Політика 2019-11-14 09:07 Макаров Юрій
  ▪  

Ідеологічне збудження

Від оприлюднення перших опитувань, де як імовірний кандидат у президенти засвітився популярний артист-комік, і до сьогодні вдумливих спостерігачів не полишало питання «Who’s Mr. Zelensky?». Він правий чи лівий, ліберал чи соціаліст? Відповіді довелося чекати недовго.

Щоправда, напередодні інавгурації ясність нібито вніс член команди майбутнього президента, нині перший заступник голови Верховної Ради Руслан Стефанчук: «В основі нашої ідеології лежить ідеологія лібертаріанства… Ліберальна модель економіки, ліберальна модель відносин із відповідними національними особливостями». Минуло півроку, і на з’їзді тепер уже правлячої партії «Слуга народу» її нове обличчя Олександр Корнієнко заявив про рух партійної ідеологічної платформи в бік соціалізму. «Щоб партійний ліфт якісно працював, партія повинна бути sexy для кандидатів, повинна збуджувати», — коментував він, вочевидь, маючи на увазі, що і виборців, і політиків в Україні може збудити виключно лівий дискурс.

 

Власне, особливим сюрпризом зелений coming out не став: перші ж кроки Офісу президента, уряду та парламентської більшості по черзі переконували, що принцип «дозволено все, що не заборонено» — це не про «слуг народу». Почати з того, що глава держави особисто, під камери, роздає завдання Кабміну, Раді, місцевим адміністраціям, а це, перепрошую, ніяке не лібертаріанство, це класичний добре забутий парт­госпактив часів пізнього Брежнєва — раннього Андропова. Усе, що стосується спроб молодої влади керувати економікою та соціальною сферою, виказує невіру в «невидиму руку ринку», політику стимулів, опосередковані механізми впливу на бізнес, натомість демонструє віру в безпосередні, жорсткі дирижистські методи керування країною.

 

Читайте також: Три третини влади. Ідеологічні розбіжності у "Слузі народу"

 

Нові ефектні жести з угамування корупціонерів, себто тотальні перевірки контролюючими органами всього, що рухається (знайомі бухгалтери запевняють, що давно такого не спостерігалося, останній красномовний приклад — Райффайзен Банк)… Спроби взяти під к­онтроль малий бізнес (закон № 128-XI про касові апарати та № 129-XI про детінізацію)… Відкладення або відкликання законопроектів про концесії та сприяння національному товаровиробникові… Йдеться не про те, наскільки досконалий той чи інший захід, той чи інший документ, мова радше про вектор зусиль. Намір винести питання про продаж землі на референдум — це взагалі чистісінька поразка. Перекладати із себе відповідальність за засадничий крок, на який, затамувавши подих, чекають бізнес і міжнародні донори, означає слабкість і боягузтво, відсутність рішучості на одному з ключових напрямів внутрішньої політики, ну й, звісно, спокусу зберегти струмочки тіньових грошей… 

соціалізм не забезпечує випереджального зростання економіки, а без цього не буде ані танків, ані протитанкових ракет, ані аптечок, ані навіть набоїв. Ніяка іноземна допомога нам їх не забезпечить, часи ленд-лізу давно минули

 

Окремим збудником обурення стала ініціатива законодавчого запровадження стандартів новин для ЗМІ, яку було сприйнято як наступ на свободу слова й спробу зачистити медійний майданчик. Щоправда, при певному наближенні дражливий крок утратив однозначність. Міністр культури Володимир Бородянський пояснив, що йдеться передусім про легальні методи боротьби з інформаційною п’ятою колоною, про дієвий інструмент безпеки в гібридній війні, й тут із ним важко не погодитися. Проте всі ж розуміють, що будь-яка досконала зброя в несумлінних руках у кожен к­онкретний момент може бути використана в інтересах влади загалом або відповідної групи впливу. Тож занепокоєння обґрунтоване.

 

Неоднозначні, точніше, навпаки, цілком однозначні сигнали президентської когорти губляться серед сили-силенної інформаційних приводів, пов’язаних із війною, спробами забезпечити бодай видимість зусиль із досягнення миру (на умовах ворога), тож розмови про ідеологію ніби не на часі. Але зрозуміло, що ні­яким лібертаріанством там не пахне. Взагалі класична опозиція ліберал — консерватор, правий — лівий давно застаріла. Нині зазвичай користуються трохи складнішою системою координат, де по вісі абсцис вимірюються ступінь свободи ведення бізнесу, економічна незалежність суб’єктів, а по вісі ординат — особисті свободи громадян (так звана модель Ґрінберґа і Джонаса або шкала Нолана). Звісно, що такий поняттєвий апарат теж не бездоганний, але він хоча б допомагає уникати поширених непорозумінь, коли представник нібито цілком правої «Свободи» сприймає партійну програму комуністів як власну (реальний випадок в ефірі програми «Зворотний відлік» на Суспільному). 

 

Читайте також: Зупинити капітуляцію. Поки не пізно

 

Це тільки здається, що нам зараз не до того — не до визначення якогось абстрактного курсу за тією чи іншою політологічною шкалою. По-перше, сучасна війна від часів Наполеона — це війна ресурсів. Зрозуміло, що соціалізм чи то шведського (вибачайте, вирвалося), чи то болівійського або венесуельського зразка не забезпечує випереджального зростання економіки, а без цього не буде ані танків, ані протитанкових ракет, ані аптечок, ані навіть набоїв. Ніяка іноземна допомога нам їх не забезпечить, часи ленд-лізу давно минули. Але не менш важливими є подолання бідності, соціальної апатії та утриманства, формування потужного середнього класу. Без цього пробудити свідомість або бодай лояльність, м’яко кажучи, значної частини населення буде вкрай важко. Адже нинішня війна крім інших мотивів і причин є ще й очевидною маніфестацією змагання різних проектів побудови життя: проекту розвитку та проекту експлуатації ресурсів, як природних, так і людських, проекту свободи та проекту тоталітарного цивілізаційного колапсу. Ну а чекати, доки Російська Федерація сконає природним шляхом, — багатіти думкою.

 

Читайте також: Фундамент світового ладу

 

Україна просто приречена зробити стрибок! Нинішні 3% чи навіть, припустімо, 4% зростання в річному обчисленні — результат непоганий для стабільних економік, але незадовільний для нас. Як днями слушно зазначив один із керівників Світового банку, з такими темпами ми зможемо наздогнати Польщу… за 50 років! Соціалістична модель у її нинішньому розумінні (соціальні гарантії, перерозподіл доходів населення, державний контроль над підприємництвом, потужний державний сектор тощо) не здатна забезпечити прорив незалежно від наших симпатій, уподобань чи ілюзій юності, це навіть не обговорюється. А суспільні настрої теж треба правильно інтерпретувати. Типовий український обиватель, надто старшого віку, мріє не про со­ціалізм, йому потрібна «шара» у звичній радянській обгортці. Тому соціалізм — це ніяк не «сексі», без віагри він не працює навіть у режимі зваблення. 

 

Усі суперечки останніх днів щодо політичного, економічного та соціального курсу нинішньої влади й правлячої партії аж ніяк не схоластика, а всього лише питання життя й смерті. Нашого життя або нашої смерті.