Політика 2019-10-08 13:30 Малко Роман
  ▪  

Чого навчать попередники

Як українські президенти ризикували втратити посаду та як уникали цього сценарію

За роки незалежності Україна пережила вже п’ятьох президентів, на черзі шостий. З кожним із них у суспільства склалися особливі відносини. Кожен мав свої прорахунки, і з кожним суспільство намагалося по-своєму налагодити комунікацію. Іноді успішно, часом не дуже. Переважно у форматі Майдану. І ніколи ще не залучалися цивілізовані демократичні механізми на кшталт процедури імпічменту. Зокрема, тому, що їх просто не було створено. Відсутність механізмів для цивілізованого приборкання чи відсторонення президента насправді ознака незрілості й нестійкості країни. Мати такий інструментарій означає гарантувати собі сталий розвиток, убезпечити від прикрих несподіванок та катаклізмів і, головне, посилити імунітет країни від впливу недалеких лідерів.


Нині на прикладі США є нагода поспостерігати, як працюють такі механізми в ефективній демократії. Там проти президента Дональда Трампа, який, як вважає частина суспільства, припустився грубих помилок, пускаються в дію певні процедури. В Україні поки що не траплялося таких прецедентів, але завжди буває вперше. Тим паче новообраний український президент Володимир Зеленський також ініціював ухвалення законопроекту про імпічмент глави держави й навіть уже його встиг підписати. Щоправда, як твердять експерти, скористатися ним буде доволі складно, бо він вельми недосконалий, але в наших реаліях це навряд чи проблема. Досвід попередників Зеленського свідчить, що завжди можна знайти чимало способів, як розхитати президентське крісло й навіть викинути з нього самого лідера.

 

Читайте також: Приборкання недоторканного

 

Перший млинець нанівець


Леонід Кравчук назавжди ввійшов в історію України як перший президент, який до того ж не зумів добути весь відведений йому термін. Не пропрацювавши й чотирьох років та програвши на позачергових виборах, він змушений був залишити крісло глави держави. Щоправда, без особливих пручань, але й не з власної волі. Це перший і наразі єдиний випадок в історії України, коли до усунення президента доклав руки парламент. На той час він мав більше повноважень, ніж глава держави (аж до ветування його указів), і під тиском певних обставин проголосував за позачергові парламентські й президентські вибори. Чинників, що посприяли такому рішенню, було чимало. Глибока суспільно-економічна криза, конфлікт між парламентом та президентом, що спричинив параліч влади, спроба реваншу партноменклатури, яка бажала повернути втрачені позиції та, нарешті, гіпер­інфляція. Шахтарі погрожували влаштувати все­український страйк. І хоч гіперінфляцію завдяки дивним маніпуляціям (а-ля щоквартальне бюджетне планування) уряду Юхима Звягільського все ж таки вдалося якось утихомирити, та задобрити цим суспільство вже було неможливо.

 

Вибори так вибори. Кравчук із легкістю на них погодився, і не думаючи триматися за крісло. Це був нечуваний прецедент. Ба більше, він навіть не збирався висувати свою кандидатуру, хоч мав усі шанси залишитися в президентському кріслі. І залишився б, напевно, якби не втратив дорогоцінний час, до кінця тримаючи інтригу та розповідаючи, що не піде на вибори, бо люди, мовляв, незадоволені. Лише під загрозою того, що наступним главою держави може стати кандидат, який обіцяє двомовність та піариться на проросійських гаслах, ставленик червоних директорів та комуністів екс-прем’єр Леонід Кучма, Кравчук за кілька днів до закінчення реєстрації таки прислухався до вмовлянь оточення й погодився балотуватися. Понад те, він навіть випередив конкурента в першому турі, набравши 38,36% підтримки проти Кучминих 31,17%. Очевидно, сподівався, що й другий тур мине без сюрпризів. Але зненацька в справу втрутився Донбас, і Кравчук програв. Хто як допомагав Леонідові Даниловичу завалити Леоніда Макаровича, достеменно досі не відомо. Але, за свідченням очевидців, причетних до виборчого процесу, без маніпуляцій не обійшлося. На ранок після перегонів виникли проблеми з підрахунком голосів на дільницях, потім Донбас змушений був перераховувати взагалі всі бюлетені. І як результат — Кучма президент.

