Історія 2020-01-04 11:23 Михайловський Віталій

Королі та династії в українській історії

Сиґізмунд ІІІ Ваза на престолі Речі Посполитої

На перший погляд, запровадження після смерті Cиґізмунда II Авґуста процедури виборності короля та невизначеністю результатів самих виборів мали б закрити династичне питання в Речі Посполитій. Але сталося так, що традиція мати королів з однієї династії була набагато сильнішою, ніж закладені в часи безко­ро­лів’я принципи. Варто нагадати, що Стефан Баторій, попри те що не мав дітей, виношував план посадити на польський престол когось зі своїх племінників. Його смерть у Гродно 12 грудня 1586 року розпочала третє й останнє в XVI столітті безкоролів’я. Воно виявилося одним із найдраматичніших і найкривавіших в історії Речі Посполитої, якщо не рахувати подій 1648-го.


Кількість претендентів цього разу теж була чимала, хоча формально королем залишалася дружина Баторія Анна Яґеллонка, молодша сестра Сиґізмунда II Авґуста. Але на те мало хто зважав. Тепер до вже традиційних за останні 15 років претендентів із роду Габсбурґів, когось із Московії та «П’яста» (місцевого кандидата) додалася кандидатура шведського королевича Сиґізмунда. Парадоксально, але він представлявся не як шведський кандидат або ж за прізвищем панівної у Шведському королівстві династії Ваза, а як Яґеллон. Це було навіть більше, ніж «П’яст». Підставою для цього було те, що мати Сиґізмунда Катаржина Яґеллонка була донькою Сиґізмунда I та Бони Сфорци. Батьком був Юхан III Ваза. На момент міжкоролів’я в Речі Посполитій від 1569 року він був шведським королем.


Прикметно, що Анна Яґеллонка застосувала, мабуть, увесь свій вплив та ресурси для лобіювання свого племінника, вбачаючи в цьому досягнення двох цілей: обрання Яґеллона, хоч і по кужелю, тобто спорідненого по жіночій лінії, а також недопущення на польський престол Габсбурґа. Певною мірою кандидатура шведського королевича означала й можливий союз зі Швецією для протистояння Московії в Інфлянтах. У цьому її інтереси збігалися з надзвичайно впливовим канц­лером і великим коронним гетьманом Яном Замойським.


Дуже швидко з’ясувалося, що реальних кандидатів два: шведський королевич Сиґізмунд та ерцгерцог Максиміліан Габсбурґ. Кандидатура московського царя Фьодора Івановіча хоч і знаходила прихильників серед литовських послів, проте не була настільки впливовою, щоб скласти конкуренцію молодому Вазі та братові імператора.

 

Читайте також: Казимир IV та формування світу Яґеллонів


Сама елекція відбувалася бурхливо й певною мірою нагадувала попередню, коли імператор Максиміліан II змагався зі Стефаном Баторієм. Цього разу мирної розв’язки не вийшло. І війська на чолі з ерцгерцогом штурмували Краків, а згодом зазнали нищівної поразки в битві під Бичиною 24 січня 1588 року. Максиміліан потрапив у полон і перебував в ув’язненні спочатку в Замості, а згодом у Красноставі, що в Холмській землі Руського воєводства. Чергова поразка Габсбурґів відкрила шлях до польської корони Сиґізмундові. Але молодий королевич не поспішав навіть із тим, щоб зійти на берег зі свого корабля в Гданській затоці. Перепоною були спільні претензії Шведського королівства та Речі Посполитої до тієї частини Інфлянт, що становить більшість території Естонії. Лише відмова Речі Посполитої від інкорпорації до свого складу цієї провінції дала змогу розблокувати перемовини й відкрила шлях до присяги на pacta conventa, а згодом і до коронації в Кракові. Період чергового безкоролів’я закінчився. Річ Посполита отримала молодого монарха, і здавалося, що всі проблеми, які так турбували державу, лишалися позаду.

