Світ 2019-12-13 14:48 Марк Войджер
  ▪   науковий співробітник Центру дипломатії і глобальної взаємодії Пенна Байдена, Вашингтон

Великі надії та прикрі підсумки

Хто тріумфуватиме у 2020 році: євроатлантична спільнота, Україна та Грузія чи Росія?

Британська столиця — перша домівка НАТО — стала місцем святкування 70-ліття найпотужнішого та найуспішнішого альянсу в історії, що збігається з 30-ю річницею падіння залізної завіси. Довгоочікувана зустріч Північноатлантичної ради, що відбулася 3–4 грудня 2019-го, теж правила за «іменинну вечірку» НАТО. Зрозуміло, що йшлося про великі надії та сподівання, але й вирували емоції, і позитивні, і негативні. Результати заходу змусили багатьох замислитися, хто ж вийде з нього переможцем у вирішальному 2020-му. Як і очікувалося, не обійшлося без звичної драми, спричиненої (що останніми роками вже стало нормою зборів трансатлантичних лідерів) президентом США Дональдом Трампом. Надмірна реакція американського лідера на коментарі на його адресу від прем’єр-міністра Канади Джастіна Трюдо засвідчила, що Трамп не такий товстошкірий, як об’єкти його безперервних кількарічних вербальних атак. Господар Білого дому рвучко полишив саміт, не дочекавшись кінця, вочевидь, глибоко ображений кпинами Трюдо, зверненими до групи лідерів країн — членів НАТО, зокрема до французького президента Емманюеля Макрона. 

 

«Реверанс» Макрона 


Однак відсутність Трампа на завершальній церемонії в Лондоні та його подальші задерикуваті коментарі про Трюдо в пресі навряд чи можна вважати найбільшим негативом святкувань. Настрій був зіпсований ще до початку саміту, і то Макроном. Президент Франції публічно заявив про «смерть мозку» НАТО мало не за день до заходу, а також відкинув ідею про те, що Росія є головною загрозою Альянсу, спрямувавши натомість свій гнів проти ісламістського тероризму.


Різкі й невиправдані зауваження не шокували б союзників і партнерів НАТО, якби пролунали від нинішнього очільника Білого дому, а не з уст «вундеркінда» європейської політики, який не так давно породив надії, що його картезіанський раціоналізм стане ліберальною відповіддю Європи на ірраціональні, реакційні сили, уособлювані Трампом та європейськими праворадикалами. Однак Макронові заяви не були натхненні Декартовою любов’ю до раціоналізму. Вони відгонять державними інтересами (raison d'état), пропагованими Декартовим сучасником кардиналом Рішельє, які передбачають лицемірний зовнішній курс на виведення Франції в центр європейської політики через просування власних цілей на шкоду союзникам і партнерам, особливо слабшим, вразливим та далеким, як-от Україна та Грузія.

 

Читайте також: Die Welt: Китай хоче захопити НАТО зненацька


Сподівання, що така поведінка поверне давно втрачену велич Франції в ролі важковаговика зовнішньої політики Європи та компенсує серйозні проблеми Макрона на внутрішньому рівні, є недалекоглядними й егоїстичними в контексті Альянсу, існування якого залежить від лояльності та відданості його членів, особливо за нинішніх скрутних часів. Наївні спроби Макрона задобрити та заспокоїти Росію приречені на провал, але загрожують не меншою, якщо не більшою шкодою, ніж Трампова ексцентрична поведінка й поступливість Путіну.


Поза сумнівом, Макронові слова вже підказали Кремлю, що можна випробовувати злагодженість Північноатлантичного Альянсу (його центр гравітації), зважаючи на фактичну відмову президента США бути головним лідером НАТО (з огляду на його самовільну позицію й дивні зв’язки з Путіним, а не з огляду на фактичний брак потенціалу США). До того ж є послаблення політичного завзяття Меркель напередодні завершення її правління та очевидна неспроможність Боріса Джонсона укласти угоду й витягти свою країну з болота Brexit. Саме такі сигнали путінський режим, імовірно, розтлумачить як «зелене світло» на поширення його агресивної політики проти змученої війною України та її недосвідченого нового президента, на подальше випробовування стійкості НАТО на всьому східному фланзі Альянсу. Зрештою, на відновлення нового євразійського імперського проекту, що віддалятиме Україну від Заходу й створюватиме умови для спроб «проковтнути» Білорусь як наступну потенційну потерпілу нової холодної війни 2020-х років

