Економіка 2019-10-05 10:40 Шавалюк Любомир
  ▪  

Про людей і банани

Чому країни застрягають на низьких щаблях розвитку

Чому бідний? Бо дурний. Чому дурний? Бо бідний. Справедливість цієї народної мудрості сягає далеко за межі побутових ситуацій. Для деяких країн ця істина стала таким собі екзистенційним прокляттям, що тримає їх у пастці відсталості протягом багатьох десятиліть. Їх часто називають банановими республіками.


Історія бананових республік сягає колоніальних часів. До епохи колоніалізму контакти між розвиненими державами Старого світу та країнами й територіями Сходу, Америки чи Африки були досить обмеженими. Тому не існувало інтенсивної міжнародної торгівлі, яка була фундаментальним економічним фактором виникнення бананових республік. Отож майбутні колонії розвивалися своїм темпом, так би мовити, варилися у власному соку.

 

Масова колонізація мала два важливі наслідки. По-перше, у колоній з’явилася штучна, нав’язана ззовні, гіпертрофована економічна спеціалізація. Більшість ресурсів у них, передусім людських, спрямовувалася на те, щоб виробляти товари (тютюн, шовк, порцеляну, чай, какао, банани тощо), необхідні ринкам розвинених країн. Відповідні галузі стали ядром економіки колоній і рушієм їхнього соціально-економічного життя. Звідси виникала економічна залежність територій від окремих галузей, зазвичай аграрного та видобувного штибу. По-друге, у колоніалізованих країнах з’явилася маріонеткова влада. Якщо вона йшла проти інтересів метрополії чи великих компаній, то її або купували, або легко зміщували за допомогою переворотів. Стратегічно це зумовило інфантильність правлячої верхівки колоній, її «спеціалізацію» на виконанні наказів згори, а не відстоюванні інтересів народу, нездатність розвивати країну, а також культивацію багаторічних традицій корупції найвищої проби.

 

Читайте також: Між офіціозом і ненавистю


Коли у ХХ сторіччі імперії розпалися, а метрополії стали масово відмовлятися від колоній і територій впливу, на політичній мапі світу з’явилися десятки нових держав. Що це були за утворення? Здебільшого такі, які не мали тривалих традицій самоуправління, зате мали виховану в традиціях колоніалізму політичну верхівку, призвичаєну до корупції. У них не було розвинених економічних систем, зате було багатомільйонне населення з разюче низькими показниками людського капіталу. Їхня економічна спеціалізація була успадкована з часів колоніалізму: виробництво на експорт сировини. Новоутворені країни опинилися на роздоріжжі. Яким шляхом іти, як розвиватися? Мудрі й патріотичні правителі обрали б курс на розвиток населення (освіта, права і свободи тощо) та новітніх галузей економіки, паралельно оберігаючи країну та внутрішній ринок від впливу колишніх метрополій, інтереси яких залишалися вкрай потужними. На той час уже було з кого брати приклад, принаймні США та Японія мали свої готові історії успіху, на яких можна було вчитися. Але влада колишніх колоній за звичкою переважно ступала на шлях жадібності: щоб красиво й багато жити, користуючись усіма доступними благами цивілізованого світу, вони мусили звідкись брати гроші. Це досягалося збереженням сировинної орієнтації економіки, концентрацією доходів від експорту сировини в руках політичної верхівки, а водночас триманням населення в умовах безправ’я, беззаконня та силових утисків, щоб приборкати непокірних. Так утворилися бананові республіки.

 

Відтоді їхня історія ходить по колу. Жадібність правителів потребує грошей, а заробити їх тут і тепер можна, лише плекаючи наявні галузі виробництва, орієновані на експорт. Стимулів розвивати щось іще немає. Ставка на сировинний експорт та фінансування красивого життя політичної верхівки відволікає ресурси від розвитку людського капіталу та технологій. Тому матеріальних передумов для економічного прогресу немає. Це консервує відсталість економіки. А нерозвинені продуктивні сили не можуть забезпечити достатній ресурс, щоб вивести людський капітал із пастки бідності та неосвіченості. Країна ходить цим колом десятиліттями. Державні перевороти чи навіть напівцивілізована зміна влади приводить на верхівку нових правителів, які також хочуть жити красиво, тому все починається спочатку. Така практика доповнює народну мудрість ще однією ланкою: дурний, бо бідний, бо жадібний, бо дурний.

 

Читайте також: Вийти із замкненого простору

 

Застосування словосполучення «бананова республіка» не зводиться до країн, що спеціалізуються лише на експорті сировини. У найгіршому разі такі республіки не здатні налагодити навіть сировинне виробництво, тому фактично експортують робочу силу й живуть на перекази заробітчан, які подеколи сягають половини ВВП. Найпоширенішими є випадки, коли бананова республіка експортує досить диверсифіковану лінійку сировинних товарів: агропродукцію, нафту, метали. Це пом’якшує її вразливість до коливання світових цін на сировину, але не усуває.

