Культура 2019-10-05 12:13 Олена Мигашко
  ▪  

Опір ґрунту

Як складаються відносини держсектору із сучасним арт-простором. Досвід бієнале молодого мистецтва в Харкові

2017 року Міністерство культури України ініціювало так званий Фестиваль молодих українських художників (протобієнале), що розмістився на двох найвідоміших і наймасштабніших виставкових майданчиках Києва NAMU та «Мистецькому Арсеналі». Перший із них не так давно пережив ремонт, ребрендинг і капітальну зміну іміджу від агентства Banda, через що потрапив у всі міські портали й таблоїди, ставши приманкою навіть для тих, хто взагалі про нього не знав. Другий — чи не найбільша виставкова площа України (загалом ~50 000 м2), яка окрім ресурсів і територій має сталу команду, досвідчених керівників, держфінансування і, що найважливіше, досвід роботи над проектами справді міжнародного масштабу, які, слід думати, встановлювали зв’язок між Україною та світом упродовж років. Програма Фестивалю художників вмістила тоді 67 молодих проектів, майже не передбачала власного освітнього блоку, зате винесла на поверхню гасло «Сьогодні, що так і не настало» (куратори Ліза Герман, Марія Ланько, Катерина Філюк).


Концепт був як ніколи влучний. Із багатьох причин: українські художники (у широкому сенсі митці, тобто і театрали, і візуали, і музиканти) все ще існують у такому собі синтетичному просторі, у «третьому» віртуальному вимірі між європейською традицією (до якої себе зараховуємо, однак від інформаційних вигинів якої відстаємо стабільно років на 30–40) і російськими (тут пострадянськими) реаліями, які відкидаємо. До того ж «сьогодні, що так і не настало» — це про сам статус, саме становище наявної арт-сфери, сучасної культури, що абсолютно точно є і розвивається, але здебільшого залишається прозорою/невидимою для всіх рівнів держапарату: від комунальних служб, які помилково можуть демонтувати проект харківської студії Aza Nizi Maza (одна з подій — натхненниць бієнале), до найвищих органів, які зазвичай комунікують лише з тим, що стало «академічним», «заслуженим», «народним». Таким чином, ось ця «сучасна культура, яка є, але не настала» — лакмус серйозного відриву території легітимного, державно визнаного від території маргінального, «підпільного», зате реального і живого. 

 

Читайте також: Опера-антиутопія GAZ: розтрощене фортепіано, загроза людяності та Курбас в залі


Варто сказати: Фестиваль молодих художників став чи не першим інституційним жестом саме органів влади у бік сучасної візуальної вітчизняної культури. Тієї самої, яка чи не весь період незалежності існувала або в статусі «грантоїда», або в статусі бідного й ображеного, «альтернативного» безхатченка-поета поряд із титулованими, «заслуженими». Перший навіть з урахуванням того, скільки років минуло з моменту проголошення незалежності й скільки, либонь, шансів уже було перестати працювати за інерцією, винайшовши свої конкурси, свої внутрішні гранти та своє ставлення до арт-середовища.


Не дивно, що точкою відліку для інспірованих державою подій-підтримок сучарту стало не осмислення якоїсь наріжної для суспільства теми (матеріал багатий: ідентичність, війна, національне та глобальне), а утвердження того, що «ми є». 

 

«Здається, я заходжу в наш сад»

 

Через рік-два подія того самого авторства (Мінкульт) трансформувалася: «фестиваль» змінився на «бієнале», «молоді художники» — на більш інклюзивне «молоде мистецтво». У вступному слові в каталозі до вже другої бієнале (за підписом Євгена Нищука) йдеться: «Бієнале створена з метою... популяризації сучасного мистецтва серед широких верств населення», з метою «сприяти творчій реалізації молодих митців» та бути «подарунком гостям міста». Тобто серед цілей цього нового фестивалю-конкурсу, цілком очевидно, курс на децентралізацію та деелітаризацію, на те, щоб знову ж таки встановити місток Україна — світ (а це можна зробити лише в злагоді із собою) і привернути увагу міжнародної публіки, іноземців-туристів до українського мистецтва. За планом робота на два фронти: освічуємо своїх, хизуємось освіченими своїми перед іншими.