 

Між різними векторами


Молодий король на початку свого панування намагався зрозуміти, як йому бути володарем у державі, де короля обирають піддані. Незручності виникли чи не одразу. Впливовий і властолюбний канцлер Ян Замойський вважав, що зможе легко керувати, направляти, а за потреби й маніпулювати недосвідченим Сиґізмундом. Але досить швидко наразився на стійкий спротив. Головною проблемою для Сиґізмунда був його шведський спадок: як культурний з огляду на дідичність монархії у Шведському королівстві, так і той, що у 1592 році після смерті свого батька Юхана III він став королем у власному дідичному королівстві й через два роки був коронований в Упсалі. Проблеми зі ще одним королівством виникли одразу. Адже новий король був католиком у переважно лютеранській державі. Протистояння тривало до 1598-го, коли Риксдаг детронізував Сиґізмунда. Не погодившись із цим рішенням, але не маючи на той час достатньої сили, щоб вести воєнну кампанію з відновлення влади у Швеції, Сиґізмунд відступив, але до кінця життя зберігав свої шведські інсигнії й усі документи, що виходили з його річпосполитської канцелярії (коронної та литовської), маркував додатково роками власного польського та шведського панування («року польського такого-то, а року шведського такого-то»), підкреслюючи хоча б у такий спосіб свої дідичні права на шведську корону.


Якби йому вдалося утримати у своїх руках і Шведське королівство, важко собі уявити, хто міг би в Європі протиставитися цьому гігантському союзу під владою Сиґізмунда Вази. Але персональна унія протривала лише чотири роки, хоч і мала помітний вплив на все подальше століття річпосполитської історії. Принаймні й наступні десятиліття дві держави не раз воювали між собою, і більшість тих конфліктів призводила до спустошення величезних територій, насамперед по наш бік Балтійського моря. У цей час на території Подніпров’я спалахують козацькі повстання. Насамперед ідеться про бунт під проводом Криштофа Косинського, що став першим у низці козацьких виступів, які врешті призвели до появи нового політичного гравця в Речі Посполитій. Повстання під орудою Косинського та Наливайка вписалися в шерег подій кінця XVI століття, серед яких головною для Речі Посполитої стала перемога в 1595 році коронних військ на чолі з Яном Замойським під Цецорою над татарсько-турецькими військами та зайняття молдавського престолу Ієремією Могилою. Це дало змогу на наступні чверть століття повернути Молдавське князівство під вплив Речі Посполитої, а дехто з князів і магнатів став родичем нового господаря. Так, князь Михайло Вишневецький одружився з його донькою Раїною. У цьому шлюбі народився князь Ярема, названий на честь діда. Своєю чергою, вже Ярема був батьком Міхала Корибута Вишневецького, якого у 1669 році було обрано польським королем.

 

Читайте також: Перші королі з династії Яґеллонів


Невдачі у Швеції та успіх у Молдавії певною мірою збалансували здобутки і втрати в зовнішній політиці Сиґізмунда III. Але жодним чином не змінили негативного ставлення до нього частини магнатів і шляхти, яким дуже не подобалися відсутність короля у державі й велика увага до справ у Шведському королівстві. Останнє можна було зрозуміти, але водночас це породжувало чималі підозри в тому, що інтереси Речі Посполитої будуть забуті або зраджені на користь рідної для короля держави по той бік Балтійського моря.


У цей час сталася ще одна подія, яка буде описана у всіх підручниках, великих і малих наративах, а також згадана при укладанні будь-яких рейтингів чи переліків визначальних дат. Ідеться про Берестейську унію 1596 року. Хоча її можна було б назвати Римською унією, коли 23 грудня 1595-го владики Іпатій Потій і Кирило Терлецький склали визнання віри перед Папою Клементієм VIII і того самого дня була видана папська булла, якою оголошувалася єдність православних русинів Речі Посполитої з римською церквою.


Наступний, 1596 рік, коли мав відбутися православний собор, щоб урегулювати всі аспекти нового статусу східної церкви, став переломним для сприйняття всіх спроб як об’єднати два пагони християнства в Речі Посполитій під владою Папи Римського, так і, навпаки, не дати цьому дійти до логічного завершення. Не вдаючись до опису подій, пов’язаних із церковною унією, зазначимо, що вона і створена унійна, а від останньої чверті XVIII століття греко-католицька церква на довгий час стали важливими й впливовими інституціями. Саме довкола боротьби за чи проти унії була зосереджена більшість подій XVII століття, у які були залучені православні магнати й шляхта, козаки та посполиті, а також, ніде правди діти, іноземці. Для всіх них унія стала тим, за що або з чим варто було боротися незалежно від ціни. І тут лише зазначимо, що згода ревного католика Сиґізмунда III на унію Київської митрополії з апостольським престолом мала доленосне значення для його країни.