 

На перший погляд, найближчі до нормальних країн такі замасковані бананові республіки, які в економічному сенсі мають непогані досягнення в окремих галузях, виробляють низку товарів із високою доданою вартістю, навіть постачають їх на експорт, але за своєю суттю, за внутрішніми механізмами існування так і лишаються банановими. Тобто ними керує жадібна й позбавлена патріотизму верхівка, яка ставить власні матеріальні інтереси понад усе й не має ані найменшого наміру інвестувати в розвиток народу. Часто в таких країнах домінує так званий державний капіталізм, коли досить потужні компанії, що мають доступ до унікальних ресурсів країни, ззовні здаються цілком цивілізованими, повноцінно капіталістичними, але фактично працюють на викачування прибутків на офшорні рахунки корумпованої політичної верхівки. Іноді частка цих прибутків потрапляє до транснаціональних корпорацій, які в такій країні мають неабиякий вплив, необхідний для забезпечення доступу до ресурсів. Але суть від того не міняється: народу дістаються крихти, що вбиває будь-які можливості розвитку.

 

Ще однією внутрішньою ознакою бананових республік є те, що прибутки від використання унікальних ресурсів країни йдуть невеличкій групі людей, а фінансові зобов’язання лягають на державний бюджет. І тому, коли для економіки бананової республіки настають скрутні часи, держава часто оголошує дефолт, бо нібито не має з чого повертати борги. На Заході такі економіки називають склеротичними, але це лише наслідок «банановості» в механізмах їх функціонування. Через відсутність розвитку таких республік та різноспрямований рух національних доходів і видатків міжнародні донори, зокрема МВФ і Світовий банк, вкрай неохоче мають із ними справу, бо дивляться на них, як банкір на потенційного позичальника, у якого бізнес-план є завідомо провальним. Звісно, вони розуміють, що банановим республікам не можна дати розвалитися, бо наслідки цього будуть іще гіршими: масова еміграція, процвітання насильства, розвиток наркотрафіку тощо, але цим країнам ніколи не приділяють належної уваги як таким, що позбавлені перспектив.

 

Бананова республіка — це діагноз, але не вирок. Є досить багато країн, які ще кілька десятків років тому цілком можна було зарахувати до цієї категорії, але які знайшли в собі сили, щоб піднятися. Деякі приклади дивовижні й гідні захоплення.

 

Читайте також: Битва за державу

 

Почнімо з Китаю. Півтора століття тому країна спеціалізувалася на експорті сировини: шовку, порцеляни, чаю. Слабкість правителів зумовила програш в опіумних війнах і підписання кабальних мирних договорів. У «Капіталі» Карл Маркс згадує, як після закінчення Першої опіумної війни один манчестерський фабрикант казав йому: «Хіба можемо ми виробляти занадто багато? Нам належить одягнути 300 млн людей». Тоді Британська імперія поводилася з Китаєм як із типовою банановою республікою. Через понад століття після цього, у 1960-му, ВВП на особу в Піднебесній, за даними Світового банку, становив 1,1% показника США. Там уже не було інфантильної влади, але економіка ще не мала структури, властивої розвиненим державам. А через понад півстоліття після цього Китай став другою економікою у світі з чіткими перспективами відібрати першість у США впродовж найближчого десятиліття.

 

Приклад Сінгапуру менш типовий. Протягом тривалого часу до здобуття незалежності він був британською колонією, через яку проходила велика кількість торговельних шляхів. Тому на момент здобуття незалежності у 1965 році ВВП на особу там становив 13% показника США. Це немало. У своїй книжці «Із третього світу в перший. Історія Сінгапуру (1965–2000)» Лі Куан Ю згадує, як у 1960-х мешканці Сінгапуру жили в халупах разом зі свинями та курми, вирощування яких було їхнім основним заняттям. І коли їх протягом 10–15 років почали переселяти в новозбудовані багатоповерхівки, вони часто брали тварин із собою й ще довго тримали їх на балконах. На сьогодні, після кількох десятиліть успішних реформ, ВВП на особу в Сінгапурі вже перевищує показник США.

 

Є й типовіші приклади неповного успіху колишніх бананових республік. Наприклад, Малайзія та Індонезія також пережили колоніальний період, епохи диктаторів і слабких урядів, яким загрожували потужні зовнішні впливи. Як і інші колонії, ці країни мали свою спеціалізацію: виробництво пальмової олії, тканин та іншої продукції з низькою доданою вартістю. У 1960-х ВВП на особу становив близько 1% показника США в Індонезії та близько 7% у Малайзії. Нині в Малайзії основна стаття експорту — напівпровідники та електричне обладнання, а Індонезія має потужні нафтопереробку та машинобудування. ВВП на особу в Малайзії — $11 тис., а економіка Індонезії є однією з 20 найбільших у світі. Сировина досі займає значну частину в експорті цих країн, але вони не залежать від неї й сповна використовують наявні можливості для розвитку.