Суспільство 2019-10-21 12:41 Гончарова Єлизавета
  ▪  

Тарас Бакай: “Головне, щоб потім не було соромно казати, що колись був поліцейським”

Підполковник поліції Тарас Бакай розповів Тижню про свій шлях від добровольця з власною зброєю до підполковника поліції, не бойові завдання на звільнених територіях і причини принципової відставки.

Після звільнення з керівної посади у поліції Львівської області ви вже поза системою? Чим займаєтесь?

 

- Так, я зараз вже не в системі правоохоронних органів і поки не думаю, що повернусь. Після звільнення отримав вже декілька цікавих пропозицій, але я їх не зараз навіть не розглядаю, бо хочу просто відпочити, провести час з родиною, тому що останні майже шість років фактично не мав вільного часу. Також є питання зі здоров’ям, потрібне певне лікування після контузії, то ж, думаю, прийшов час переосмислити, що робити далі.

 

А чи все життя ви були пов’язані із силовими структурами?

 

- Ні. Під час навчання в університеті закінчив військову кафедру, тому не служив строкову службу. Працював на різних підприємствах у Львові та Києві, перед війною був директором державного науково-дослідного інституту “Система”. До цього працював у різних підрозділах державної фіскальної служби, був навіть радником голови адміністрації, вчився. І ніколи не думав, що з цивільної людини колись стану офіцером поліції. Фактично, я — заручник ситуації, причиною якої є війна...

 

Читайте також: Олексій Таран: «Росія готується до проведення масштабної воєнної агресії. Ці плани цілком очевидні»

 

Як і коли почалась ваша історія в цій війні?

 

- Навіть дату пам’ятаю - третього березня 2014 року. Саме в цей день я вирішив, що наступного ранку йду у військкомат, щоб захищати Батьківщину. Тоді вже почались події в Криму, російським телебаченням ширились фейки про натовп біженців, які тікають на захід, бо в країні починається громадянська війна. Потім й місцеві почали цікавитись, куди тікати в разі, якщо це охопить і Львівщину. Показово, що шляхи для втечі інколи шукали й ті, хто за своєю професією повинний був би думати про те, як захищати країну. Після деяких подібних дзвінків від знайомих, які були кадровими офіцерами в різних підрозділах, я був просто ошелешений — як?  Хто буде стримувати бандитизм, хто візьме зброю до рук, коли вже під нашими кордонами скупчились російські війська? Але навіть у військкоматі мені сказали — чекайте, ми подзвонимо. І, про всяк випадок, поцікавились: а чи не тікаю я від кримінальної відповідальності таким чином. Думаю, зайве казати, що мені не подзвонили, тому вже через місяць я приєднався до групи моїх друзів, які мали досвід воєнних дій в Афганістані, і вже їхав на схід як доброволець з власною зброєю. Не скажу, що вони з великою охотою взяли мене, бо я був недосвідчений і наймолодший, але так я потрапив на війну. Ми приєднались до підрозділу “Київська Русь”, які тоді вже були на Карачуні, виконували специфічні завдання, в тому числі, розвідку на тих територіях, куди потім заходили українські військові. Тоді був ще живим їх легендарний комбат Олександр Гуменюк, “Батя”, ми деякий час ми брали участь у боях разом з ними і збирались офіційно залишатися служити в цьому підрозділі. Але після його загибелі приєднувались й до інших підрозділів — тоді ми були такими “вільними козаками”, які допомагали там, де було складно з бойовими одиницями, не вистачало “штиків”.

 

Штаб АТО ще тільки почали створювати, координація тоді була не дуже. Але на початок серпня нам довелось бути майже у Донецьку, на Луганщині теж окупованими залишались невеличкі території, на фронті - відносне затишшя, розпочались перемовини, тому на деякий час я встиг навіть з’їздити додому: тоді здавалось, що це кінець війни, наша місія закінчена. Я навіть свій бронежилет комусь подарував. І вже вдома нас застигла звістка про те, що багато наших друзів, що залишились воювати, опинились під Іловайськом. Їхні телефони мовчали, що відбувалось - не зрозуміло. І ми одразу поїхали назад. Один з військових вийшов на зв’язок, запропонував приєднатися до них в роту “Шахтарськ”, бо вони вже знаходились в Маріуполі. В січні вже почали добровольців оформлювати або в ЗСУ, або під юрисдикцію МВС. Залишити нас єдиною бригадою пообіцяли саме у вигляді батальйону тоді ще міліції. Буквально за п’ять днів з нас зробили сержантів міліції, хоча офіцери, які служили у мирній столиці, обіцяли робити з нас, які вже пройшли багато військових операцій, “звірів” понад місяць. Бо почались події в Дебальцевому, і чекати вже не було часу: прямо на площі Києва ми прийняли присягу і вирушили на передову вже у складі “Святої Марії”. Ми прибули в тодішній Артемівськ (зараз Бахмут), коли Дебальцеве вже було в оточенні. А через декілька днів наші війська почали виходити х оточення. І місто опинилось в епіцентрі подій.

