Історія 2019-10-11 10:53 Альона Артюх
  ▪  

Скандальний роман із футуризмом

Як Микола Бажан прийшов у літературу

У «наших 20-х» скандалів не бракувало. Було все: від боротьби за літературну першість до прилюдного поцілунку в голі груди, від невинних містифікацій до гучних обвинувачень в ідеологічних збоченнях. На тлі всього цього історія стосунків Миколи Бажана з футуризмом нагадує тривіальний роман за звичним сценарієм: юнацька пристрасна закоханість — побутова буденність — нудьга й охолодження — захоплення новим — розрив. А втім, і в цій історії не обійшлося без скандальності.

 

Уманські «спіралісти»


Уявіть собі невелике провінційне містечко в епіцентрі громадянської війни: розмаїття партій і громадських організацій, стихійні мітинги і зібрання, представництво Центральної Ради поруч із частинами російської армії, діяльність есерів, меншовиків, більшовиків, потім тимчасова перемога більшовиків, гетьманат, розруха, анархія і розгул, єврейські погроми, Директорія і знову більшовики (вже надовго). Це все Умань, де лише впродовж півроку в 1918–1919-му влада змінювалася більш як десяток разів. Та буря минула — і містечко повернулося до нормального життя. Надихавшись революційною романтикою і надивившись жахіть, троє гімназистів узялися розвивати новий літературний напрям — «футуризм-спіралізм». За ідейного натхненника й головного спіраліста майбутній поет-орденоносець Микола Бажан, якому тоді не виповнилося й 16 років. Двоє інших — його друзі Манушка Митерський і Стьопа Мельник. (Мине майже десятиліття — і 1929 року назву «спіралізм» використає знаний ще з 1920-го як засновник літературної групи «Гроно», а пізніше групи «Авангард» та однойменного журналу поет Валер’ян Поліщук.)

 

Читайте також: «(Не) Загинути на площі Саській із шаблями в руках»

 

Звісно, уманчанам про серйозний рух із програмою та маніфестом не йшлося, просто обчитані популярною на той час революційною пое­зією Мая­ковского, Еллана-Блакитного, Чумака й Тичини хлопці в такий спосіб намагалися осмислити все побачене й пережите, захопившись водночас ідеєю побудови нового світу. До всього додалися ще й піврічні гастролі в Умані «Кийдрамте» на чолі з його вже відомим режисером-новатором Лесем Курбасом. Усі троє стали учасниками театральної студії, яку Курбас відкрив для місцевої молоді й де він «та його сподвижники виховували в своїх учнів смак і розуміння нової поезії». Так до переліку улюблених поетів-сучасників додалося прізвище Михайля Семенка, із яким керівника «Кийдрамте» пов’язували дружні стосунки. Вже на схилі віку Микола Бажан згадував, що від тієї «асоціації футуристів-спіралістів» не було жодного відгомону, крім глузливої реакції директора гімназії Івана Олексієва, «коли я на якихось зборах у технікумі запропонував попалити в грубках картини і дерев’яні скульптури, зібрані по покинутих панством будинках і тимчасово розміщені в коридорах і класах технікуму. Навіщо я отаке набалакав, сам притягнувши сюди зі спорожнілих панських обійсть немало справжнього художнього скарбу? Хлопчача задерикуватість, претензії та «оригінальність», бажання подратувати солідність своїх учителів, аж надто, на мій тодішній погляд, схильних шанувати визнані цінності й традиції».

 

Футурист-спіраліст Микола Бажан. 1919 рік

 

А втім, «сповідування» футуризму дало Бажанові два беззаперечні бонуси. Перший, ще в Умані, — звільнення від занять із тригонометрії. Учитель-німець, «страшний націоналіст, який слова не говорив по-російськи» і звертався до всіх українською, вирішив, що його учень таки тямить у предметі, якщо наважився з усіх фігур обрати таку «складну і важливу, як спіраль». Другим бонусом стане знайомство з метром українського футуризму Михайлем Семенком уже в Києві.