Відсутність механізмів для цивілізованого приборкання чи відсторонення президента ознака незрілості й нестійкості країни. Мати такий інструментарій означає гарантувати собі сталий розвиток, убезпечити від катаклізмів і, головне, посилити імунітет країни від впливу недалеких лідерів

 

Стійкий до уражень


На відміну від першого Леоніда (Кравчука), Леонід другий (Кучма) прийшов на посаду глави держави всерйоз і надовго. Він швидко зорієнтувався в ситуації й не зволікаючи взявся впорядковувати бардак, який творився на його новому гігантському «заводі». Щоб не повторити долю попередника, для початку мав розібратися з парламентом, відібравши в нього «зайві повноваження». Рада, на чолі якої сидів соціаліст Олександр Мороз, звісно, усіляко противилася, але Кучма усвідомлював, що без створення сильної виконавчої вертикалі, здатної «ефективно працювати в умовах наростаючої економічної кризи», у нього нічого не вийде, і таки дотиснув. «Виявивши політичну мудрість», президент та голова ВРУ 8 червня 1995 ро­ку підписали Конституційний договір, який де-факто став тимчасовою Конституцією й, визнаючи президента главою держави та главою виконавчої влади, наділив його повноваженнями призначати Кабмін включно з прем’єром. Далі «папа», як називали Кучму підопічні, уміло зміцнює свою вертикаль, тасує прем’єрів, звільняючи їх за зайву самостійність, оголошує війну корупції, узаконює діяльність фінансово-промислових груп, закладаючи основи олігархічної системи, патронує грандіозну приватизацію та просуває багатовекторність.

 

Читайте також: За чужим сценарієм

 

Неприємності почалися зі зникнення журналіста Георгія Гонгадзе та вибуху касетного скандалу. Олександр Мороз зненацька оприлюднив записи розмов, зроблені в кабінеті президента, із яких нібито стає зрозуміло, що Кучма та його оточення можуть бути причетні до зникнення журналіста. У країні почалась організована опозицією акція «Україна без Кучми», люди вийшли на вулиці, у столиці з’явилося наметове містечко, а акції непокори перекинулися на всю країну. Верховна Рада продовж 2001 року кілька разів намагалася висунути недовіру Кучмі, та безрезультатно. Були навіть спроби влаштувати президентові очну ставку в стінах прокуратури з екс-працівником держохорони майором Миколою Мельниченком, який зробив скандальні записи, проте Кучма від неї відмовся.


Навесні наступного року вибухнув новий скандал. Цього разу пов’язаний із нібито продажем до Іраку в обхід міжнародних санкцій чотирьох українських систем пасивної радіолокації літаків «Кольчуга». До нього також доклав руку майор Мельниченко, який щодо цього дав свідчення перед Великим Журі в суді Сан-Франциско, розповівши, що в його записах є розмова, у якій президент нібито обговорює деталі цієї спецоперації з керівником Укрспецекспорту.


Новий скандал завдав ще потужнішого удару по Кучмі й міжнародному іміджу України. Західні політики уникали українського президента, ніби прокаженого, він став невиїзним. Ситуацію загострила історія з темниками, розсилку яких у ЗМІ організував тодішній очільник АП Віктор Медведчук. У країні почався другий виток акцій громадянської непокори «Повстань, Україно!», організований БЮТом, СПУ та КПУ, до яких згодом приєдналася новостворена «Наша Україна» Віктора Ющенка. Основна вимога — дострокові вибори президента. Юлія Тимошенко пропонувала також проведення референдуму, який мав би підтвердити недовіру Кучмі, але з цього нічого не вийшло. 15 жовтня 2002 року суддя Апеляційного суду Києва Юрій Василенко за заявою опозиційних нардепів навіть виніс постанову про порушення кримінальної справи стосовно президента України Леоніда Кучми за 11 статтями Кримінального кодексу.


Здавалося б, режим Кучми от-от затріщить по швах, але «папа» й цього разу всидів. Плече знову підставив донецький клан. Кучма призначив прем’єр-міністром, а за умовчанням своїм наступником, очільника Донецької ОДА Віктора Януковича. Акції помалу затихли. До кінця терміну «папі» залишалося ще два роки, і жодного сенсу валити його в революційний спосіб опозиція вже не бачила, зосередившись натомість на підготовці до президентських виборів. Це, звісно, не означало що Кучма збирався кинути їй владу до ніг, але й вигадувати якісь особливі комбінації в пострадянському стилі, щоб залишитися на третій термін, не став. Очевидно, стресів йому вистачило вповні.

 

Читайте також: Формула розбрату


Хоча, звісно, піти не попрощавшись було б неввічливо. І Кучма організував політреформу, суть якої полягала у внесенні змін до Конституції, які скасовували президентсько-парламентську форму правління й вводили парламентсько-президентську. Це послаблювало владу президента й підвищувало роль парламенту та прем’єр-міністра в політичній системі країни.