 

Ви займались не виключно військовою справою, що ще прийшлось робити на звільнених територіях?

 

- Саме в той час ми встановлювали та обладнувати блокпости в прифронтових районах, довелось в Артемівську створити комендатуру, першу на той час, щоб хоч якось керувати процесами переміщення військових, займатися проблемою дисципліни. Бо на території міської військової частини постійно змінювались підрозділи, інколи ніхто не знав, куди вони їхали, і хто приїде їм на заміну. Під час виведення військ з-під Дебальцевого потрібно буле негайно розв’язувати питання щодо пошуку, розміщення та годування тисячі бійців. Був створений Штаб оборони Артемівська, який я очолив: бо ми тоді не знали, як події будуть розгортатися далі, на які виклики прийдеться терміново відповідати. Треба було об’єднати військових, владу, волонтерів, щоб вирішувати багато-багато інших питань, які в прифронтовому місті були дуже гострими.

 

Читайте також: Михайло Забродський: «Генерали не мислять категоріями попередньої війни»

 

Але окрім цього, фактично, паралельно, ми намагались зробити це місто якомога більше українським. Коли ми зайшли туди, чомусь не знайшли жодного українського прапора на державних установах. Приходили до керівників, питали: де прапор? Кажуть- просто не маємо. Ок, ми дістаємо зі свого багажника, вішають. Їдемо повз через декілька днів: немає. Питаємо- де? Кажуть, вкрали. Приходилось пояснювати, чому цей прапор все ж буде висіти там, навіть якщо його будуть охороняти керівники по черзі.  І хоча місто фактично просто зайняли, бо бойовики були змушені бігти, і воно давно знаходилось під контролем України, відчути якісь зміни було важко. Примара того комуністичного сепаратиста Артема продовжувала отруювати його. Тому, коли розпочався процес декомунізації, місцевим депутатам я запропонував повернути Бахмуту його справжнє ім’я. Ходив на кожне засідання сесії, дивився на атмосферу, людей, як відбувається голосування за важливі рішення. Так вони проголосували й про знесення пам’ятників — двох Артемів і одного Леніна, які були зняті з постаментів в один день. Я чув, що їх знов десь поставили на території комунального підприємства, де люди їх можуть бачити, і це дуже прикро. На мій погляд, пам’ятники катам вже давно повинні були бути на смітнику або переплавлені в якісь корисні речі.

 

Вже навесні Штаб оборони розпочав будувати захисні споруди навколо Бахмута, бо війська стояли біля Майорська і у випадку наступу їм довелось би фактично залишити Бахмут — укріплень перед містом не було. Знов прийшлось “працювати” з місцевою владою і бізнесом, ми знайшли інженера, техніку, матеріали, до будівництва долучились й місцеві мешканці. Добре, що тоді ці укріплення так і не знадобились, бо вже зараз розумію, що досвіду тоді бракувало, щоб зробити цей опорний пункт професійно та надійно. Але на той час треба було робити хоч щось. Понад рік я взагалі не міг поїхати з міста, бо як тільки кудись по справах збирався, починалась паніка: дзвонили різні люди, питаючи: ви виїжджаєте, то, мабуть, починається наступ? Зараз це, можливо, виглядає дивно, але тоді були такі часи: нам треба було показати, що ми тут надовго, а скоріш за все, назавжди. А потім мені запропонували працювати на Луганщині, де головував на той час Георгій Тука. Вже на більш офіційній посаді, ніж “керівник штабу оборони” - начальником Управління внутрішньої безпеки поліції Луганської області. Бо в цій непростій ситуації важливо розібратися, хто є хто, особливо, в правоохоронній системі. Потім, коли війна вже перейшла в стадію замороженого конфлікту, мені запропонували повернутися у рідну область, де я б міг реалізувати свій потенціал, який вийшло напрацювати в прифронтових територіях. На посаді заступника керівника поліції Львівщини перебував понад два з половиною роки. За цей час вдалось, наприклад, завдяки міжнародній технічній допомозі в розмірі семи мільйонів євро, яка була надана винятково під мій особистий підпис, реалізувати програму “Безпечне місто”, де передбачено ремонт райвідділків, прокладення оптоволоконна для якісного інтернет-зв’язку, відкриття та обладнання сучасною технікою Ситуативного центру, придбання транспортних засобів, планшетів, двісті відеокамер з розпізнаванням обличчя та номерів у Львові. При тому, що, на жаль, більшість донорів відмовляються фінансувати подібні програми в Україні через корумпованість системи.

