Культура 2019-10-16 12:35 Алла Пушкарчук
  ▪  

Надія Парфан: "Документальне кіно може подарувати досвід катарсису"

17 жовтня у широкий прокат виходить дебютний повнометражний фільм Надії Парфан "Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго", що розповідає про роботу і творчість працівників місцевої комунальної служби. Тиждень поспілкувався з режисеркою стрічки про особливості роботи над картиною, різницю у сприйнятті фільму в Україні та за кордоном і споглядальну документалістику.
Зараз спостерігається посилення інтересу до документального кіно. Зокрема,  його все частіше можна побачити на екранах у широкому прокаті. Як ви пояснюєте цю ситуацію та чи змінюються самі підходи до створення кінодокументу з огляду на цю тенденцію?
 
—  Це глобальна тенденція і Україна, у певному сенсі, просто в тренді. Глобально це пов'язано, з одного боку, з технологічними проривами. Має бути певна якість зображення і звуку для того, щоб фільм вийшов у широкий прокат. Зараз ми спостерігаємо здешевлення і полегшення професійних камер, тому сьогодні пристойну  за технічними параметрами картинку можна зняти відносно недорогою технікою і не такою великою кількістю людей. 
 
З іншого боку, просто є великий інтерес до жанру нон-фікшн, тому що ігрове кіно якось вкотре себе вичерпує і рухається в напрямку шоу і розваг. Ось ці всі персонажі коміксів і голлівудські блокбастери - це таке вау-вау-вау, спецефекти і все таке інше. Однак цього недостатньо, бо людям, окрім того, що хочеться розважатись, також хочеться щось дізнаватися, і переживати катарсиси, і, як це не дивно, але документальне кіно може подарувати цей досвід, якого інколи великобюджетне голлівудське кіно не може забезпечити.
 
В Україні сплеск інтересу до документалістики пов’язаний також з тим, що у нас в принципі є певна традиція неігрового кіно, пов'язана з діяльністю двох великих студій - Кінохронікою і Київнаучпоп, які працювали у Києві в радянські часи. Скажімо, є такий радянський режисер Фелікс Соболєв, який робив такі дуже авангардні, нонконформістські фільми. Тобто ця традиція є, вона не те щоб активно розвивалася, як і все кіно, вона в 90-ті трохи занепала, але це ось тут, це те, про що ми, це те, що ми робили.
 
Крім того, після Майдану відбувся такий бум, сплеск інтересу до реальності, і люди кіно знайшли для себе героїв, теми і можливість висловитись.
 
17 жовтня в Україні відбудеться прем’єра вашого дебютного повнометражного фільму "Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго". Однак у стрічки вже є фестивальна історія: її показували на швейцарському кінофестивалі Visions Du Reel, міжнародному кінофестивалі у Кракові та на Одеському кінофестивалі. Чи помітили ви різницю у сприйнятті картини  в Україні і закордоном?
 
— Помітила і різниця досить разюча. Я б навіть сказала, що не лише за кордоном, а що ближче до героїв фільму і до обставин, тим більше цей фільм перетворюється на трагедію, а що далі від цього, то він більш такий комедійний. Тобто тут нам це болить і ми це впізнаємо, емоційно підключаємось і реагуємо на це, а люди, які не знають що таке комунальна служба і що таке запуск опалювального сезону, з таким інтересом і замилуванням на це все дивляться, мовляв, ого, які цікаві люди, і вони ще й співають, оу, а що це тут вони таке роблять.
 
 
Цей момент простежується навіть суто жанрово. Ми цей фільм визначаємо як трагікомедію, але за кордоном він більш комедійний, а в Україні - більш драматичний. Також закордонна аудиторія дивиться на стрічку, як на певне антропологічне кіно. Люди ходять на фестивалі, щоб дізнатися щось про світ і про людину, яка може жити в дуже різних обставинах. І вони так сприймають це гуманістично, вони більше бачать людей, героїв, вловлюють якісь музикальні тони, барви, а в Україні це більше кіно про проблему, про системність, тобто воно менше про людей, а більше про Теплокомуненерго.
 