 

Рокош і московські війни


Невдачі у внутрішній політиці призвели до нерезультативності кількох сеймів на початку XVII століття. Ні, сейми ще не були зірвані. Liberum veto, про яке знали, але не наважувалися застосувати, також не був тим фактором, про який доцільно говорити. Просто на сеймах не ухвалювали конституцій, не приймався поборовий універсал, що ставило державні фінанси на межу катастрофи. Такими були сейми 1600, 1605 та 1606 років. Водночас і король не був «святим» в очах шляхти. Його прагнення посилити 1605 року свою владу, реформувати сейм, армію та збільшити податки, без чого такі зміни були б неможливими, призвело до рокошу, що увійшов в історію під назвою «рокош Зебжидовського» або Сандомирська конфедерація за місцем першого зібрання рокошан.


Обличчям рокошу був Миколай Зебжидовський — краківський воєвода, один із найвищих урядників Речі Посполитої, давній прихильник канцлера Яна Замойського. Щиро віруюча людина, у своєму маєтку відтворив останній шлях Ісуса Христа на Голгофу (тепер це містечко Кальварія-Зебжидовська біля Кракова).


На перший погляд, це скидалося на протест прихильників померлого 3 червня 1605 року Яна Замойського проти політики короля, що вела, на їхнє глибоке переконання, до узурпації влади, під якою розумілася абсолютна форма правління, неприйнятна для шляхти Речі Посполитої. Сам рокош став своєрідним землетрусом для всієї держави. Шляхта на сеймиках та генеральних з’їздах рокошан бурхливо дискутувала про майбутнє держави. Усі спроби знайти компроміс, де головним медіатором прагнув бути краківський каштелян Януш Острозький, були марними. Розв’язка настала 5 липня 1607 року в битві під Гузовим, що в південній частині Мазовії. Війська рокошан зійшлися в збройному протистоянні з королівськими силами й програли. Начебто тріумф монарха мав покарати повсталих проти нього рокошан, але так не сталося. Супротивники короля були помилувані чи то на прохання сенаторів, чи то з королівської ласки, а перемога короля не привела до зміцнення його влади. Наступні події, що кинули Річ Посполиту у вир воєн із Московією, явно відкидали взаємні претензії на другий, а то й третій план внутрішніх дискусій про устрій держави. Даючи оцінку цим подіям, сучасні історики наголошували, що рокош був підсумком суперечок про форму змішаної монархії в Речі Посполитій і що магнати-олігархи таки перемогли в протистоянні шляхти з королем.

 

Читайте також: Анжуйська династія на українських землях у 1370–1399 роках


Московські війни, або, як їх ще називають, московіади, стали своєрідним вододілом у правлінні Сиґізмунда III. На момент початку активних дій королю виповнилося 44 роки, він уже понад два десятиліття правив у Речі Посполитій, цілковито засвоїв усі аспекти устрою та внутрішньої політики, навчився давати собі раду з могутніми супротивниками, такими як Ян Замойський. Зрештою, він переміг рокошан. Здавалося, ось тріумф королівської влади. Але для повноти блиску йому бракувало воєнних та політичних перемог на кшталт тих, що були в 1609–1612 роках.
Причин розпочати війну з Московією було чимало — від прагнення повернути втрачений у XVI столітті Смоленськ до покарання царя Васілія Шуйского за укладений союз зі Швецією. Пригадаємо, що Сиґізмунд III і далі використовував у документах свою шведську титулатуру «король шведів, готів та вандалів…» «Гра престолів» позаздрила б такому розмаїттю титулів.


Початок війни склався для Речі Посполитої якнайкраще. Блискуча перемога військ під проводом Станіслава Жулкевського 4 липня 1610-го під Клушином, що за 150 км від Москви, відкрила шлях на столицю царства. Москва була взята. Гетьман Жулкевський став першим іноземцем, кому це вдалося. Другим через кілька століть буде французький імператор Наполеон I. Понад два роки Москва була окупована річпосполитськими військами. Ще одним цілковито нетиповим наслідком цієї кампанії стала присяга царя Васілія Шуйского королю Сиґізмундові III та королевичу Владиславові, який був формальним царем, урочисто проведена в присутності сенату та шляхти. Такого приниження московські володарі не переживали з часів випрошування ханських ярликів на владу.


