянську агресію вони не наважилися відповісти оголошенням війни СРСР. Тож після перетину румунського кордону польських посадовців інтернують, а солдатів, що потраплять у радянський полон, не трактуватимуть як військовополонених. Сам Сміґли вагався, чи не повернутися йому до війська, та його переконали перейти кордон і звідтіля далі керувати опором.


Утім, таке рішення не відповідало ні поняттю військової честі, ні войовничій риториці Сміґли. Полковник Стефан Собоневський, який регулював рух на мосту через Черемош, дізнав­шись від комісара поліції про наближення колони автомобілів головнокомандувача, різко відреагує: «Чи пан здурів?! Накажу віддати пана під військовий трибунал за сіяння паніки. Це неможливо. Гетьман ніколи не залишає свого війська!» Але то виявилося правдою. Після чого інший полковник, колишній воєвода Людвік Боцянський, не зумівши на мосту зупинити втечу Ридза-Сміґли, пустить собі кулю в серце.


Ця історія мала продовження: виснажені оборонці Варшави відправили в Румунію кур’єра до Ридза-Сміґли, щоб дав наказ, як їм діяти. До військового аташе, який прибув до палацу з інтернованим воєначальником, маршал вийшов у піжамі й наказав: «Битися до останнього!». 

 

Маршал Польщі Едвард Ридз-Сміґли. Передвоєнний пропагандистський плакат


Поляки не пробачать маршалові втечу. Втративши посаду й політичний вплив, у 1941 році він таки нелегально повернувся до Варшави, щоб продов­жити боротьбу, та вже за місяць помер від серцевого нападу. Столицею Польщі ширитимуться чутки, що причиною смерті маршала була надзвичайно популярна поезія львівського поета Мар’яна Гемара «До Генерала», яку вручну переписували варшав’яни:

 

До останнього мужчини!
До останньої жінки!
Ти повинен був боронити вітчизну,
Ти повинен був захищати Варшаву,
Генерале!

 

Так починався вірш, аркуш із яким маршал начебто знайшов у квартирі, де мешкав. В останніх стовпчиках поезії згадувалися моменти переходу ним кордону з Румунією, і в цей час удруге помирали польські герої: Совінський, Жолкевський та Пілсудський.


Утім, попри втечу головнокомандувача польські офіцери по-різному переживали втрату Батьківщини. Один із українських підпільників, що пізніше воював в армії Андерса, у спогадах згадував сцену, яка відбулася неподалік Собору Святого Юра 21 ве­ресня 1939-го, коли стало відомо про оточення Львова більшовиками: «Яких 14 польських старшин стояли в ряді, а до них промовляв схвильованим голосом майор чи полковник. Потім всі стали на струнко, а полковник ішов од одного до другого і кожному стріляв з револьвера в чоло. Останню кулю пустив собі в голову. Це були ті старшини польської армії, що вибрали радше смерть, ніж неволю у німців або москалів».