Ваш дідусь свого часу був директором Теплокомуненерго, мама працює у цій структурі 30 років. Окрім того, щоб зануритись і розповісти історію про вашу сім'ю, що іще Вас спонукало звернутися до відповідного матеріалу?
 
— Так, дійсно, одна частина моєї сім'ї – це Теплокомуненерго, інша – це Промприлад - також відомий завод в Івано-Франківську, який зараз проходить реновацію. Так вийшло, що я живу в Києві, приїхала сюди в 17 років і займаюся кіно, культурою, кураторською роботою - такими речами, які називають креативними індустріями. Я працюю, скажімо, в постіндустріальній економіці, у світі, де продаються і виготовляються емоції, образи, ідеї і концепти, а ось моя сім'я досі фактично живе у світі, де виготовляються труби, прилади - якісь речі, які можна в руках потримати. Тож для мене зняти про це фільм - це такий спосіб взагалі зрозуміти цивілізаційний процес і цивілізаційний розлам, який відбувається.
 
Ми можемо тут в Києві сидіти в класному кафе і скільки завгодно вдавати, що ми такі креативні і що світ такий про ідеї, такий віртуальний і Ілон Маск нас скоро в космос забере, але нам усім потрібна якась база матеріальна. Ну, наприклад, тепло потрібне нам усім, і навіть в Києві є комуненерго і є якісь люди, анонімні і невидимі, які нас забезпечують теплом. Тож, по-перше, мені самій було цікаво зануритися в це, це якась дорослість і реалізм, адекватна картина світу, де показане життя в його повноті, а не лише якісь хайпові і модні його сторони. А по-друге, це шкідливо, що ми просто погано розуміємо життя і одне одного, коли така недорепрезентація чогось відбувається. 
 
Яких видозмін зазнала стрічка у процесі роботи, що тривала  три роки? Чи сильно кінцевий варіант відрізняється від  початкового задуму?
 
 — Це мій дебютний повнометражний фільм, тому передбачити, що буде на виході, на старті я в принципі не могла. Однак я працювала на фільмах інших людей, і можу сказати, що в документалістиці це так працює: стрічка від задуму до виходу на екран завжди змінюється. Кажуть, що фільм народжується тричі: перший раз, коли виникає ідея, другий - коли ця ідея стикається з реальністю, адже в документальному кіно ти працюєш з живим життям, вибачте за тавтологію, а третій - коли ти сідаєш це монтувати і дивишся, що ж тобі вдалося з цього життя зловити, а що не вдалося, а що ти взагалі не помітила. Тому так, фільм змінився кардинально.
 
Хоча, звісно, від самого початку я знала, що це буде кіно про хор Теплокомуненерго. І там залишилася тема хору, однак змінилися нюанси, як саме це було зроблено. Спочатку я хотіла зробити такий хоровий фільм, у якому буде поліфонія і в якому я розкажу про ідею хору мовою кіно. Хотіла дати таке солозвучання голосам, яких ми не чуємо, і  хотіла працювати із записами хорових партій, з альтовими і басовими партіями, їх певним чином монтувати з хоровими фрагментами. Також були зміни на рівні сценарію. Спочатку це мали бути історії різних працівників і героїв, а врешті він вийшов все ще трохи поліфонічним, але з головним героєм, через якого ми цю історію розказуємо.
 
 
Першочергово головним персонажем мала бути інша людина, вона зараз є у фільмі, це Галина Омелянівна, диспечерка. Я планувала, що через неї буде зібрано весь світ і хор Теплокомуненерго, але просто життя внесло свої корективи - вона захворіла раком і випала повністю, не ходила на роботу, це було неможливо. Зараз вона повернулася і з нею все добре. Надіюсь, вона далі буде довго і щасливо жити, сповнена сил і здоров'я, але просто для фільму сталося так, що ключова героїня зникла і довелося це переосмислювати. Тому Галина Омелянівна зі статусу такої метаісторії перейшла в одну з історій. 
 