Це все потрібно знати для того, щоб зрозуміти, чому фестиваль принципово не залишили в тих двох комфортних виставкових площах, у тому комфортному, заздалегідь насиченому потрібною публікою Києві, а вирішили, що його треба пустити по містах і селах. Було створено спеціальну експертну раду, яка визначила, яке місто наступним прийматиме тягар візуальної сучасної культури України: ним став Харків. 

 

Читайте також: Міфи та легенди фестивального Зальцбурга


У межах тієї ж таки програми «освічуємо своїх, хизуємося своїми» реалізували не зовсім притаманний ідеї бієнале оригінальний формат, який багато в чому був спробою адаптувати європейську історію до наших освітніх, інформаційних, ресурсних реалій. Спочатку оголосили конкурс кураторів, які подавалися на відбір зі своїми концепціями (перемогла концепція Бориса Філоненка), потім кураторська команда з трьох людей-переможців, об’єднавши зусилля, звернулася з опен-колом і текстом концепції до художників (на початку було до 400 заявок), відбір тривав близько місяця — і в результаті маємо 45 проектів у конкурсній програмі, освітню, до якої входить кураторський інтенсив (за підтримки УКФ), паралельну (була б хороша опція для вже відомих імен, які приваблювали б людей з інших міст), дитячу (за підтримки фонду «Відродження») та ін. 

 

Обравши проект розташування бієнале на кількох локаціях, організатори ступили на тонкий лід мистецтва як практики кооперації та горизонтальних соціальних відносин, які якраз за відсутності розуміння його широким колом неможливо реалізувати


Концепція/гасло цьогорічної Харківської бієнале — «Здається, я заходжу в наш сад» — таки справді пов’язана із «сьогодні, що так і не настало». Декому вона нагадувала спробу злизати ідею торішньої «Маніфести» — це стало зрозуміло в процесі широкої дискусії. Самі куратори вказують основним імпульсом, джерелом арт-проект у межах Харкова — настінний напис «Синку, здається, я заходжу в наш садок», продубльований українською та російською мовами в різних точках міста, «зшитих» між собою таким чином (проект авторства Андрія Рачинського та Даніїла Ревковського). Окрім цієї самої репліки, згодом знищеної-зафарбованої, у межах проекту «Війна написів» у місті розгортався такий собі діалог (матері із сином-військовим), у якому сад поставав природним антонімом руїни, зоною комфорту/піклування/безпеки на противагу зоні руйнації/небезпеки. 


Важливий й інший аспект у смисловій палітрі: хоч би який сад ми собі придумали (від підлітково-шевченківського й до садів Едему, до того ж образу саду з цитати Зиґмунта Баумана в кураторському тексті), сад — це завжди щось таке, що лише належить створити, це потенція, утопія, гармонія, нехай і нестандартна/авторська, але гармонія якою вона має бути. Власне, сам по собі жест садівництва в тому, що людина-творець, садівник-упорядковувач приходить на хаотичну, незасіяну й необроблену землю і змінює своєю волею на краще порядок речей.

 

Очікування vs реальність


Коли держслужбовці перекинули місію проведення всеукраїнської бієнале в Харків, ніхто особливо не думав про те, як саме місто її прийматиме. Це так характерно для нас делегувати «за паркан» необхідну частину обов’язків і далі вже не дбати про те, що за межею «хати, яка скраю». На відміну від Києва Харків не має жодної (!) годящої, рівної хоча б половині «Арсеналу» виставкової площі, не кажучи вже про можливість створити нову за допомогою реновації. Власне, про це багато писали на етапі підготовки бієнале. Організатори й куратори шукали приміщення вісім місяців (наголошую, з 10–12, відведених на підготовку події), які загалом вмістились у дві спроби. Перша — це проект нового, спеціально облаштованого для бієнале павільйону від студії Олега Дроздова (на головній площі Харкова, біля «скляного» історичного музею), який виявився занадто дорогим для держбюджету, тож його не профінансували. Друга — проект у партнерстві з бюро «ФОРМА», що передбачав розміщення низки розкиданих містом експозицій у вже наявних, негалерейних приміщеннях. 