 

Відповідь Столтенберґа Макрону


Лідери країн — членів НАТО мусили розглядати пан’європейський контекст і контекст глобальної безпеки, зібравшись у Лондоні минулого тижня. Їхнім наміром було надіслати меседж про злагодженість, міцність і спільну мету Альянсу, щоб запевнити союзників, переконати партнерів, зокрема Україну та Грузію, що варто продовжувати їхній тривалий і тяжкий шлях до реформ та інтеграції, а також протистояти державним загрозам на кшталт Росії чи недержавним, як-от міжнародний тероризм.

 

Читайте також: Саміт суперечностей


Саме тому вступне слово Єнса Столтенберґа мало важливе значення, адже генеральний секретар НАТО окреслив пріоритети Альянсу на найближчі 10 років. Те, що тероризм опинився на початку переліку глобальних загроз, поза сумнівом, було колективною поступкою НАТО Франції, що незмінно зосереджена на Близькому Сході, Африці та Середземномор’ї. Відносини НАТО з Росією опинилися на третьому місці в переліку Столтенберґа, а далі нова проблема, — Китай, — що вперше в історії в офіційному комюніке НАТО був названий викликом для безпеки. Укупі з контролем над озброєннями ці три загрози переважили над питанням Росії у виступі генерального секретаря, бо не пролунало навіть безпосередньої згадки про неї як про загрозу. Однак Столтенберґ поквапився наголосити, що присутність НАТО в країнах Балтії та Польщі й відданість цим регіонам як ніколи сильні, адже плани (наміри) нарешті узгоджено з боєготовими силами (потенціалом), наявними на цих територіях.


На питання про Макронові заяви щодо «безмозкості НАТО» Столтенберґ одразу відмахнувся, урочисто запевнивши, що «НАТО завзяте, активне й адаптується» до викликів нової доби. Він також слушно наголосив, що і в попередні історичні періоди були непорозуміння серед країн-членів, починаючи із Суецької кризи 1956-го, коли, власне, не хто інший, як американці тиснули на Велику Британію та Францію, щоб ті припинили бойові дії проти Єгипту на чолі з Ґамалем Насером, і аж до XXI століття, коли війна в Іраку 2003 року спричинила або вивела на поверхню конфлікти між союзниками. Тоді непорозуміння були наслідком протилежних поглядів США, Великої Британії й нових країн — членів НАТО зі Східної Європи («нової Європи», як її тоді охрестив Дональд Рамсфелд) та опонентів війни, як-от Франція, Туреччина й інші.

ВІДОМІ ШИРОКОМУ ЗАГАЛУ ВНУТРІШНІ РОЗКОЛИ НАТО ТА ЕЛЕМЕНТАРНА БЕЗВОЛЬНІСТЬ ДЕЯКИХ ПРОВІДНИХ ЛІДЕРІВ СТАВИТЬ ПІД СУМНІВ НАДІЙНІСТЬ АЛЬЯНСУ, ЧОГО РАНІШЕ НІКОЛИ НЕ ТРАПЛЯЛОСЯ, ПОПРИ РОЗБІЖНОСТІ Й ВНУТРІШНІ НЕПОРОЗУМІННЯ В ЧАСИ ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ


Те, що сьогодні головні противники єдності Альянсу та їхня критика переважно не змінилися (і у Франції, і в Туреччині), тоді як члени НАТО зі Східної Європи вперше за три десятиліття після розпаду Радянського Союзу відчувають безпосередню загрозу від войовничої Росії, засвідчує, що географічне розташування й історичний досвід країн — найважливіша константа, яка визначає їхню політику в Альянсі. Ані Франція, ані Туреччина не відчували безпосередньої загрози від режиму в Іраку 2003-го, тож тепер, вочевидь, знайшли свою модель співіснування з путінською Росією. А от тероризм (ісламістський для Франції, курдський для Туреччини) був і лишається однією з їхніх пріоритетних проблем. Однак якщо раніше східноєвропейські країни-члени виступали на підтримку очолюваного США вторгнення в Ірак, щоб продемонструвати свою надійність як нових членів НАТО, то тепер вони розриваються між страхом і недовірою до реваншистської Росії Путіна, налякані агресією Кремля в Україні. Водночас вони змушені завойовувати прихильність американського президента з нестабільною поведінкою та розсіяною увагою, який радше віддає перевагу диктаторам на кшталт Путіна, ніж демократіям, нехай і таким недосконалим і корумпованим, як Україна.


НАТО справді еволюціонувало порівняно з 2003 роком, воно далі підлаштовується до викликів сьогодення та нарощує свій потенціал, покликаний стримувати дедалі напористішу Росію. Проте відомі широкому загалу його внутрішні розколи та елементарна безвольність деяких провідних лідерів ставлять під сумнів надійність Альянсу, чого раніше ніколи не траплялося, попри розбіжності й внутрішні непорозуміння в часи холодної війни та перші 20 посткомуністичних років.
Тож генеральний секретар НАТО мав непросте завдання — справити враження впевненості на тлі всіх тих суперечливих питань, про які йому йшлося в контексті нових напрямків, у яких діятиме НАТО (як-от космос і кіберпростір). Це й адаптаційні заходи Альянсу для східного флангу, покращена інфраструктура й збільшення військових витрат. На своїй останній прес-конференції Столтенберґ також повідомив, що союзники домовилися про ініціативу НАТО щодо посилення боєготовності (30 батальйонів, 30 авіаескадрилей і 30 бойових кораблів на рівні готовності до 30 днів).

 

Останнє слово завжди за союзниками


Збільшення витрат на оборону відображене в підсумковій декларації саміту, де союзники урочисто заявляють, що «готові розділити витрати та обов’язки» для їхньої неподільної безпеки в межах «Забезпечення інвестицій на оборону», яке закликає до інвестування в оборону визначених 2% ВВП, із яких 20% треба виділити на нове оснащення і залучення більших сил для місій та операцій. З огляду на запеклу критику Трампом недостатнього фінансування оборони з боку європейських країн — членів НАТО в минулому та повідомлення про те, що США зменшує внески в НАТО, союзники змушені були продемонструвати, що це не позначилося на потенціалі Альянсу. Зменшення фінансування з боку США вони перекривали більшими витратами решти країн, а також оголосили про інвестування в оборону понад $130 млрд. Їхні заяви в дусі «Ми робимо великий прогрес, ми повинні й будемо робити більше» всім нагадують, що заміна фінансової участі США в оборонному бюджеті НАТО буде тривалим і нерівномірним процесом, який потребуватиме внесків усіх членів.

 

Читайте також: За трьома зайцями


Союзники також посилили захист своєї території та спільних цінностей, як-от демократія, громадянські свободи, права людини й верховенство права. Принаймні на папері вони ще раз затвердили надійний трансатлантичний зв’язок між Європою та Північною Америкою і дотримання ст. 5 Вашингтонського договору. Та з огляду на те що ст. 5 не застосовується автоматично, а потребує консенсусу серед союзників, вони визнали цю особливість процесу ухвалення рішень НАТО на випадок збройного конфлікту. А генеральний секретар дістав завдання розробити пропозицію щодо подальшого укріплення політичного виміру НАТО, зокрема організації нарад за участю союзників. Ідеться про реагування на багаторічну критику процесу ухвалення політичних рішень у межах НАТО за різних верховних головнокомандувачів Альянсу, починаючи з генерала Філіпа Брідлава 2014 року, який слушно наголосив: якщо в разі відкритої або гібридної атаки Росії, скажімо, проти країн Балтії Північноатлантична рада затягне переговорний процес, його завданням буде вже не оборонна, а «визвольна» операція. Очевидно, консенсус у НАТО про те, що весь політичний консультаційний процес слід змінити й активізувати, забезпечивши військове командування більшою гнучкістю, сягнув критичної межі. Альянс узявся за це завдання серйозно, щоб у разі гібридних атак пришвидшити процес визнання загрози, а також скоротити час реагування.


