Культура 2019-12-31 11:13 Алла Пушкарчук

Архетипи українського серіалу

Які теми популярні, а які табуйовані в телесеріалах вітчизняного виробництва

Одного літнього дня, у період, коли звідусюди можна було почути жваві обговорення п’ятисерійного «Чорнобиля» від HBO, виявила свою 21-річну сусідку по орендованій квартирі, студентку столичного педагогічного вишу, за переглядом якогось «ментовського» серіалу російського виробництва. Здивована, спантеличена, обурена та зніяковіла водночас, наважилася запитати: «Власне, навіщо?». Отримала блискучу відповідь: «Бо в наших серіалах актьори переігрують».


Під враженням від глибини та безапеляційного тону озвученої аргументації подумалося про таке. Твердження «українські актьори переігрують», зміст і форма якого заслуговують уваги навіть суто з антропологічного погляду, є меншою мірою несправедливо узагальненим та поверховим щодо українського серіального продукту. Принаймні тому, що цей продукт — візьмімо хоча б те, що з’явилося цьогоріч, — має набагато ширше коло проблем, ніж непрофесійне виконання ролей.


Архетип перший. Мелодраматична історія про бездоганну в усіх сенсах жіночу особу, якій банально не пощастило з долею (майже за Шевченком). Найяскравішим прикладом є популярний костюмований серіал, який показують на телеканалі СТБ, про українців середини XIX століття. Події відбуваються в Україні, однак знятий він російською мовою (українською в ньому не говорять навіть кріпаки) і має русифіковану назву «Кріпосна».


До акторської гри тут насправді претензій найменше. Найбільше ж їх до одвічних українських жалів, романтично-інфантильного світогляду, цілої низки грубих історичних прорахунків, малоросійських комплексів та майже повної відсутності автентичності. Мова про серіал, який збирає біля екранів в Україні аудиторію від 2 млн. до 3,5 млн. глядачів і вельми популярний у Польщі. Однією з фішок «Кріпосної» її творці називають велику кількість натурних зйомок, що відбувалися в низці архітектурних пам’яток України: храмах Києво-Печерської лаври, київському Шоколадному будиночку на Липках, палацо­во-парковому комплексі в Качанівці тощо. І це справді класно, однак є одне «але». Воно полягає в тому, що можна вимкнути звук, не звертати уваги на сюжетні перипетії і  насолоджуватися суто ландшафтами та красивою архітектурою. Очевидно, що серіал не розрахований на такий тип перегляду.

 


Сентимент до поміщиків — тема також не надто українська, а радше притаманна нашим північно-східним с­усідам, у літературі яких наявний образ «доброго барина». Українське ставлення до панів, що володіли кріпаками, прямолінійно негативне (прикладів того в нашій літературі ХІХ століття набереться безліч). Поміщики польського та російського походження, або й українського (але із сентиментом до російського чи іншого дворянства) — герої зовсім іншої історії, у якій не йшлося про український успіх, а радше про поразку, щось таке, що його варто нині показувати самим собі й усім довкола. Хтось може сказати, мовляв, згаданий вище серіал про Вікторіанську епоху. Біда в тому, що лекала «золотого часу» для Британської імперії аж ніяк не накладаються на українські терени. Що ж, серіал про панів і кріпаків маємо, а от про українську буржуазію, Терещенків, Чикаленка тощо чомусь ні.

 

Читайте також: Нове британське кіно та виставка про Германа Гессе. Найважливіші культурні події тижня


Архетип другий. Комедія про недалеких, недолугих але потішних українців, яких оминули цивілізаційні процеси як такі. «Великі Вуйки», продукт телеканалу «1+1», — це спін-оф культового серіалу «Останній москаль», у якому улюблені герої опиняються в нових обставинах. «Глядачі переживуть із мешканцями села Великі Вуйки небувалу пригоду — поїздку до столиці України», — ось так описує канал-виробник своє дітище, і в цьому описі прекрасно все. Чи є у «Вуйках» проблеми з акторською грою? Здається, актори з нечуваною переконливістю втілюють століттями виплекані Росією шаблонні стереотипи про анекдотичного селюка-українця. Цей образ ще штучно посилено, бо йдеться не просто про українських селян з-під Володарки чи Жашкова, а про лубочних гуцулів, які досі ходять із бартками (сокирами на довгому держакові з вузьким лезом. — Ред.) за широкими шкіряними поясами, які ніколи не бачили благ і винаходів цивілізації. «З гір спустилися! Дикуни!» — так і звучить у вухах і відлунює недоброю луною. Здається, усе в цій примітивній історії доволі гармонійно з погляду комедійності. Якби тільки не той факт, що продукт відповідного архетипу послідовно й наполегливо культивує (зовсім не велич арійської раси, як ви могли подумати), а всім добре відому українську меншовартість. А це, особливо в умовах російської збройної агресії, є злочином у контексті ведення інформаційної війни.