Отут, здається, і варто шукати той момент, із якого організація та її регламент перетворилися на арену компромісів, перенесень, скасувань, монтувань в останній день і помилок.


Сітка основних локацій фестивалю, таких як Ботсад, готель «Харків», Обсерваторія, ЄрміловЦентр, Держпром та приміщення ХНУ імені Каразіна, — це список місць, обраних справді з метою і не випадково. Приміром, не всі, хто п’є під розбитим «Харковом» каву в яточці, знають, що проект будівлі старого готелю 1937 року отримав свого часу нагороду в Парижі за масштаб та інноваційність. Ботсад — дуже красива, але вкрай занедбана частина паркового Харкова — має свою персональну легенду, пов’язану з хронічно відсутніми лавами й напіврозбитою оранжереєю. Так само як і ЄрміловЦентр у крилі Харківського національного університету, сам навчальний заклад, ще низка галерей і художній музей — місця з характером. Складність полягає в тому самому розриві, через який комунальні служби «прибирають» роботи художників, не розуміючи, що це таке, а мешканці спального будинку колективно вирішують замалювати відоме графіті Гамлета Зіньковського.

 

Читайте також: Фестиваль ручного друку та шведсько-української поезії. Найголовніші культурні події тижня


Обравши проект розташування бієнале на кількох локаціях, організатори ступили на тонкий лід мистецтва як практики кооперації та горизонтальних соціальних відносин, які якраз за відсутності розуміння його широким колом неможливо реалізувати. Власне, це було видно від самого початку. 


Якщо проблема комунікації сфер муніципального/легітимного та автономного/мистецького є таки кричущою проблемою, а не територією, що дає змогу перформити та почуватися вільно, то було б непогано, якби держава, автор, власне, ідеї та імпульсу Харківської бієнале, піклуючись про «сад культури», надала йому на перших етапах життя/діалогу зону комфорту та захисту, з якої він міг би говорити, пропонувати себе, показувати, не ступаючи на територію непридатного ґрунту з компромісів. 


Власне, ціна питання за наявного проекту розміщення — 10–12 млн грн (бажаний бюджет, названий представниками Мінкульту на прес-конференції). З них за активного залучення спонсорів, цілої купи партнерів — від УКФ та Фонду Гриньових до локальних бізнесів — на бієнале отримали приблизно половину. 


За таких умов, якщо вже мешканцям міста або принаймні основній частині, що могла б стати підтримкою «знизу», не дуже потрібні арт-центри та мурали, можна уявити, наскільки вмотивованими є всі задіяні «проміжні ланки»: місцеві сервіси, постачальники, підрядчики тощо. Можна також уявити собі, чому в результаті хтось із художників прийшов на свою локацію за два тижні до відкриття, а когось пустили в простір за день. І чому саме відкриття зміщується на години, експозиції відкриваються на день-два-три пізніше, лекційна програма — річ опціональна й така, за якою треба стежити, бо в процесі вона зазнає змін, а розміщені в просторі роботи інколи є радше нагадуванням про те, як вони мали б бути представлені. 


Судити про саме кураторське та мистецьке висловлювання на тему саду набагато зручніше з каталогу бієнале: це не репортаж із реальної виставки/фестивалю, а така собі добірка обіцянок і презентацій. Тут немає жодного фото реальної роботи в просторі бієнале: всі вони або знімки з інших виставок, які проект відвідав у минулому, або лише його креслення на тему (треба подумки зробити крок у майбутнє). Та за ними можна побачити, встановити зв’язки між різними векторами програми: «кібермайбутнє», «екологія», «рівність». У межах проекту бієнале тема нашого дивного, розпорошеного саду мала б поєднати «Тимчасовий список» Єгора Анцигіна (перелік екземплярів фауни України крейдою на дошці) з Queer Garden Сашка Курмаза та Лізи Герман (висадження «одностатевих» рослин перед приміщенням Школи архітектури), «Життя в симуляції» Володимира Когута (інтерактивна пропозиція розпізнати на відео змодельоване середовище і справжнє) із Sector 804 Катерини Шовкопляс (гіперреа­лістичні живопис і графіка, дослідження інформаційного простору), іронічно­депресивні графічні фантазії Etching­Room #1 Анни Ходькової та Крістіни Ярош (обігрування таких фреймів-локацій, як цвинтар, тюрма, школа, лікарня) з «Життєписом» Дениса Метеліна (мапи місць для життя і біографії) тощо. Увесь цей масив із 45 проектів (і навіть більше, враховуючи паралельну, освітню та дитячу програми) справді прочитується крізь розлогу сітку взаємозв’язків, яка, поступово захоплюючи території «людина в природі», «людина в місті», «людина у просторі майбутнього», вкладається в строкатий сад із відкритих тем сучасності. 

