Суспільство 2019-10-26 12:10 Михайло Ухман
  ▪  

Доця

Вікторія з того покоління, яке подорослішало на війні. У буквальному сенсі. Коли в Києві на Майдані вбивали людей, їй було тільки 13.

 Вона дивилася переляканими очима телевізор і не розуміла, чому стріляють у мирних мешканців. Коли росіяни гатили по її рідному Маріуполю з артилерії, у кімнаті падали картини, осипалася штукатурка. Вона бігла до свого старшого брата, і він пояснював їй, що в країну прийшла війна. 


Брат Віталій — важлива людина в житті Вікторії, він довгий час був для неї центром всесвіту. Дівчина росла без батька, мати працювала зранку до ночі, щоб підняти дітей на ноги. Коли Вікторія була ще зовсім малою, мало не втонула. Пішла з братом на річку, пірнула у воду, захлинулася і не вибралася на поверхню. Один із хлопців, який був на березі, крикнув братові: «Віталя, а де твоя мала?». Той кинувся у воду, виловив сестру й привів її до тями. Цей гіркий урок засвоїли й уже наступного дня віддали Віку на плавання. Вона здолала свій страх і досягла в цьому виді спорту чималих успіхів. Проте їй більше подобалося фігурне катання, тому змінила воду на лід. Важко тренувалася, щоденні навантаження виснажували її, але результат не забарився. Вікторії стали пророкувати виступ на Олімпійських іграх, проте з кар’єрою фігуристки довелося попрощатися. У Маріуполі закрили каток, де вона тренувалася. Плюс такі заняття не з дешевих. Екіпірування коштує сотні доларів, таких грошей родина не мала. Невдовзі почалася війна.

 

Читайте також: Мудрий тесля


Вікторії з дитинства подобалися військова форма, зброя, але вона вважала, що дівчатам не місце в армії. Тепер, коли служить у ЗСУ, каже: «Часом дівчата на фронті ведуть хлопців не в потрібне русло…» Але у війську вона опинилася не з початку бойових дій. 24 січня 2015 — трагічна дата для всіх мешканців Маріуполя. Тоді східні околиці міста росіяни обстріляли з «Градів». Багатьом ці події знайомі з жахливих відео на YouTube та фотографій. Того дня Вікторія Карпович зі своєю подружкою на власні очі побачили, як смерть і руйнування вриваються в життя ще донедавна мирного міста. Навколо все вибухало, горіло — розривалися реактивні снаряди. Дівчата помітили жінку, якій відірвало руку й ногу, понівечило решту тіла. Такі картини не забуваються протягом усього життя… Віка серйозно замислилася, хто й для чого стріляє по її рідному місту. Зрозуміла, що треба діяти, якось долучитися до захисту Батьківщини. Але її прагнення мало хто зрозумів. Серед оточення було чимало тих, хто симпатизував Росії. «Там для нас більше перспектив», — переконували дорослі й однолітки. Що таке чужий серед своїх, дівчина відчула досить скоро: від неї відвернулися друзі, однокласники, навіть хрещена мама. 


«Я намагалася поговорити з ними, переконати, але там усе без толку. Врешті-решт у мене в місті лишилося тільки двоє друзів, які розуміють і підтримують. Цікаво, що мої колишні приятелі, коли ходили до школи, щоранку співали Гімн України, але насправді мали проросійські погляди. То погляди їхніх батьків, і цим усе сказано», — пригадує Вікторія. Кожен патріот із Донбасу стикався у своєму житті з несприйняттям, ворожістю та агресією земляків. Вікторія відчула це ще в шкільні роки, які припали на початок війни на Сході України. 

 

Читайте також: «Куди нам відходити?»

 

Дівчина мала приклад у своїй родині. Її мати пішла служити до Збройних Сил. Щойно Вікторії виповнилося 18, вона зробила свій вибір і теж долучилася до війська. Підписати контракт із ЗСУ їй допомогла рідна мама. Курс молодого бійця проходила в навчальному центрі «Десна» на Чернігівщині. Тут дівчині стала в пригоді її хороша фізична підготовка, яку вона здобула під час занять фігурним катанням. Смуга перешкод — непросте випробування й для багатьох хлопців, які розпочинають свою службу. Але Вікторія долала її запросто: вибухами, вогнем, димом її не налякати. До війська вона потрапила вже загартованою: війну бачила в рідному місті ще в 2014-му. Кожна жінка чи дівчина, яка вирішила поєднати свою долю з армією, проходить через те, щоб довести собі й оточенню: вона може бути не гіршим бійцем, ніж чоловіки, які часом поглядають зверхньо. Тож Вікторія не відставала, вправно тренувалася, вчилася стріляти. Командирів дивувала не лише стать, а й вік дівчини.

 

— Дитино, що ти тут робиш? — часто запитували офіцери.

— Хочу служити, а вік не має значення, — вже звично відповідала дівчина.  


На полігон у «Десну» нерідко приїздили генерали. Зазвичай це суворі ревізори, які рідко відходять від прописаних статутом форм звертання до солдатів. Однак Віку вони нерідко називали то доцею, то онучкою. У якомусь сенсі армія справді стала для неї новою родиною. Адже старший брат, який у дитинстві був найближчою і найдорожчою людиною, тепер відвернувся. Відколи дізнався, що сестра пішла до війська, просто перестав спілкуватися. На його думку, вона мала б учитися, а не воювати, образився за вибір Вікторії. «Зараз брат за кордоном. І я дуже сумую за ним. Останній раз, коли він їхав туди, я була вдома. Підійшла до нього, хотіла попрощатися, Віталій мене відштовхнув і сказав: «Мене чекає машина», — пригадує дівчина. 

 

Читайте також: Шевченко молився б за Щастя


Після навчального центру Вікторія потрапила на фронт. Попервах допомагала медикам, але недовго. Не на санітара вона вчилася, її військово-облікова спеціальність «стрілець-кулеметник». Тож переконала побратимів взяти її на нуль, на передову. Важкі побутові умови дівчину не лякають, швидко звикла до окопів і бліндажів. Щодня готує хлопцям їсти, на її кухні завжди є щось смачненьке. Бійці, які там харчуються, зокрема й ротний, бояться, що можуть погладшати. «Тепер ця дівчина тримає мене на суворій дієті», — жартівливо розповідає її командир. У навчальному центрі вона опанувала тактичну медицину. Тому в разі потреби може надати першу допомогу. Тепер у дівчини багато братів, адже бійці ставляться до неї як до молодшої сестрички. Коли захворіла, приносили їй чай та їжу в бліндаж.


Втім, бути просто бійцем для Вікторії замало. Уже наступного року вона хоче вступати до військової академії, щоб здобути офіцерське звання і не просто служити, а й змінювати армію, яка стала для неї рідною. «Я з Маріуполя. Це далеко не найпатріотичніше місто нашої країни. Але знаю, що Донецьк, Луганськ, Крим — це територія України. Саме тому я на війні. Ми повинні битися за свою країну, а не здавати її ворогу», — каже дівчина.