Над стрічкою працювали три роки, тому що коли я починала, взагалі не розуміла у що я вляпаюсь. Це було досить авантюрно. Складність у тому, що цикл життя в Теплокомуненерго - річний, якісь речі відбуваються всього один раз на рік, вони пов’язані з сезоном. Ось, наприклад, запуск котла - подія, яка триває буквально кілька годин в один з жовтневих днів. Тобто, якщо ти не встигаєш її зняти цього року, або встигаєш зняти не все, то наступна така можливість буде лише через рік. Відповідно в перший рік ми не встигли цього зробити, бо запуск опалення - це дуже непередбачувана подія, яка залежить від погоди з одного боку, коли середня добова температура 8 градусів і менше, з іншого боку - від рішення міськради, від політиків. І ці два фактори разом роблять її непередбачуваною.
 
Крім того, спочатку я планувала зробити такий маленький короткометражний фільм, незалежний, дуже малим бюджетом, а потім він розростався-розростався, і матеріал, який був знятий на початку, уже не задовольняв концепції і амбіції, хотілося зробити вже якесь повноцінне кіно, тож багато речей довелося перезнімати. А взагалі життя не має сценарію, воно в принципі таке рівне, плавно тече-тече-тече, а потім щось раптом стається і воно знов тече-тече. І щоб у тебе назбиралося достатньо подій, треба почекати, поспостерігати більші відрізки життя, зрозуміти його.
 
За своєю візуальною складовою фільм тяжіє радше до стилістики ігрового кіно. Крім того, ви відмовилися від прямих монологів героїв, які майже завжди є обов’язковим елементом в документалістиці. Чим продиктовані відповідні рішення?
 
 — Цей жанр кіно називається споглядальна документалістика, це певна метода і традиція, коли ти спостерігаєш за життям, не втручаючись у нього. Хоча, звісно, сама присутність твоя з камерою чи знімальної групи змінює плин життя, але суть у тому, що  ти дуже делікатно здійснюєш режисуру. Я навчалася у школі Анджея Вйди  у Польщі, де теж є певна традиція споглядального документального кіно, воно мені близьке і симпатичне. Крім того, я була така радикальна, що інтерв’ю чи якісь прямі такі штуки, були для мене несмаком навіть. Зараз я зовсім іншої думки про це все, важлива концепція і задача, бо на різні задачі працюють різні методи, і ось я собі такий метод обрала, і таким методом знятий цей фільм. Це дуже непросто і амбітно, тим паче, якщо ти хочеш, щоб він ще й звучав і виглядав відповідно.
 
Також я би сказала, що у нас дуже цікава робота з кольором і контрастністю - з постпродукцією. Наприклад, я знала, що картинка має бути теплою, прагнула досягнути такого ефекту, ніби ми прийшли до бабусі додому, такої якоїсь близькості і домашності, щоб кожна людина могла впізнати у героях свою бабусю чи батьків, залежно від того, хто якого віку.
 
Я одразу розуміла, що буду знімати багато крупних планів, можливо, саме це створює ефект ігрового кіно. Мені завжди цікаві людські обличчя, крупність – це така інтимна штука, ми дуже близько підходили, і можливо, в документальному кіно не так часто така близькість досягається, особливо, коли це не якась мелодрама або персональна історія одного з героїв, а коли це такий симфонічний твір. 
 
І взагалі, я хотіла, щоб фільм виглядав ніби як УТ-1, таке постмодерністське переосмислення телеканалів з 90-их. У цьому теж є певна іронія. Але насправді ще можу додати, що документальне кіно змінилося, і що є традиція поетичного документального кіно, яке дуже візуальне і імпресіоністичне. 
 
