Суспільство 2020-01-01 08:46 Вербицький Іван
  ▪   Стаття з випуску «Світ у 2020»

Футбольне марево

А якщо українська збірна виграє чемпіонат Євро-2020…

Влітку 2019 року українські хлопці, яким не більше ніж 20 років, уже продемонстрували, що в сучасному футболі нічого неможливого немає. У це досі складно повірити, але юніорська збірна України під проводом Олександра Петракова виграла чемпіонат світу.


Лунає майже як утопія, бо ж вважалося, що після розпаду СРСР наш футбол переживав період занепаду. Вкладені в клуби гроші олігархів створювали ілюзію, але не додавали масовості. Тому й цей результат сприймається як сенсація і водночас додає апетиту під час трапези. Адже поряд із юніорами тріумфально шляхом відбірної кампанії Євро-2020 пронеслася національна збірна України на чолі з Андрієм Шевченком. Групу наші футболісти виграли з шістьма перемогами та двома нічиїми у восьми матчах, перемігши, зокрема, чинних чемпіонів Європи португальців, очолюваних Кріштіану Роналду. Після такого відбору не бракує сміливців, які кажуть, що Україна здатна якщо не перемогти, то щонайменше бути в трійці майбутнього чемпіонату Європи. Найцікавіше, що на початку каденції Шевченка на чолі національної збірної в цю команду не вірив майже ніхто. І не дивно, адже старту самостійної тренерської роботи видатного в минулому футболіста передувало провальне Євро-2016 у виконанні команди під керівництвом Михайла Фоменка. Здавалося б, на полях Франції нам тоді вказали на наше справжнє місце жорстко й безапеляційно. Та ще й більшість футболістів того складу, по суті, своє відігравали. Мова про Артема Федецького, Руслана Ротаня, Анатолія Тимощука, Олександра Кучера, Євгена Селезньова, Євгена Хачеріді та багатьох інших. Показово, що станом на осінь 2019 року з того складу в нинішній збірній залишилося тільки три футболісти: воротар Андрій П’ятов і вінгери Андрій Ярмоленко та Євген Коноплянка. Останній до того ж не є основним.  

 

Читайте також: Український футбол: простір "договірняків"


На початку відбору до чемпіонату світу-2018 перспективи команди Шевченка вважали утопічними. Мовляв, навіть якщо він щось знає, то з наявним кадровим потенціалом не зможе своїх задумів утілити. Здавалося, що в складі збірної України опинилася група посередніх футболістів, серед яких важко відшукати лідера. Такими ще з часів тренерства Фоменка вважалися Ярмоленко й Коноплянка, але, зважаючи на специфіку їхньої гри, досвідчені суперники легко знаходили протиотруту діям Андрія та Євгена. Команді бракувало плеймейкера, а з центрфорвардами взагалі була катастрофа. Особливо після того, як Шевченко з відомих тільки йому мотивів відмовився від послуг одного з лідерів іспанського «Альбасете», досвідченого Романа Зозулі. З огляду на всі ці труднощі натуралізація бразильців Марлоса й Жуніора Мораеса з донецького «Шахтаря» була наче й логічною. Хоча й багатьох уболівальників від команди категорично відвернула. Проте якісного поштовху грі команди все ж таки дала не так поява колишніх іноземців, як стрімкий прогрес українських футболістів. Олександр Зінченко із зими 2018-го став одним із ключових гравців найсильнішої англійської команди «Манчестер Сіті». Руслан Маліновський був лідером чемпіонів Бельгії-2018/2019 — клубу «Генк», а тепер поступово виходить на головні позиції в команді італійської Серії А «Аталанті». Той-таки Ярмоленко, оговтавшись після важкої травми, яка вибила його з колії більш як на півроку, стає провідним виконавцем в англійському «Вест Гем Юнайтед». Уже 17 м’ячів за бельгійський «Гент» і збірну в поточному сезоні забив центрфорвард Роман Яремчук. Сходу став основним у команді — лідері поточного чемпіонату Бельгії «Брюгге» Едуард Соболь.

 

Коли лунають питання, чи здатна збірна України замінити Португалію на європейському троні, ніхто такий розвиток подій фантастичним уже не вважає

 

Окрім того, помітно прогресують молоді українські футболісти. Микола Матвієнко, якого Шевченко в попередньому відбірному циклі викликав у збірну радше авансом, нині став повноцінно основним і в центрі оборони «Шахтаря», і в збірній. 19-річний динамівець Києва Віталій Миколенко в першій же своїй грі за збірну закрив наглухо самого Кріштіану Роналду. 