в природі не існує інтелектуальних, пригодницьких, мистецьких чи адекватних історичних серіальних українських проектів. Але справді подиву варта відсутність у сучасних серіалах воєнно-патріотичної тематики, яка з кожним роком дедалі впевненіше звучить у вітчизняному повному метрі


Архетип третій. «Життєві» історії невідомо про кого, невідомо де, невідомо коли й невідомо навіщо. Щоб зрозуміти, про що мова, достатньо відкрити програму телеканалу «Україна» з її численними «Іншими життями Анни», «Сім’ями на рік» та «Бажаннями», яких варто боятися. Ці, звісно ж, російськомовні серіали зазвичай безперервно транслюються на кухнях, у перукарнях, салонах краси тощо. Найімовірніше, головним покликанням такого архетипу є ліквідація звукового вакууму.


Архетип четвертий. Обережно, бо тут ідеться про серіали, зняті українською мовою, неоднозначні та суперечливі, але актуальні й навіть злободенні. Сюди одразу можна зарахувати два якісно відмінні проекти: «Школу» (канал «1+1») та новинку телевізійного простору «Перші л­астівки» (Н­овий канал). У центрі уваги обох серіалів життя підлітків: їхні непрості стосунки між собою та зі старшим поколінням. Узагалі «Школу», яка з’явилася на телеекранах у 2018-му, а цьогоріч вийшов її останній, третій сезон, творці та критики одноголосно позиціонують як перший український підлітковий серіал. І саме він з огляду на статус першопрохідця виправдано дістав цілу низку зауважень і до акторської гри, і до української мови, яка звучить напрочуд штучно й не завжди правильно, і до сумнівної правдоподібності. Однак, як слушно зазначив письменник Андрій Кокотюха: «Шукати невідповідності між кіно та життям у «Школі» можна до нескінченності, навіть пишаючись власною спостережливістю. Втім, усі зауваження розбиваються об рейтинги та кількість переглядів в інтернеті. Що само собою свідчить: перший український українськомовний «шкільний» серіал відбувся незалежно від того чи іншого суб’єктивного погляду й пошуків диявола в деталях».

 

Читайте також: Мартін Скорсезе в пошуках засобу Макропулоса


Такого ж штибу претензії в критиків та вибагливих глядачів викликали «Перші ластівки». Мовляв, чудово, що українською, але чому вона подекуди така мертва, чому актори не завжди грають так, як слід, і чому все так гіперболізовано. Річ у тім, що у восьми серіях першого сезону «Ластівок» порушуються теми самогубства, булінгу, проблем із батьками, наркотиків та гомофобії. Одне слово, усього найгіршого, що може статися в підлітковому віці. Але водночас, особливо якщо порівняти зі «Школою», де все аж надто прилизано й гламурно, тут картинка здається таки реалістичною, хоч і дещо спресованою. Великим плюсом серіалу, який, незважаючи на всі хиби, також здобув доволі високі рейтинги та зумовив активні дискусії в суспільстві, є соціальна спрямованість. Зокрема, у кожній серії «Ластівок» демонструється номер телефону Національної дитячої гарячої лінії. За словами директорки департаменту гарячих ліній Альони Кривуляк, уже за перший місяць трансляції проекту було отримано понад 6 тис. звернень. Така сама кількість дзвінків надійшла за все перше півріччя 2019-го.


Цілу низку не згаданих тут сучасних українських телесеріалів сміливо можна зарахувати до якогось із окреслених вище архетипів. Однак нині проблема в тому, що сам перелік архетипів на нашому ринку доволі куций. Скажімо, в природі не існує інтелектуальних, пригодницьких, мистецьких чи адекватних історичних серіальних українських проектів. Але справді подиву варта відсутність у сучасних серіалах воєнно-патріотичної тематики, яка з кожним роком дедалі впевненіше звучить у вітчизняному повному метрі («Атлантида», «Черкаси», «Додому», «Донбас» тощо). За браком власних крутих десантників, поліцейських, військових, спецпризначенців, показаних із рідного телеекрану, воліють захоплюватися звичними російськими, американськими, меншою мірою європейськими та азійськими. «Кіборгам», оборонцям Донецького аеропорту, знайшлося місце в кіно, і це добре. Але чому про них і багатьох інших гідних людей, із яких можна списувати власних героїв та сюжети, згадують на сторінках художньої прози, в поезії, у блогах, мемуарах, але не в українських серіалах? Якщо «Кріпосна» збирає біля екранів декілька мільйонів глядачів, то скільки може зібрати серіал про героїв сьогодення, що боронять Україну від агресора вже шостий рік?


Серіали — це канал прямого впливу на глядацьку аудиторію, засіб донесення до неї низки меседжів, прищеплення смаків, цінностей, інструмент формування картини світу. Чомусь у випадку російсько-української війни ним нехтують.