Як самі працівники Теплокомуненерго сприйняли ідею зняти про них фільм ? Чи виникали труднощі у взаємодії знімальної групи та героїв стрічки?
 
— Ми з ними довгий час будували ці стосунки, тобто певна близькість з'явилася не відразу. Дуже допомогло саме те, що я була онучкою їхнього першого директора і що моя мама там працює, мама зробила таку потужну роботу, як лінійна продюсерка, я би сказала. Дуже важко знімалися найважливіші сцени, індустріальні насамперед, тому що це все режимні об’єкти, там дуже сувора техніка безпеки, ну і люди там в дуже складних умовах працюють. Тобто заради доступу на ті об'єкти треба було довго домовлятися про дозволи, але, навіть попри якісь офіційні дозволи адміністрації, нас не завжди пускали, і нашим таким провідником у цей світ був головний герой Іван Васильович. Фактично завдяки ньому ми це зробили, тому що він дуже розумний та іронічний чоловік, може сам над собою жартувати, але водночас він такий ідеаліст, вірить справді, пишається цим хором. Мабуть, він знав, що скоро буде йти на пенсію, тож йому було важливо розказати про це, і він справді пишається тим, що хор непрофесіоналів так красиво співає. І от на відміну від багатьох людей, які трохи залякані або вразливі, бо працюють у важких умовах, у стресі, а тут ще ми з камерою, Іван Васильович казав: "Ми нічого не соромимось, все як є, ми гідні".
 
 
Були люди в Теплокомуненерго, які, мабуть, і досі не розуміють, нащо ми це робили. Вони казали, що, мовляв, журналісти прийшли, кореспонденти, а були люди які не розуміли, для чого ми це все робимо, але дуже тепло до нас ставилися. І про нас говорили, що "кінобригада приїхала", на аварійці часто підвозили чи якимись тортиками пригощали. Також було багато людей, які не хотіли зніматися. Насправді, це - великий дар, коли людина погоджується стати героєм твого фільму. І я дуже вдячна за те, що вони нас пустили буквально у своє життя, тому це такі непересічні люди. 
 
Англійською назва фільму звучить як "Heat singers", що дає більше простору для тлумачення . Чому в українському прокаті фільм називатиметься саме "Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго", що з одного боку є дуже буквальною, а з іншого – складнопроговорюваною для пересічного глядача назвою?
 
 — Перш за все, це іронічна назва, вона іронізує з приводу своєрідного жанру промов і ведучих.  Взагалі, це якась дуже цікава культурна форма, канон - ось ці свята, промови, оголошення колективів -  це щось, що ще не зникло, але, я думаю, скоро зникне. У якомусь сенсі це навіть екзотично, коли оголошують там: концертмейстер такий-то, диригент такий-то, слова та музика народні. Тобто ця назва - ніби цитата ведучого, який оголошує вихід хору. У цих ведучих багато всього: це, з одного боку, офіціоз, з іншого - контраст між урочистою інтонацією і реаліями, у яких люди працюють, і якась така данина часу. Також це така іронія і жарт на назви комунальних підприємств, і вона спеціально зроблена такою складною, щоб люди казали кожен своє Житомирводоканал, Черкасигаз, тому що це такий збірний образ всіх комунальних служб, назв яких ми не можемо вимовити. І насправді для нас працівники комунальних служб такі ж незрозумілі, як і це слово, довге і дивне.
 
Англійською ми не стали так називати. Хоча ми просубтитрували усі народні пісні, і це теж доволі дивно виглядає. Нам казали, що ви, мовляв, поламали англійську мову цим. Англійська назва адаптована до іноземної аудиторії, яка не має поняття, що таке комунальна служба, і що таке Івано-Франківськтеплокомуненерго.
 
П'ять років ви займалися організацією фестивалю кіно та урбаністики "86". Як отриманий досвід вплинув на вас і чи не плануєте застосувати його до створення подібного майданчику?
 