 

В орбіті Семенка

 

Восени 1921 року Микола Бажан вирушив підкорювати велике місто. На початку 1920-х літературно-мистецьке життя Києва відроджувалося. І тут свою роль удруге відіграв уманський спіралізм: «Всі давно забули про оце школярське безглуздя, але сталося несподіване дурне диво: десь через рік після моєї нікчемної витівки в київській газеті «Пролетарская правда» з’явилася нотатка про зорганізовану в Умані «асоціацію футуристів». Були названі наші прізвища, і ми на літературних вечорах, що їх почали відвідувати, ревно виконуючи роль потрясателів-футуристів, зажили уваги, лайки і кпину. В таких свої перших літературних вискоках я Курбасові не признавався. Відчував, що він їх би не схвалив, а от увагу Михайля Семенка до себе привернув. Він зустрів мене на одному з літературних виступів «Аспанфуту» і запропонував прийти до нього в редакцію газети «Більшовик». Почалася моя путь в літературу».

 

Читайте також: Білоруський «Грушевський»

 

Київським футуристам «Більшовик» тоді правив за штаб-квартиру, Семенко запрошував сюди всіх своїх прибічників. А що жив він із родиною поверхом вище, то гості навідувалися й додому. Дружина головного футуриста Лідія Семенко згадувала, як одного дня в них з’явився Коля Бажан, «дуже, дуже ввічливий і знічений молодий чоловік високого зросту у ватяній простій куртці». Він був захоплений віршами Семенка, і той на хвилі власної організаторської активності вирішив підтримати молодого адепта футуризму — прилаштував його репортером у редакції. Відтоді вже не Коля, а Нік став частим гостем за обіднім столом подружжя Семенків. А незабаром до компанії приєднався і Юрій Яновський, теж поет-початківець. Вони з Бажаном здружилися одразу — обоє студенти й «напівголодні репортерчики», яких метр чи не щовечора своїм коштом водив до кав’ярні на Костьольній і за маленькими чашечками чорної кави (на солодощі не завжди вистачало коштів, і «кава пилася повільно») «нагодовував» невпинними розмовами про поезію і всепереможність панфутуризму. Хоча ніхто й ніколи не називав Семенка «папашею», як голову Спілки селянських письменників «Плуг» Пилипенка, проте він так само дбав про своїх молодих послідовників, вичитуючи ночами й правлячи їхні твори.

 

Перша київська публікація Ніка Бажана — «Рура-марш» у «Більшовику» за 17 травня 1923 року, підписана псевдонімом «Панфутурист». Далі співпраця з іншими часописами, участь у «Жовтневому збірнику панфутуристів» (1923) разом із Семенком, Олексою Слісаренком, Яковом Савченком, Гео Шкурупієм, Миколою Терещенком і Михайлом Щербаком, публікація «Повісті про містера Юза, мюзік-гол, про таверну і трампа Джека» у «Гольфштромі» (1925). Поступово з «репортерчика» й початківця Бажан перетворився на повноцінного поета-футуриста. У цій ролі в лютому 1924 року завітав до рідної Умані з доповіддю про Жовтневий блок мистецтв, який саме намагалися створити «Аспанфут» спільно з «Березолем» і закликали приєднатися всі літературно-мистецькі організації. Бажанова доповідь спричинила появу в березні того самого року уманської філії Асоціації комуністичної культури (тодішньої організації футуристів). Що ж до Жовтневого блоку, то далі розмов не пішло.

 

Михайль Семенко «Поезії». Збірка вийшла вже після смерті Миколи Бажана у 1985 році 

 

Попри той калейдоскоп проектів, і організаційних, і видавничих, невгомонного Михайля тягло в Харків: «В цій міщанській провінції нас не зрозуміли, — скаржився Семенко на київську публіку і з надією позирав на тодішню столицю республіки, на Харків. — От пождіть трохи. І сам переїду, і вас перевезу…», — пообіцяв він Яновському й Бажану.

 

Читайте також: Архангород Євгена Маланюка

 

Уже восени 1924-го столиця відкрила свої суворі обійми 22-річному Яновському, 20-річному Бажанові та його уманському другові й постійному супутникові 22-річному Стьопі Мельнику. Притулком для всіх трьох став «двоповерховий, міцно поставлений, просторий, але й нерадісний, похмурий, якийсь недовірливий до людей та оточення будинок-особняк харківського хто його зна куди зниклого багатія». Приміщення на початку 1920-х окупували працівники газети «Вісті ВУЦВК», і в історію 1920-х особняк увійшов як «комуна на Пушкінській». Семенко займав там вузеньку кімнатку, відгороджену від великого залу фанерою, а щойно отримавши людське житло, передав цю «шухляду» в спадок Бажанові: «Михайль мене запровадив до неї, всунув ключа від дверей до рук, попихкав люлькою, весело поглядаючи на мій не надто захоплений вигляд, і зник». До Бажана вселився Стьопа, який влаштувався на роботу у «Вісті», часто заходив у гості Яновський. За стіною-фанерою, у тій самій залі, організував художню студію карикатурист Олександр Довженко. Двом письменникам, журналістові-ерудиту й художникові знадобилося небагато часу, щоб здружитися на ґрунті зацікавлення кінематографом. Тим більше, що Семенко не лише вирішив житлову проблему своїх підопічних, а й прилаштував їх нарешті у ВУФКУ (Яновського редагувати сценарії, а Бажана — щойно заснований журнал «Кіно»), де очолював сценарний відділ. Щовечора четвірка влаштовувала посиденьки на «лужайці» — застеленому килимом помості, й не лише кіно було головною темою нескінченних розмов.