Та найголовніше, що попри набір яскравих індивідуальностей втрата будь-кого з перерахованих вище футболістів не стає для команди критичною. Фактично Шевченкові за ці три роки вдалося створити обойму якщо не з двох рівноцінних виконавців на кожну позицію, то принаймні максимально наближений до того варіант. Ситуація з українською футбольною збірною є гарною ілюстрацією до вислову «лихо не без добра». Оскільки мундіаль-2018 проводився в Росії, ще до старту попередньої відбірної кампанії до нього було зрозуміло, що українці туди не поїдуть. Відштовхуючись від цього, будував стратегічні плани й Шевченко. Перед тренером не стояло завдання дати результат тепер і зараз. А отже, він отримав майже унікальну нагоду присвятити цілий відбірний цикл награванню складу з прицілом на майбутню кампанію. Крім того, зміцнитися українцям допоміг запроваджений УЄФА саме з 2018 року новий турнір Ліга націй. Україна впевнено виграла свою групу в суперництві з чехами та словаками й завдяки цьому в наступному аналогічному турнірі, який відбуватиметься 2023-го, гратиме в елітному дивізіоні, із найсильнішими європейськими збірними. 

 

Читайте також: М’яч на полі глобалізації


«Ми не Росія, яка обіграла Шотландію і після того обіцяє виграти чемпіонат Європи. До всього треба йти поступово», — ці слова нападника Романа Яремчука дуже розбурхали футбольний і політичний загал сусідньої держави, але водночас стали свідченням того, що перемоги не закрутили українським футболістам голови. Навіть після звитяги над португальцями в Києві вони ставляться до нинішніх результатів стримано. Це стосується і кожного окремо взятого футболіста, і тренерського штабу на чолі з Шевченком. Понад те, коли лунають питання, чи здатна збірна України замінити Португалію на європейському троні, ніхто такий розвиток подій фантастичним уже не вважає. Практика показує, що з правильною підготовкою і вмілим психологічним налаштуванням дива можливі навіть у європейському футболі. За прикладами далеко ходити не треба. Досить згадати збірну Греції, яка виграла Євро у 2004 році, попри те що кадровий потенціал у греків тоді був значно обмеженіший і елліни орієнтувалися переважно на залізну дисципліну, підтримувану німецьким тренером Отто Рехаґелем.

 

Нинішня команда України значно розмаїтіша й непередбачуваніша. Вона ще має потенціал до підсилення. Ці футболісти вже звикли до гучних перемог і в клубах, і в лавах збірної. У них і в їхнього тренерського штабу, до якого крім Шевченка та ще одного знаменитого українського футболіста Шовковського входять легенда італійського «Мілану» Мауро Тассотті, колишній воротар мадридського «Реалу» Пабло Аро та ще один італієць Андреа Мальдера, психологія переможців. Ця команда вже не знітиться від атмосфери великого футбольного свята чи під вагою імені суперників, як то було з командами, які грали на Євро у 2012-му та 2016-му. Ці футболісти й тренери розуміють, що з правильним налаштуванням здатні переграти будь-яку збірну. Не перебігати, перетерпіти чи перебороти, як то було раніше, а саме переграти. Залишається тільки уявляти, до яких масштабів загостриться футбольна істерія в разі можливого тріумфу українців на Євро-2020. Футбол в Україні й без того фактично релігія. Про спорт, де гра № 1 є «країною в країні», годі й казати. Зрозуміло, що причетні до перемоги футболісти, які й без того мають особливий статус, стануть майже небожителями. 

 

Читайте також: Мій футбол


А очільник Української асоціації футболу Андрій Павелко, якому недавно завдали відчутного удару по репутації, створивши парламентську комісію з розслідування непомірно високих витрат на будівництво штучних полів, отримає вагомий козир. Бо ж згадувані перемоги вкупі з правом прийняти фінал Ліги чемпіонів 2018 року стали можливими за його каденції. Дарма що поява власне полів жодного стосунку до нинішніх результатів не має і що футбольні перемоги можливі й без корупційної складової. Проте, вочевидь, не в нас. Найкумедніше те, що в разі успішного виступу українців про них говоритимуть у європейській пресі не менше, ніж про ісландський феномен після виходу скандинавів у чвертьфінал Євро-2016. Проте якщо у випадку з Ісландією поштовхом до прогресу стало помітне збільшення кількості людей, які займаються футболом, упродовж останніх 20 років, то нам радше підходить грецький варіант, де переможні результати пов’язані найперше з тренерським генієм у поєднанні з унікальним поколінням футболістів. Цікаво, що після чемпіонства у 2004-му Греція скотилася у футболі аж настільки, що з труднощами перемагає європейських аутсайдерів. Грецький футбол переживає період тривалої стагнації, своєрідну сієсту, із якої не може вийти вже 15 років. Сподіваємося, що в нас буде інакше.