Суспільство 2019-11-07 17:48 Вікторія Малишева
  ▪  

Знайти роботу у Луганську

Мені пощастило – я знайшла другу роботу. Для нашого часу та стану справ у «республіці» це абсолютне щастя.

Багато хто не має жодної роботи, хтось перебивається тимчасовими роботами на зразок сезонних, а у мене аж дві, при чому керівництво обох не проти того, що я буду працювати десь ще лише б це не заважало головній, на думку кожного роботодавця, роботі. Скажу одразу, ту другу роботу, яку мені запропонували, я знала. Не лише знала, я виконували саме такі обов’язки в саме цій організації до війни, про що із дитячою наївністю я сповістила новому керівництву установи.

 

Здається, я ідеальний кандидат – специфіку організації знаю, працювала там десь п’ять років до війни, ставлюся виключно позитивно до їх внутрішньої політики. Непогано, ніби, правда ж? І припинила працювати я на ту установу лише з причини війни. Нове керівництво довго розглядало мої папери. Мені неодноразово натякнули, що на це місце окрім мене ще з двадцятеро прикрас них претендентів. Я не побачила, правда, більше нікого, але то не мої справи. Окрім мого головного керівника, який одразу перейшов зі мною на ти, зі мною проводила співбесіду молодша за мене дівчина – вона прийшла в установу вже після 2014 року. Мета співбесіди була показати мені, що весь мій довоєнний досвід не значить рівно нічого, і вони будуть ще думати чи я підійду. Це була прекрасна вистава за Станіславським, коли руками пересуваючи обрії мені розповіли про сьогодення та майбутнє, а верхівкою на торті була обіцянка вивезти мене на навчання у найближче українське місто, якщо, звичайно ж, я підійду та пройду випробувальний термін.

 

Читайте також: Арифметика втрат

 

Я слухала все це і розуміла, що мені треба переконувати їх – я найкраща, я дуже хочу, мені дуже потрібно, буду страшно вдячною… Але я не хотіла нічого з цього казати. У мене був нормальний досвід, нормальний вік, я не мала плям у біографії, то чому я повинна була вискакувати зі своїх штанів аби комусь щось довести? Неприємним було те, що мій досвід роботи до війни чомусь не важив нічого для цього післявоєнного керівництва. Діалог був приблизно таким: «Я знаю, я ж працювала тут…» «А ми тут всі п’ять років, і перші шість місяців без зарплатні, і всю війну тут». «Я знаю, я не виїжджала теж».

 

А потім я припустилася серйозної помилки, коли щиро відізвалася про колишнє керівництво – це були як по мені прекрасні люди. Це була моя перша помилка – треба бути більш стриманою у емоціях. Жіночка у кріслі навпроти зробила таке обличчя ніби я зізналася у хворобі: «Більше ти можеш не казати нічого – цього вже досить». Я зрозуміла, що нова політика не згадувати або ніяк, або лише негативно про те, що відбувалося в установі до них. Мої емоції були невчасні і некоректні. Головними були лише вони. Жодних згадок, жодних позитивних відгуків. Але попри всі мої промахи мене взяли. Постійно нагадували мені, що приглядаються до мене, перевіряють, але взяли. Я не сумнівалася в цьому – я дійсно мала непогане резюме як для цієї організації. Не певна, що вони б знайшли когось із саме таким досвідом роботи. І, дивна річ, після всіх цих випробувань за Станіславським, я не відчувала щастя, що буду працювати знову в тій установі, де працювала раніше. Навіть не так, я не відчувала жодного задоволення, що у мене буде професійна самореалізація чи щось подібне. Мені здається, вони дуже перегнули палку із усіма цими розмовами про те, ще подивляться на мене. Може, це і треба було казати, але не мені, а новачку. Вони просто перекреслили увесь мій попередній досвід, ніби мене не було – були лише вони, бо прийшли після війни. До речі, в цій установі працював дехто ще з таких як я – тих, хто працював при колишньому керівництві. Але, мені здалося, вони всі боялися підвести очі аби не втратити роботу. Вони мали репутацію не надійних в колективі. Як дружина, яка зрадила раз, то хрест цей на ній до смерті. Принаймні вели вони себе саме так.

 

Читайте також: Гра у слова

 

Потім я зрозуміла, що новий керівник створив собі певний культ особи – вона дала усім заробіток у важкі часи, то вона – головна людина в житті кожного з її підлеглих. Вона не приховувала: «Ми його із бруду дістали, відмили, нагодували, нехай буде нам вдячним». Складалося враження, що всі, кого брали на роботу, до цього помирали від нестатків, і лише завдяки їй почали жити якось інакше. Я на хвильку уявила, що про мене будуть казати саме так – дістали із бруду, відмили, нехай буде вдячною, що взяли саме її… Мені стало не по собі, а скоріше за все так і було. Від мене чекали вдячності, що я отримала роботу, а я не могла розібратися чи щаслива я від цього. Знаєте, що було дуже показовим? Коли та керівниця з’являлася, один підлеглий тягнув їй стілець, інший варив каву, третій шукав, де її туфлі… Було враження, що ми десь у королівському замку прадавніх часів - є королева і є її піддані. Мені не хотілося всього цього, хоча це був затверджений сценарій. До речі, мова постійно йшла про те, як важко усі вони працювали після 2014-го року. Був лише їхній професійний та життєвий досвід і лише в цьому життєвому вимірі. Потім я почала розуміти, що до війни усі ці люди не займали жодних посад.

 

Вони не були керівниками, лише підлеглими. Підлеглими при комусь, але із великою мрією керувати самим. Мрія була настільки великою, що могла б рушити з місця гори… Моя керівниця просто використала ситуацію влітку 2014-го, коли голова установи виїхала вглиб України, а їй залишила ключі від офісу. Але підлегла була не така вже й дурна, вона прийняла ці ключі офіційно аби не було проблем, а неофіційно пообіцяла зберегти все до повернення керівниці, коли ситуація стане більш зрозумілою. А потім виявилося, що коханець підлеглої не остання особа у місцевому «МГБ», і він допоміг внести усіх, хто виїхав в Україну, у списки нев’їздних назад, які є на кожному блокпосту. Так, він міг це зробити, а його коханка змогла після цього офіційно оголосити себе керівницею установи – її призначили, у неї папери, ключі, печатка. Вона не ламала двері установи, вона нікого не підставляла, вони ж поїхали самі. А те, що не можуть повернутися, то це все політика. А потім вона почала прибирати усіх, хто працював при колишньому керівництві – тихо, методично. Хтось виявився не придатним працювати за віком, у когось не знайшлося необхідної освіти, хтось не витримав сам. Натомість приходили сусіди, друзі дитинства, діти друзів та власні діти. Колектив став настільки міцним, що з ним могла б сперечатися італійська мафія. Про тих, кого взяли з вулиці, казали принизливо: «Нехай буде вдячним, що ми дали йому роботу». Разом всі їздили до нової керівниці працювати у неї на городі – із вдячності…

 

Я витримала півроку. А потім керівник моєї першої роботи повідомив мені, що мною почали цікавитися із «МГБ». Ніби просто, яка я, як працюю. Той саме коханець, я знала його прізвище. І я пішла. Я знала, що це система залякування та принижування за принципом «Взяли, то нехай буде вдячною», але я зрозуміла, що мені краще без цієї роботи. Принаймні спокійніше. Кажуть, у одну ріку не війти двічі.