 

Той період для Бажана і Яновського став початком виходу з орбіти Семенка. Попри те, що перша Бажанова збірка «17-й патруль» 1926 року демонструвала його належність до футуризму, сам автор став членом утвореної ще наприкінці 1925-го ВАПЛІТЕ — організації, яка не сприймала ні Семенка, ні ідей панфутуризму. Семенко злився, але зрештою комуна на Пушкінській змінила життя всіх. Харків змінив усе.

 

Афера з «Бумерангом»


За статутом ВАПЛІТЕ, її учасники не мали права належати одночасно до інших літературних угруповань, хоча могли друкуватися в пресі, якщо видання не було органом якоїсь іншої організації. І от у квітні 1927 року в Києві вийшло друком перше число журналу памфлетів «Бумеранг» за редакцією одіозного Михайля. У номері було вміщено матеріали самого Семенка, його київського колеги Гео Шкурупія, Миколи Бажана та Олександра Перегуди, режисера Одеської кінофабрики ВУФКУ. Шкурупій (також член ВАПЛІТЕ) із Бажаном ще й були зазначені редакторами і на той момент уже повернулися до Києва.

 

Реакція з боку «академіків» не забарилася: 21 квітня на загальних зборах організація засудила появу журналу «як політично безграмотного вибрика» й ухвалила зажадати від двох «ренегатів» пояснень, а 30 квітня секретар Аркадій Любченко надіслав Бажанові та Шкурупієві листа з вимогою «визначити своє ставлення до ВАПЛІТЕ».

 

Читайте також: Особистість проти системи

 

У своїй відповіді 18 травня Бажан запевнив, що вихід «Бумерангу» «не означає утворення якоїсь нової літературної групки чи організації» і що журнал не є її органом. Власну участь у ньому пояснив «відірваністю від харківської літературної громадськости» й спільністю між учасниками видання. Зрештою наголосив на потребі «загострити деякі проблеми і неможливість робити такі «загострення» на сторінках іншої преси». У листі він виправдовував право авторів «Бумерангу» на власну думку, засуджував прагнення ваплітян звинуватити редакцію в аполітичності й просив припинити цькування журналу. А наостанок повідомив, що в наступному числі будуть уміщені матеріали членів ВАПЛІТЕ Слісаренка та Йогансена.

 

Уже за кілька днів, 21 і 23 травня, відбулися ще одні загальні збори, на яких Бажана й Шкурупія було виключено з організації. На захист колег виступили Олекса Слісаренко й Василь Вражливий, письмово пригрозивши своїм виходом із ВАПЛІТЕ, але одразу визнали, що погарячкували. Згодом в автобіографії Майк Йогансен напише, що теж мало не вийшов із ВАПЛІТЕ на знак протесту проти цькування «Бумерангу».

 

Михайль Семенко. 1929 рік

 

Зрештою Гео Шкурупій таки залишив ВАПЛІТЕ, а Бажан, уже після її саморозпуску, до інших організацій не вступав. Натомість Михайль Семенко у жовтні того самого 1927-го почав реалізовувати свій головний видавничий проект — журнал «Нова генерація», що проіснував найдовше за всі попередні — аж три роки.