 

 

Читайте також: Обабіч

 

На жаль, усе це в певному сенсі набагато комфортніше і ясніше малювати у фантазії, ніж вбачати в розбитих клаптиках-інтервенціях на територію чужих, прохолодних, інколи просто байдужих формацій-будівель. У готелі «Харків» (основна локація) за всього свідомого вторгнення в його ландшафт два поверхи з експозицією енергетично перебивають «ноготочки», «експрес-фото», «студії масажу» та інші офіси; поодинокі, хоч і справді цікаві за задумом проекти, розміщені в Обсерваторії (GHOSTI Андрія Хіра) та Ботсаду («Скульптура малих архітектурних форм» Віталія Кохана), і без надбудованих концепцій балансують на межі утилітарності (буденного предмета) і мистецтва (арт-об’єкта). Вони порушують питання стратегії комунікації мистецтва. І загалом всеукраїнське бієнале в Харкові — це щось таке, що ще треба постаратися знайти під товстим шаром індустріального та філістерського гулу міста. Звісно, казати, що проблема спроб реалізувати масштабні події в Україні — це проблема браку грошей та лінивих рук, — перебільшення та пошесть. «Це не руїна навкруги. / Здається, я заходжу в наш сад» — узагальнення, що на концептуальному рівні ніби включає в себе будь-яку опцію дисгармонії, невдачі, будь-яку можливість провалу. Та вона і вказує на суто специфічні шви, особливості національного поширення та розвитку культури. Якщо це наш сад, то він у безкінечних інфантильних рефлексіях щодо утопії саду без досвіду, знання та готовності використовувати реальні інструменти. Також у якійсь прометеївській ідеї подвигу, перемоги над фізичними/біологічними/економічними чинниками окремих команд без синхронізації «великого плану» з ближніми своїми та стратегії. У тому, що це не сад як ціле, а сад як хаотичне, розділене, самотнє, відокремлене. 

 

Тут треба згадати не лише речі, які могли б бути імплементовані в Другу бієнале, а й саме середовище, у якому виник фестиваль-конкурс. Друга бієнале сучасного мистецтва хоч і претендує на статус «першої арт-події року», однак існує чи не паралельно в часі з Київською бієнале (без перебільшення можна сказати, що програма другої здатна легко перебити в інформаційному полі першу), а також із премією для молодих художників від PinchukArtCentre (Future Generation Art Prize), з конкурсами від приватних фондів, збірними виставками «Мистецького Арсеналу» чи навіть проектами галереї АКТ. Як не крути, а суспільство не вчора взялося промотувати своїх митців, і тут до самого поштовху від Мінкульту виникає низка запитань. Якщо мова про великий проект національного рівня, що має привертати увагу до місцевого з боку світової спільноти, сприяти інвестиціям, то якими інструментами Харків, Одеса, Дніпро та інші міста повинні мотивувати людей виїхати до них? Якщо це проект, який має познайомити «широкий загал» з іменами молодих митців-сучасників, то де інструменти інтеграції, окремі бюджети на програми та простори? Врешті-решт, Харківська бієнале — це не перший і не єдиний фестиваль-премія в країні, то чим він має відрізнятися від інших, якими є позиція та політика держави щодо нього? 

 

Доведеться сказати, що друга бієнале в Харкові — річ, яка розгортається сьогодні радше на території компліменту, триб’юту потенційній бієнале. «Здається, я заходжу в наш сад» — це більше, ніж хотілося б, привід пофантазувати щодо того, якою вона мала б бути. 

схожі публiкацii