Якщо в заяві генерального секретаря йшлося тільки про «відносини НАТО з Росією» в межах офіційно ухваленої політики Альянсу для стримування й, де можливо, діалогу з Москвою, комюніке союзників чітко відводить РФ та її агресивним діям роль нинішньої загрози номер один для євроатлантичної безпеки. Однак не постійної, як-от тероризм в усіх його виявах чи менш уловимі загрози на кшталт нерегулярної міграції, кібер- та гібридних атак. Утім, критичне значення мали рішучі заяви НАТО як головного поборника й захисника заснованого на правилах міжнародного порядку від загроз з усіх стратегічних напрямків і від усіх видів гравців, державних і недержавних.

 

Ще один важливий аспект відносин НАТО та Росії в дип­ломатичній і військовій сферах — ризики, що виникають для євроатлантичної безпеки через розташування Росією нових ракет середньої дальності. Союзники, як завжди, нагадали, що НАТО — оборонна організація, яка не становить загрози для жодної країни, і що водночас потужний ядерний потенціал Альянсу лишатиметься незмінним укупі зі збереженням ефективної політики контролю над озброєннями, роззброєнням та нерозповсюдженням ядерної зброї. НАТО чітко заявило, що є відкритим не тільки до діалогу, а й — найважливіше — до конструктивних відносин із Росією, що, однак, залежить від змін в агресивній міжнародній поведінці Москви.

 

Майбутнє України та Грузії після 2020 року


Насамкінець союзники також заявили про готовність підтримувати політику «відчинених дверей» НАТО, яка зміцнює Альянс, гарантуючи безпеку мільйонам європейців. Північна Македонія була згадана окремо як новий його член у найближчому майбутньому. Це має продемонструвати, що внутрішня політична злагодженість, коли йдеться про визначення пріоритетів для членства в НАТО, відіграють найважливішу роль для країн, що прагнуть увійти до складу Альянсу, як-от Україна та Грузія. Те, що ці країни не були згадані в підсумковій заяві, промовисто засвідчує зміну настроїв у Європі щодо розширення. Зовсім нещодавно, у вересні, Столтенберґ висловив упевненість, що одного дня Грузія стане членом НАТО. Звісно, не варто надміру шукати завуальованого підтексту, адже, ймовірно, обидві країни не були згадані окремо, щоб досягти консенсусу з очолюваним Францією табором, який виступає проти розширення.

 

Читайте також: Словесна еквілібристика

 

Своєю чергою, США поквапилися із заявою про підтримку України: мовляв, виступають за територіальну цілісність країни та посилять військову допомогу їй. Тож нерідко конкретні дії деяких членів Альянсу певною мірою нейтралізують тимчасові відступи, як-от уникнення згадок про ті чи ті країни у важливих міжнародних деклараціях. Утім, у міжнародній політиці, як і у внутрішній, сприйняття відіграють величезну роль. Росія може сприйняти ці нюанси як ознаку розколу в НАТО щодо питання членства України й Грузії, особливо в контексті нинішніх протестів в обох країнах проти потенційних поступок під час чергового раунду зустрічей у «нормандському форматі» та проти прокремлівського курсу грузинської влади. Тоді Москва без вагань спробує внести ще більший розбрат між цими країнами й НАТО, а також між їхнім народом і владою.

 

Якщо тиск на українських можновладців не дасть результатів, потрібних російським лідерам, Кремль наважиться на воєнну ескалацію і навіть подальшу територіальну експансію й окупацію, щоб покарати Україну й змусити її лідерів вести переговори з слабкої позиції. Будь-який лідер, що прагне розіграти й виграти гібридний турнір проти Путіна, має спершу навчитися маневрувати в умовах припливів і відпливів євроатлантичної інтеграції, інакше «розіб’ється» на хвилях народних протестів або стане жертвою смертельного цунамі ще однієї агресії з боку Кремля.