 

Розлучення, але не прощання


Розрив із Семенком не був швидким і раптовим. Усе починалося з кпинів і підколок. Виходу журналу «Бумеранг» передував збірник однойменного видавництва «Зустріч на перехресній станції. Розмова трьох». Він уміщував твори Семенка, Шкурупія та Бажана, а також власне «Розмову трьох» — дискусію про літературу, з якої видно розбіжності в поглядах, особливо Семенка й Бажана. Останній зізнається, що перестав «мріяти про нові форми мистецтва, в тисячу разів впливовіші, міцніші й величніші за давні», а Семенко в’їдливо дорікає йому за походеньки у ВАПЛІТЕ. Та врешті всі троє дружньо сходяться на тому, що ненавидять «хуторянські масштаби», «вишивану сорочку, пасіку, «Просвіту» (байдуже якого кольору), письменника Гринченка, оцю українську Чарскую в матні та вишиваній сорочці, автокефальну церкву…».


Якщо Семенко обійшовся сарказмом, то пізніший жарт Бажана був дошкульнішим та образливішим. Лідія Семенко лишила спогад про це: «Пам’ятаю одну сцену, яка явно зачепила Михайля Васильовича. Бажан навчив нашу доньку Ірочку своєрідно відповідати на запитання «Як називається журнал твого татка?». І вона, навіть помітивши засмучений погляд батька, відповідала: «Нова Дегенерація».


Лише один текст Бажана з’явився на шпальтах «Нової генерації» (у березні 1927-го) — написаний ще 1924 року «Цирк» із коментарем про те, що вірш «порушує проблему експериментальної тематики й оформлення» і надалі планується «розвинути експериментальну роботу, яка за останні роки підупала». Але замість продовжувати цю роботу Бажан відмежувався від видання, коли побачив своє прізвище серед учасників на обкладинці лютневого номера за 1928 рік. Він офіційно повідомив про це в листі до редакції журналу «Червоний шлях» 20 лютого (опублікований у № 3): «Маю заявити, що нікому, ніколи й ніде я своєї згоди на співробітництво в цьому журналі не давав. Вважаю, що так «притягати» співробітників до журналу навряд чи корисно для самого журналу». Тут-таки під цим текстом уміщено й відповідь Семенка, надіслану 5 березня, де він пояснює, що такий крок був логічним, адже Бажан сам подав до «Нової генерації» старий вірш «Цирк» і «вимагав відповідного зауваження від редакції щодо цього вірша», ще й отримав за публікацію гонорар. Фактично цим листом Микола Бажан перегорнув сторінку футуризму у своєму житті. Але остаточну крапку, а радше знак оклику, поставив таки Семенко.

 

Микола Бажан. «17-й патруль» (1926)


Протягом трьох років очільник «Нової генерації» був одним із головних персонажів чи не найскандальнішої літературної містифікації 1920-х. Починаючи з 19 жовтня 1927-го письменник Кость Буревій під псевдонімом Едвард Стріха надсилає один за одним до редакції журналу листи зі своїми футуристичними текстами, де насправді знущально висміює і Семенка, і футуризм як такий. Нічого не підозрюючи, головний український футурист у захопленні друкує «ориґінальні й досконалі» тексти. Та щойно один із них, «автобіографічна» поема «Зозендропія», цей твір з «елементами шедевру», приймається до друку (мав вийти у березні 1928-го), Семенко дізнається правду про особу автора. Недовго думаючи, у наступному номері він уміщує замість оригінальної «Зозендропії» власну версію поеми за підписом Едварда Стріхи і з присвятою Миколі Бажанові. Понад те, її герой — поет Іван, який спершу прибився до панфутуристів Семенка й Шкурупія, а потім зрадив їх і «до ВАПЛІТЕ загув», — буквально списаний із Бажана.

 

Читайте також: Тексти з подвійним дном


Це вже було безповоротне розлучення. Далі шляхи ображеного вчителя і норовливого учня розійшлися: Семенко повернувся до своєї лебединої пісні — «Нової генерації», а Бажан написав «Гофманову ніч», яка буквально поставила на коліна Хвильового. У 1937 році Семенка розстріляли як ворога народу.


Бажан уник долі більшості своїх друзів, понад те, опинився по інший бік барикад і 1943-го став заступником голови Ради народних комісарів УРСР. Користуючись посадою і дружбою з Хрущовим, після війни він зміг подбати про сім’ю Семенка й перевіз його дружину з дітьми до Канева. У березні 1968 року почалася довга епопея видання Семенкових творів з ініціативи дружини й доньки і за всебічної підтримки Миколи Бажана. Він листувався з видавництвами та журналами, київськими і московськими, але справа затягувалася. Нарешті в 1985-му збірка вийшла у видавництві «Радянський письменник» у серії «Бібліотека поета». Бажан, автор вступного слова, не дожив до цієї «зустрічі» із Семенком два роки.