 

Людина — epic fail


Віктору Ющенку, який завдяки Помаранчевій революції опинився в президентському кріслі, на відміну від попередника, ніколи не загрожував імпічмент чи спроба усунення з посади революційними масами. Його добряче хитали в кріслі його ж соратники й вороги, але загалом він відносно безпечно пережив час своєї каденції. Можливо, посприяло цьому послаблення президентських повноважень, яке він отримав як наслідок політреформи. Скидати Ющенка не було жодного сенсу, та й не було особливо за що. Іронія долі Віктора Андрійовича, власне, і полягає в тому, що вся його президентська каденція виявилася справжнім непорозумінням і суцільним epic fail, яким усі успішно користалися.
Конфлікт із давньою соратницею Юлією Тимошенко, яку Ющенко боронив ще перед Кучмою і, щойно ставши президентом, призначив прем’єр-міністром, вибухнув у нього вже за кілька місяців після інавгурації. Уся його команда дуже швидко виявилася майже непридатним до життя організмом: пересварилися та розбіглися. Помаранчева коаліція в Раді, що мала би бути опорою президента, перетворилася на розсадник тітушків, регулярно підживлюючи політичних конкурентів.


Бажаючи подолати політичну кризу, Ющенко ще більше її поглибив, ініціювавши проведення Загальнонаціонального круглого столу, за результатом якого 3 серпня 2006 року було підписано доволі суперечливий Універсал національної єдності. Під ним поставили свої автографи представники всіх наявних в парламенті політичних сил, окрім БЮТу. Спираючись на нього, Ющенко особисто воскресив свого конкурента й майже політичного трупа Януковича, призначивши його прем’єр-міністром. Цим він остаточно позбувся прихильників серед мас, які боролися за нього на Майдані, але проблеми так і не вирішив.


Спроба відмотати ситуацію назад, розігнавши парламент, теж виявилася невдалою. Рада всіляко пручалася, подавала позови до суду й погодилася на розпуск лише з третьої спроби. Повернення на посаду прем’єра ненависної Тимошенко, яку Ющенко нарівні з Януковичем називав «однаковим злом для України», а співпрацю з нею «найбільшою політичною помилкою», було вимушеним і природно не дало нічого хорошого. До України ще не докотилася економічна криза, яка наростала у світі, але країну й далі трясло від кризи політичної, і кінця-краю їй не було видно.

 

Читайте також: Гра на мізерах. Зеленський і формула Штайнмайєра

 

Дуже скоро пропрезидентська фракція НУНС розвалила парламентську коаліцію, і Ющенко знову взявся розганяти Раду. Депутати знову пішли в суд, заблокували указ, але після тривалих коаліційних переговорів з’явилася нова коаліція й Рада продовжила існування. Згодом гахнув газовий конфлікт із Росією, розв’язання якого ще більше загострило протистояння між Ющенком і Тимошенко. А перед самими виборами країну охопила ще й епідемія «свинячого грипу», боротися з якою політики кинулися з усім притаманним їм азартом і мало не довели народ до божевілля. Тимошенко піарилася на поставках дешевих препаратів із Швейцарії, цілком серйозно обговорювалася можливість запровадження Ющенком в Україні надзвичайного стану, нібито з метою «перебити карти» своїх головних політичних конкурентів. Урятували ситуацію лише президентські вибори та привид Януковича, який упевнено насувався на країну.

 

Шляхом зради


Перемогу двічі несудимого «проффесора» деморалізоване суспільство сприйняло як невідворотне випробування долі. Навіть коли Янукович вдався до неприхованого акту зради та підписав Харківські угоди про про­довження перебування Чорноморського флоту Росії в Криму ще на 25 років, суспільство не повстало. Ба більше, серед політиків-опонентів не знайшлося достатньої кількості бійців, щоб завадити ратифікації цього акту капітуляції в парламенті. Спікера Володимира Литвина закидали яйцями, у залі під куполом літали димові шашки, обранці били одне одному пики та рвали сорочки, але сили були нерівні. Усе це на тлі всеукраїнського паралічу здавалося хоч і героїчним, але все ж таки вчинком відчаю. Акція під парламентом теж не переросла в революцію, і Янукович зробив висновок, що йому нічого боятися й можна робити все, що заманеться.


Підписання та ратифікація Харківських угод стали першою червоною лінією, яку Янукович перейшов, але на цьому не закінчилося. Уже восени 2010-го на його замовлення Конституційний Суд скасував політреформу 2004 року та відновив дію Конституції України 1996-го, знову змінивши форму правління в країні на президентсько-парламентську з відповідним розширенням повноважень глави держави. Тоді це здавалося бажанням посилити свій вплив і за можливості повністю узурпувати владу. Янукович уявляв себе новітнім государем і не менше. Його оточення всіляко культивувало в ньому цей комплекс, але реальність насправді була ще огиднішою. На відміну від усіх попередніх президентів, він був відвертим україноненависником і колаборантом.