Цей фестиваль, мабуть, і є продовженням моєї особистості, я теж така людина ідеалістична, трохи як Іван Васильович, я вірю в можливість колективності, мені хочеться цього хору, цієї профспілки, цього "86", коли люди можуть вийти на такий метарівень інтерсуб’єктивності, коли "ми" - це не лише окремі одиниці, а коли ми можемо спільно проживати якісь досвіди і бути разом, і це може бути класно. 
 
І ось "86", я так вважаю скромно, один з найкрутіших фестивалів в Україні і він увійде в історію, бо це надзвичайно інший досвід проживання фестивальних днів. Це особливе місто Славутич, це досвід про можливість іншого, коли ми вимикаємось від нашої повсякденної реальності і дозволяємо якомусь ідеальному світу хоча б на три дні побути, і це радикально перебудовує усю систему зв’язків.
 
Мені здається, що усі люди, які були на "86", змінилися, і їх життя є до "86" і після. Хоча фестиваль зараз заморожений, усі ці зміни і люди живуть і продовжуть жити, і, напевно, у мені також. І взагалі я така людина, яка любить щось авангардне і щось утопічне і дуже ціннісне, і мені дуже важко жити у світі, якщо я не розумію цінність того, що роблю. Можливо, це інфантильно, можливо, це трохи така дитяча позиція.
 
 
Можу сказати, що за час проведення фестивалю я досягла певного рівня кураторської та організаторської роботи. Це була досить вправна кураторська діяльність, успішна, як на мене, але водночас трошки збиткова, і це не в останню чергу, чому ми його поставили на паузу  - не знайшли фінансової сталої моделі і сталої організаційної моделі. Фестиваль, який триває п'ять днів, займає рік роботи, а це якось не дуже екологічно, тобто він мене завів у такий енергетичний мінус трохи і я з нього зараз виходжу.
 
Взагалі професія культурного менеджера досить амбівалентна. З одного боку, це потрібно і це важливо, і ти бачиш, як робиш щось справді цінне, але з іншого - це дуже виснажливо, це складна робота, стресова і вона тебе робить економічно дуже вразливою людиною. Не лише тому, що погано оплачується, а й тому, що це турбулентне поле, у якому ти не можеш нічого планувати і мусиш перекривати дуже багато ризиків на різних рівнях. Ти досягаєш якихось висот, але ризики нікуди не зникають, їх постійно треба чимось амортизувати. Можливо, фестиваль відновить свою роботу, але найближчим часом таких планів немає. Однак опція відкрита, або, можливо, це буде щось інше, відбудеться переформатування. Поки що він на такій паузі.
 
_________________
 
Надія Парфан - українська режисерка, продюсерка та кураторка культурних проектів. Народилася в Івано-Франківську. Вивчала культурологію, урбаністику та соціальну антропологію. З 2012 по 2013 роки брала участь у програмі Фулбрайта у Філадельфії, США. У 2014—2015 пройшла курс документальної режисури DOK PRO у Кіношколі Анджея Вайди у Варшаві, Польща.
 
Надія є співзасновницею міжнародного фестивалю кіно та урбаністики "86", що з 2014 по 2018 роки відбувався у Славутичі неподалік Чорнобиля. Вона також авторка ідеї та креативна продюсерка документального проекту MyStreetFilmsUkraine, у рамках якого українські режисери створили і випустили на екран 49 короткометражних фільмів. Серед них: "Ма" Марії Стоянової (брав участь у Jihlava IFF, OpenCityDocFest, Astra IFF), "Діорама" Зої Лактіонової (DokLeipzig, Jihlava IFF), "Я і Маріуполь" (фільм-переможець Фестивалю молодих художників у Мистецькому Арсеналі) та "Народний музей Авдіївки" Пьотра Армяновського (головний приз за Найкращий документальний фільм фестивалю "Відкрита Ніч"). У 2018 році Надія спільно з продюсером Іллею Гладштейном заснувала продакшен-компанію "Phalanstery Films".
 

схожі публiкацii