ut.net.ua 2009-02-13 00:00 Бобровський Марчін

Вісь гнеться

Німецько-російські відносини дали тріщину внаслідок газового конфлікту Москви та Києва

Владімір Путін добре знає Німеччину ще від часів своєї служби в КДБ. З 1985 по 1990 роки він жив із родиною в Дрездені, де народилася його молодша донька. Теперішній російський прем’єр-міністр Путін говорить німецькою, а його колега, канцлер Ангела Меркель, натомість досить добре володіє російською. Здавалося б, для подальшого розвитку інтенсивних контактів між державами є найкращі передумови. Та все ж німецько-російські відносини за урядування Меркель стали значно прохолоднішими, ніж у часи її попередника Ґергарда Шредера. 

Розширення Європейського Союзу не лише посунуло Німеччину до географічного центру ЄС, але й посилило її геополітичні позиції. Зокрема, це стосувалося і її претензій на особливі відносини з Росією, адже ця країна відіграє важливу роль у німецькій зовнішній політиці ще з ХІХ століття. Таку романтичну політику Берліна щодо Кремля вже давно негативно сприймають сусіди Німеччини, зокрема Польща. Берлін тривалий час зберігав мовчанку, поки імперіалістичні амбіції Москви критикували в Лондоні, Стокгольмі, Варшаві або Києві. Після конфлікту з Грузією та газової суперечки з Україною в німецько-російських відносинах багато чого змінилося.
 
Росія понад усе
 
У Німеччині є давня політична традиція, яка полягає в тому, що гарні відносини з Росією мають першочергове значення для країни. Особливо яскравим представником цієї політичної школи був канцлер Ґергард Шредер, який до сьогодні залишається провідником російських інтересів у німецькому політикумі. Свою політику стосовно Росії та інших недемократичних держав на кшталт Китаю Берлін будував на ґрунті особистих контактів й особливих інтересів. Ці контакти та інтереси слід розглядати в першу чергу як економічні.
 
Перспективи ведення бізнесу в Росії також є привабливими для орієнтованих на експорт галузей німецької економіки. І хоч Росія посідає лише 12 місце у списку головних торговельних партнерів Німеччини, обсяг російсько-німецької торгівлі постійно зростає. У 2007 році торговельний оборот між двома країнами сягнув €57 млрд. Для порівняння, обсяг торгівлі Німеччини з Україною – лише близько €6,5 млрд.
 
За правління Шредера водночас з економічними зростали й зовнішньополітичні амбіції Німеччини. Французько-німецька вісь домінує в Євросоюзі, та й у світовій політиці Берлін більше не приховує своїх амбіцій. Наприклад, активно відстоює своє право на постійне перебування в Раді Безпеки ООН і може в цьому питанні покладатися на Москву. Окрім того, Берлін і Париж намагаються стримувати США в їх прагненні до світової гегемонії. На початковому етапі війни в Іраку німецьким політикам були властиві критичні нотки в ставленні до США, що межували з антиамериканізмом. Росія в цій справі є природним союзником. Не дивно, що розмови про створення осі Париж – Берлін – Москва активно точаться вже багато років.
 
Проросійські романтики
 
Російські інтереси в німецькій політиці обстоювали люди, яких у Німеччині називають Russland-Ver­steher. Цей термін передбачає не лише розуміння Росії, але й романтичне ставлення до неї. У лавах Russland-Versteher переважно ліві та соціал-демократи, але є серед них і ліберальні та консервативні політики. Їхня головна ідея полягає в тому, що Європа повинна зберігати однакову дистанцію як до Росії, так і до США.
 
«Не можна розглядати російську поведінку [в Грузії] окремо від тяжких помилок американської адміністрації Буша в Іраку...» – пише на своїй інтернет-сторінці Крістіан Кляймінґер, депутат німецького парламенту від Соціал-де­мо­кра­тичної партії Німеччини (СДПН) і член Німецько-російської парламентської групи. Про це саме твердять інші впливові соціал-демократи – голова фракції партії в Бундестазі Петер Штрук і депутат Європарламенту Мартін Шульц. Те, що вони ставлять на один щабель регіонального гравця з імперськими повадками й демократичну наддержаву, політиків не турбує. Та це абсурдне зіставлення симптоматичне для німецької політики сприяння Росії, що сягнуло апогею за часів Шредера. Екс-канцлер якось навіть назвав свого приятеля Путіна «істинним демократом», за що його висміювали вдома.
 
Перші ознаки протверезіння серед Russland-Versteher стали помітними під час конфлікту в Грузії, коли навіть їм у зв’язку з цензурою була недоступна реальна інформація з театру воєнних дій. Сьогодні на веб-сайті німецького міністерства закордонних справ можна прочитати, що «грузинський конфлікт у серпні 2008 року вплинув на двосторонні відносини» між Росією та Німеччиною. Ще рік тому такий пасаж на сайті зовнішньополітичного відомства важко було б уявити.
 
Ліві публіцисти – як-от московський кореспондент Die Ta­ges­zeitung Клаус-Гельґе Донат – ставали дедалі критичнішими до Москви. «Якщо Росія прагне до багатополярного світового порядку і поваги, то вона це розуміє як повагу до себе, а не до інших. Берлін, очевидно, не хоче цього розуміти», – писав він невдовзі після початку війни у Грузії. Крім того, відомий політолог, професор Клаус Леґґеві вщент розкритикував Russland-Versteher. Політичний клас Росії – «це явний ворог демократії та Заходу», небезпечний не лише для незалежної Грузії, але й для Молдови та України, писав науковець після вступу російських військ на грузинську територію.
 
Надія на Штайнмаєра
 
Звичайно, про поразку проросійського лобі говорити рано, але дещо все ж змінилося. Тепер усім зрозуміло, що німецька політика «Зміни через зближення» зазнала фіаско – це засвідчив спочатку конфлікт у Грузії, а потім і газова війна з Україною. Певна річ, імідж Києва в очах німецьких політиків та експертів теж далекий від позитивного. Але ця суперечка остаточно переконала Західну Європу та Німеччину в тому, що Росія використовує свої нафтові й газові родовища для реалізації політичних інтересів.
 
А отже, Україна вийшла з цієї суперечки як переможець – принаймні політично. Путін навіть поскаржився під час свого візиту до Берліна в середині січня, що Німеччина поводиться в цьому конфлікті аж надто нейтрально. Російський прем’єр-міністр був настільки розлючений, що коли один із ні­мецьких журналістів на прес-конференції запитав, коли Москва знову відкриє газовий кран, він роздратовано вигукнув: «Ми відкрили газовий кран! Хіба ви не знаєте цього? Ви що, не бачили?»
 
Російсько-німецькі відносини безсумнівно дали тріщину, і дуже ймовірно, що романтичний період політики Німеччини щодо Росії добіг кінця. Але Берлін залишається одним із найважливіших союзників Кремля в Європейському Союзі. Зокрема, надійним адвокатом російських інтересів у Європі є міністр закордонних справ Франк-Вальтер Штайнмаєр. На думку експертів, цю роботу він виконує навіть ефективніше, ніж його російський колега. Ба більше, у нього є всі шанси посилити свої позиції у політикумі, адже на 27 вересня в Німеччині призначено федеральні вибори, а Штайнмаєр є кандидатом на посаду канцлера від СДПН.

схожі публiкацii