 

На ваш погляд, чи вдалось взагалі за цей час перезавантажити правоохоронну систему?

 

- Мене часто питають щодо особистого ставлення до керівника Міністерства внутрішніх справ. Вважаю, Аваков молодець, що в свій час прийняв рішення видати зброю добровольчим підрозділам та сприяв формуванню цього руху. А друге-  що почав процес руйнування старої радянської системи, яка працювала ще за тоталітарними принципами. Але, звісно, одночасно змінити ставлення великого сто сорокатисячного колективу (це якщо ми говоримо тільки про поліцію) — вкрай важко. В цьому величезному потоці досвіду поколінь, який передається від старших до молодших, треба знайти тих, кого однозначно треба звільняти — вони залишаються міліціонерами і їм заважають радянські звички, яких просто не зможуть позбавитися ніколи. Але спиратися на тих, хто має досвід, але ще не втратив можливості для переформатування, може стати поліцейським, мислити зовсім по-іншому. І я вважаю, що попри факт змін, реформам ще далеко до завершення, бо нові транспортні засоби чи інакша патрульна поліція — це не всі важливі зміни, яких потребує система. Вона повинна  прагнути довіри суспільства. Щоб до цього йшли всі підрозділи: Нацгвардія, ДСНС, Прикордонна служба і, власно, органи МВС. Зараз люди найбільш лояльні до рятівників з ДСНС, а складніше за все саме з поліцейськими. Бо вони найбільш наближені до людей кожного дня: при цьому важлива поведінка на службі й в побуті, зовнішній вигляд, швидкість та якість реагування на події. Я завжди кажу: ми можемо зробити тисячі справ добре, але один поліцейський щось утне  — і все, це стає приводом казати про систему в цілому.

 

Читайте також: «Просто» не припиняється

 

Що ж стало причиною того, що ви покинули свій пост?

 

- Прийшов новий керівник, і я зрозумів, що ми маємо різне бачення того, як повинна працювати поліція у Львівській області. Наша розмова була не довшою ніж півтори хвилини: я не бачу необхідності кардинально змінювати той курс, яким крокував всі ці роки. Одним з прикладів, є події під час конфлікту з тими, хто блокує ешелони з вугіллям. Вони відбулись вже після мого звільнення, але є дуже показові. І я зараз не про політику ці доцільність, наприклад, блокування. Мене цей випадок прикро вразив, бо вважаю, що подібні дії поліції просто перекреслюють те, що ми намагались досягнути: довіра людей, діалог з різними представниками суспільства та адекватність реакції силовиків на загрозу. Бо якщо можна було реалізовувати цей діалог в прифронтовому Бахмуті чи на охопленій війною Луганщині, то чому, з яких причин не можна було цього зробити на Львівщині? Бити кийками протестувальників, щоб доказати свою силу - це хибний шлях! У всьому є межа, бо ці засоби треба застосовувати там, де існує загроза життям людей: різанина, застосування вогнепальної зброї, теракт. У всіх інших випадках  - діалог, перемовини, якісь дії після попередження. Ця блокада почалась задовго до цього розгону, вона продовжилась і після нього. То навіщо були всі ці іміджеві втрати, травмування людей? Правоохоронці, що брали в цьому участь, відчувають на собі знов незадоволення суспільства, хоча ми зробили вже багато для того, щоб люди вірили поліції. Бо без цієї віри неможливо: колись, справді, треба застосовувати силу, колись — бути захисником. Але люди повинні довіряти. Особливо в нашій країні, де є досвід Майдану, який, власно, й привів до необхідності кардинального реформування поліції. Поки що я не можу сказати. Як буде змінюватися далі система правоохоронних органів.  Для мене головне, щоб потім не було соромно казати, що колись був поліцейським. Думаю, так вважають багато справжніх поліцейських, які в важкі часи стали на стражі порядку. І боляче, якщо їх будуть асоціювати з неправомірними розгонами чи незаконними діями.

 

Чи можливо ваше повернення на війну?

 

- Якщо буде загострення і я зможу бути ефективним в тих умовах — так. Для мене це дуже важливо: максимально реалізовувати те, що потрібно в конкретний момент. Щоб можна було сказати — зроби краще, ніж будь-хто в цих умовах.

 

-----------------------------------

Тарас Бакай народився в 1982 рік у місті Мостиська Львівська область, у 2004 році закінчив Львівський державний університет, за фахом міжнародник-правознавець,  доброволець, учасник бойових дій, підполковник поліції, екс-заступник керівника Головного управління національної поліції Львівської області, радник міського голови Бахмута та голови Луганської ВЦА.