У 1612 році війська Речі Посполитої були змушені покинути Москву та відступити. Ще одна спроба взяти Білокам’яну в 1618-му, коли чималу частину війська становили козаки на чолі з Петром Сагайдачним, не привела до успіху. Перемир’я, укладене в Деуліно 1619-го, на чотирнадцять із половиною років поклало край війн на Сході. Це привело до повернення під владу Речі Посполитої значних територій довкола Смоленська та Чернігова. Через 16 років Чернігів став столицею однойменного воєводства, а поки що був особистим володінням королевича Владислава.
Після укладення згаданого пере­мир’я, здавалося б, ось найбільший тріумф короля та Речі Посполитої. Якщо давній ворог не переможений остаточно, то принаймні повернуто Смоленськ і Чернігів. Але подальші події на Південному Сході стали справжнім випробуванням на міцність держави.

 

Проти османів і шведів


Османська імперія та Річ Посполита, підписавши 1617 року трактат у Буші, що на Дністрі, гарантували таким чином невтручання останньої в справи наддунайських князівств, до яких зараховувалося й Молдавське. Порта прагнула позбутися конкуренції в цій частині Європи, яку вважала власною зоною впливу. Але жодна зі сторін не припинила традиційної для себе політики в регіоні. Татари й далі лишалися фактором, що був постійно присутнім у житті Брацлавського, Подільського та Київського воєводств. Козаки, своєю чергою, теж не були пасивними, останньою краплею став напад на Варну в 1620 році. А якщо до цього додати традиційне протистояння османів з імперією Габсбурґів, яку підтримував Сиґізмунд, то збройний конфлікт між країнами був питанням часу. І цей час пришвидшила Річ Посполита, коли вкотре спробувала відновити свій вплив у Молдавському князівстві.


Війська під керівництвом великого коронного гетьмана Станіслава Жулкевського, славетного, але вже сивочолого полководця, програли битву під Цецорою, а сам гетьман поклав голову під час відступу. Це й було причиною початку великої війни, головним актом якої стала битва за Хотинську фортецю, де до 35-тисячного річпосполитського війська під формальним керівництвом королевича Владислава приєдналося понад 40-тисячне під орудою гетьмана Сагайдачного.


Відстоявши табір і численні штурми османського війська, сторони, вважаючи неможливим порушити статус-кво, вирішили піти на перемир’я. Укладений через кілька років мир дотримувався аж до 1672-го, коли Османська імперія вже за інших політичних обставин здобула приголомшливу для себе перемогу над Річчю Посполитою.


Результат цієї кампанії, яка безпосередньо торкнулася українських земель і в якій чи не вирішальну роль відіграли козацькі підрозділи, ймовірно, став переломним моментом у розумінні власного значення. Сили та натхнення козакам додавали й благословення та протекція відновленої у 1620 році Київської православної митрополії, що одразу проголосила козаків своїми захисниками. Подальші дії козацтва цілком вкладалися в наслідування шляхетських практик. Саме від цього часу ми більш-менш знаємо, як проходили козацькі ради, які імітували шляхетські сеймики. Козаки складали інструкції й відряджали свої посольства на сейми, намагаючись стати ще одним елементом політичного життя Речі Посполитої. Але так не сталося.

 

Читайте також: Королі та династії в українській історії. Руські князівства під правлінням П’ястів


Обіцяних коштів за хотинську кампанію не виплатили, реєстр, який явно не був розрахований на 40 тис. козаків, не збільшили. Усе це спричинило в 1620–1630-х роках низку повстань. Річ Посполита, король і шляхта не готові були на рівних спілкуватися з козаками. Їх вдалося приборкати, але то було лише тимчасове замирення. У 1648-му повстання вибухне з новою силою, від нього захитаюся всі інститути, на яких стояла держава під владою королів із династії Вазів. Але це буде згодом, а на схилі правління Сиґізмунда III йому знову довелося воювати з рідним Шведським королівством.

 

Загалом можна сказати, що війни зі Швецією не припинялися впродовж усього панування Сиґізмунда III. Від самого початку XVII століття з невеликими перервами вони тривали аж до 1629-го, коли в Альтмарку підписали перемир’я на шість років. Результати цих війн були не дуже корисними для Речі Посполитої, адже мрія повернути собі Шведське королівство так і залишалася мрією, натомість Сиґізмунд III втратив чималу частину Інфлянт і змушений був погодитися на чималі фінансові поступки в торгівлі через Гданськ. Для нього це була, мабуть, найдраматичніша поразка, адже йшлося про справи його рідного королівства по той бік Балтійського моря.

