Культура 2019-12-31 11:03 Маріанна Братущик-Хома

Артисти в конкурентному середовищі

Як українські виконавці здобувають славу за кордоном

Гастролі за кордоном за часів Радянського Союзу були для українських (і не тільки українських) артистів надзвичайною розкішшю для привілейованих. Артисти мусили не без принижень доводити вірність сурогатній державі, виправдовуватися за свою біографію під час прослуховувань і бесід із КГБ. Після затвердження вони мали можливість купити джинси чи будь-яку іншу екзотику за валюту, побачити розмаїття капіталістичного світу й повернутися з розповідями про «дивні буржуазні краї». А та сама держава створювала гарну картинку з успішних виступів своїх «делегацій», де начебто іноземці були вражені високим рівнем майстерності та професіоналізму радянських працівників культури. То були часи, коли для популярності потрібно було подобатися передовсім партії, а не публіці.


У 1991 році совок себе вичерпав. Але українські артисти не розуміли, як поводитися в нових ринкових умовах. Абсолютна свобода, як відомо, паралізує. Тож культурний продукт внутрішнього споживання спочатку кувався за радянськими лекалами, а потім за застарілими зразками західного шоу-бізнесу. У будь-якому разі популярними легко ставали драматичні (напів)роздягнені, безголосі співачки в паєтках, які продавали лише «сексуальність», і  романтичні вродливі метросексуали. Паралельно з фестивалями «Червона рута», «Марія», «Вивих», «Тарас Бульба», де робили свої перші спроби майбутні гучні, а нині вже забуті артисти, український шоу-бізнес вчився епатажу та чорного піару. Те, що після секс-революції на Заході вважалося моветоном, у нас сприймалося за нове та сучасне. І це було досить передбачувано. Комплекс меншовартості змушував наших співвітчизників соромитися своєї культури через багаторічне ототожнення українського із сільським. А щось нове і відмінне від формату створювати завжди лячно. На нашу музичну сцену чекали роки розвитку, андеграунду та експериментів, щоб навчитися робити продукт, який матиме успіх за кордоном.

 

Читайте також: Меми, блекфейс і коханці в шафах


Усі народні колективи й окремі виконавці пісень про калину, солов’я та вирій ринулися за океан виступати для уродженців дорадянської України та їхніх нащадків. Артисти, які наслідували західну музику (хоч часто низькопробну) чи ностальгію за радянським минулим, могли гастролювати іншими країнами СНД, де подібне через постколоніальний синдром теж добре сприймалося. Такі «гості з близького зарубіжжя», українці, знані ще з часів ВІА та «Песни года», просили небагато грошей за свою творчість. Вигідно було всім. Можливо, саме через це так звана культурна бульбашка пострадянського простору з «міжнародною» російською мовою так довго існувала й існує сьогодні. 


З часом українська діаспора перенаситилася кількістю охочих приїхати до неї й виступити. Організація концерту часто передбачає багато додаткового клопоту з візами, спонсорами та дозволами. Запрошення надсилали все рідше й лише найцікавішим. Усе-таки традиційні пісні й танці цікаві переважно ностальгуючому старшому поколінню. Така публіка здебільшого не сприймає сучасних експериментів з етно-фолком чи то інді-роком, які подобаються молоді. Однак є й великі українські фестивалі, які можуть зібрати абсолютно різну публіку. Одним із найбільших є фестиваль у Союзівці (штат Нью-Йорк), де серед запрошених артистів 2018-го були Олександр Пономарьов, Орест Лютий, Ірина Федишин, хор «Думка» та ін. Саме діаспоряни можуть забезпечити закордонними гастролями артистів, здавалося б, ну зовсім «внутрішнього споживання».

 

Але чи може зацікавити наша музика не тільки закордонних українців, а й пересічного інтернаціонального меломана? Може! Першим сигналом, у який бік треба було рухатись українському шоубізу, була перемога Руслани на міжнародному пісенному конкурсі Євробачення 2004 року. Тоді багато критиків вказувало на «неформат», зайві етномотиви, (мовляв, не зрозуміють!), однак результат свідчив зовсім про інше. У 2014 році перемога Джамали продемонструвала те саме. Співаючи рідною кримськотатарською мовою та вплітаючи в аранжування національні мотиви, а в слова історію свого народу, їй вдалося зацікавити, зворушити й привернути увагу до кримськотатарського питання сотні слухачів. Це зрештою привело до підписання контракту з усесвітньо відомим лейблом Universal Music Group. Сьогодні Джамала гастролює Європою, а її альбом із піснею «1944» продавався по всьому світу.  

 


З часом в Україні з’явилися проекти, орієновані відразу на іноземну публіку. Рок-гурти Stoned Jesus, Sinoptik, Jinjer мають більше шанувальників за кордоном, ніж у нас. Слухаючи їхні композиції, важко виявити національну належність таких музикантів. Феномен їхньої популярності пояснюється тим, що наші співвітчизники навчилися продукувати якісну важку музику й бути найкращими у своєму жанрі.

 

Читайте також: Крізь призму ГРИ


Утім, не завжди гарантією успіху є ідеологічна орієнтованість на експорт. Волинський гурт MOTANKA зумів знайти іноземних шанувальників, виконуючи пісні українською мовою й додавши до містик-металу народні мотиви та інструменти. Проекти Влада Троїцького «ДахаБраха», які самі себе зараховують до жанру етно-хаос, і Dakh Daughters (фрик-кабаре) також збирають за кордоном повні зали. Понад те, гурт «ДахаБраха» був в ефірах радіо KEXP та NPR і взяв участь у легендарному шоу «Later… with Jools Holland» на BBC. А композиція «Шо з-под дуба» стала саундтреком до серіалу «Фарго», який продюсують відомі режисери Ітан і Джоел Коени, що, поза сумнівом, можна вважати визнанням. На жаль, не всі в Україні знають цих виконавців, але це тільки додає їм шарму елітарності. Один із альбомів гурту Zapaska, який грає етно-електронну музику та інді-поп, британське видання Overblown назвало найкращим релізом-2016 на пострадянських теренах. У 2015-му їхня композиція «Літак» на слова Богдана-Ігоря Антонича, що увійшла до першого альбому, стала саундтреком до американського короткометражного фільму вашингтонського відеожурналу Freehub Magazine. Не менш гучний проект Onuka, що поєднав якісну електронну музику з українськими етноелементами, знайшов шанувальників не тільки в Європі, а й у Японії.

 


Автентичність не в останню чергу визначає успіх виконавця: у глобалізованому світі, де люди носять однаковий одяг, користуються однаковими ґаджетами, стає дедалі складніше вирізнятися. А українська культурна спадщина чекає на те, щоб бути відкритою світом і здобути визнання. Легендарна пісня «Щедрик» в обробці Леонтовича за кордоном перетворилася на «Carol of the bells» і є однією з найпопулярніших різдвяних композицій. Відома арія «Summertime» Джорджа Ґершвіна була написана на основі української колискової «Ой ходить сон», яку автор почув у Нью-Йорку у виконанні Українського національного хору. Тож прецедентів успішної інтеграції у світову культуру не бракує ні в минулому, ні в сьогоденні.