Звісно, певний спротив Януковичу завжди існував, але система була такою нахабною та міцною, а опозиція безсилою, що особливого ефекту від нього годі було очікувати. Кілька позовів, поданих до суду на скасування Харківських угод, зокрема від юриста з Криму Костянтина Кулака, а згодом Андрія Левуса, майбутнього нардепа, фактично проігнорували, що й не дивно. Суди завжди пливуть у фарватері влади, а в ті часи й поготів. Згадати хоча б судилище, влаштоване над Юрієм Луценком чи Юлією Тимошенко, які перетворилися на справжнє шоу беззаконня. 

 

Градус божевілля постійно зростав, але ні інструментів, ні сил зупинити узурпатора та Ко не було. Та, як це завжди буває в таких безнадійних випадках, щось пішло не так. Відмова Януковича підписати Угоду про асоціацію між Україною та Євросоюзом спрацювала як детонатор, і люди вийшли на вулицю. Втім, це був лише акт обурення. Можливо, і цього разу Янукович вийшов би сухим із води, мітингувальники погуділи 

 

Читайте також: Між офіціозом і ненавистю


б та розійшлися. Власне, до того і йшло, але система вже себе не контролювала, і пролилася кров. Далі вже було суспільству гріх не скористатися ситуацією. Янукович ще робив спроби зупинити своє падіння, застосовуючи доступні його мозку прийоми, ініціював ухвалення диктаторських законів, ввімкнув зелене світло псам режиму, дав дозвіл на розстріл протестантів, але це його не врятувало. Ледь досидівши три роки в кріслі президента, змушений був рятуватися втечею, залишаючи за собою пограбовану вщент країну, кров і трупи. Печаттю зрадника, якою він остаточно підписав собі вирок, став лист-прохання до Путіна про окупацію України Росією.

 

Під інформаційними ударами


Історія Петра Порошенка на тлі всіх інших українських президентів особлива. Він отримав країну в стані війни, з анексованим Кримом, деморалізовану, пограбовану та майже без армії. Навіть якби в когось було бажання усунути його з посади глави держави, то така спроба розцінювалася б уже як диверсія та державний переворот в інтересах ворога. Власне, ця формула — «не розхитуйте човна, усі, хто проти влади, — колаборанти» — і стала його страховим полісом на весь термін. Це зовсім не означає, що Петро Олексійович увесь цей час поводився як святий, не робив дурниць і не нажив собі численних ворогів. Узяти хоча б закон про особливий статус Донбасу, ухвалення якого викликало в суспільстві вельми неоднозначну реакцію. Порошенка звинувачували і в зраді національних інтересів, і в торгівлі на крові, і в небажанні воювати, та в чому завгодно. Це сьогодні стає дедалі зрозуміліше, що багато звинувачень насправді нічого не варті й у президента на той момент були всі підстави діяти так, як він діяв. 


Проблема в іншому. Будучи продуктом своєї епохи та оточення, яке його зростило, Порошенко припустився численних помилок, яких не тільки можна було уникнути, а й конче необхідно було це зробити. Країна після Революції гідності поважно змінилася й потребувала нових правил гри. Натомість Порошенко далі грав за старими, хоча й доволі помітно модернізованими, правилами. Він оточив себе людьми, яким довіряв, але які його системно використовували, натомість розсварився з тими, які готові були працювати й жити по-новому, але були з інших орбіт. Цим скористалися недруги, і за кілька років зробили все, щоб вибити Петра Олексійовича з політичної шахівниці. 


Проект зі знищення Порошенка було запущено майже відразу з обранням його президентом. Але обертів він набирав у міру того, як загострювався його конфлікт з олігархами, особливо з Ігорем Коломойським. Тонни лайна, які роками лилися з телеекранів і затоплювали інтернет, рано чи пізно мусили в щось вилитися. Весь доробок Порошенка, який містив чималий список доб­рих справ та досягнень, вдалося доволі успішно знівелювати, рекордно піднявши його антирейтинг. Але фінальним акордом, що остаточно поховав надії Петра Олексійовича на другий термін, став ретельно спланований «Порошенкогейт» — великий скандал зі Свинарчуками. Він здійняв справжній шквал обурення в суспільстві, був ретельно розтиражований і фактично остаточно знищив Порошенку репутацію. І все ж таки Петрові Олексійовичу навіть трохи пощастило. Як президента його знищили, але в політиці йому вдалося залишитися, маючи прихильність 25% виборців, що доволі немало. Чи вдасться йому колись знову повернутися в крісло глави держави, питання без відповіді. Він, здається, не проти. Судячи з того, як стрімко розвиваються події довкола нового президента, як шалено заливає нечистотами його новенький човен, чому б і ні.