 

Уникнути міжкоролів’я


Натомість справи династичні в Речі Посполитій складалися цілком добре, щоб не сказати чудово, як на традиції виборної монархії. Цьому сприяло насамперед тривале, майже 45-річне, правління Сиґізмунда III, а також п’ятеро дорослих синів від двох шлюбів: Владислав, Ян Казимир, Ян Альберт, Кароль Фердинанд та Александр Кароль. Ніщо не вказувало на те, що друге покоління Вазів буде останнім на польському престолі. Монархічні шлюби — це завжди велика політика. Сиґізмунд III у цьому дуже швидко переконався, коли у 1592 році одружився з Анною, донькою ерцгерцога Карла, рідного брата імператора Максиміліана II. Вибір на користь дому Габсбурґів не надто добре сприйняли шляхта й магнати, які вважали, що будь-який союз чи зв’язок із південними сусідами провокував війну з Османською імперією. Але особисто для Сиґізмунда та Анни цей шлюб можна вважати вдалим. Анна не плела інтриги, вела тихе життя, вирушила разом із чоловіком у тривалу подорож до Швеції, де була коронована і шведською короною. У цьому шлюбі в 1595 році народився Владислав, майбутній спадкоємець батьківських престолів. Решта дітей не вижила. Анна померла в 1598-му від ускладнень вагітності.

 

Читайте також: Королі та династії в українській історії. Перші елекційні королі Речі Посполитої


Вдруге Сиґізмунд III одружився аж у 1605-му. Його вибір знову зупинився на Габсбурґах. Понад те, він побрався з молодшою сестрою Анни. Принаймні теща була в нього та сама. Його друга дружина Констанція брала активну участь у політичному житті Речі Посполитої, а надто тоді, коли намагалась усунути свого племінника й пасинка Владислава від успадкування польського престолу, вважаючи, що йому варто зосередитися на поверненні шведської корони, що було нереально, або ж позмагатися за московську, що в тих реаліях здавалося ще більшою утопією.
Усі її сини були виховані в дусі контрреформації, про що свідчить їхня духовна кар’єра. Якщо наймолодший Александр Кароль (1614–1634) помер від віспи у віці 20 років і ще не встиг визначитися зі своїм майбутнім, то Кароль Фердинанд (1613–1655) та Ян Альберт (1612–1634) були людьми церкви й посідали впливові єпископські катедри в Речі Посполитій. Старший із синів Констанції Ян Казимир (1609–1672) теж після тривалих пригод та участі в Тридцятирічній війні у 1643-му вступив до єзуїтського ордену в Лорето, а в 1646-му став кардиналом, хоча й без відповідного висвячення.


Тому після смерті Сиґізмунда III 30 квітня 1632 року тривалого міжкоролів’я й змагання претендентів не було, хіба що тільки в межах родини. Та й вже не лишилося в живих нікого з тих, хто брав активну участь у по­передніх змаганнях. Цього разу все пройшло мирно. Усі були згодні з тим, що королем має стати найстарший Ваза. Тобто династія була продовжена, що, на перший погляд, здавалося досить незвичним, але цілком вкладалося в уявлення шляхти про те, що Вази, як споріднені з Яґеллонами, мають природне право панувати в Речі Посполитій.


Тривале панування Сиґізмунда III припало на час великих змін у суспільстві. Події кінця XVI — першої третини XVII століть стали визначальними в подальшій долі Речі Посполитої. І в тому є певний парадокс. Якщо поглянути на карту, то Річ Посполита в результаті активної зовнішньої політики досягла чи не максимальних розмірів. Її кордони були значно розширені на Схід. Це стало передумовою освоєння великих територій у Правобережній Україні: південь Київського та майже все Брацлавське воєводство були чи найдинамічнішими в Європі регіонами економічного та демографічного зростання. Разом із тим унія Київської митрополії з Римом слугувала каталізатором релігійного протистояння на території руських воєводств Речі Посполитої, а взаємна підтримка православних і козаків після відновлення православної ієрархії в 1620 році створила міцний ідеологічно-мілітарний тандем, що згодом привів до цілковитої зміни політичного ландшафту в Центрально-Східній Європі.