Історія 2020-01-25 10:21 Михайловський Віталій

Королі та династії в українській історії

Улюблений король в українській історії Владислав IV Ваза

Продовження, початок див. Тиждень, № 7, 10, 13, 16, 19, 38, 52 за 2019 рік

 

Бувають королі, яких усі люблять. Причини такого почуття різні. Хтось симпатизує своєму володареві просто так, а хтось за його красу та розум, хтось возвеличує його за мужність на полі бою. Можна також любити короля за мудрі рішення, що роблять державу сильною, багатою та процвітаючою. Кожна з перелічених причин має сенс і певне коло прихильників, відповідно в кожного володаря є свої віддані шанувальники. Та за лаштунками любові часто може ховатися вразлива, хвороблива й дуже самотня людина.


Королевич Владислав народився 9 червня 1595 року в Лобзові, на той час краківському передмісті, щоб стати спадкоємцем свого батька, який тоді вже був володарем двох королівств — Польського та Шведського. Так, саме спадкоємцем. Попри те що його батька шляхта Речі Посполитої обрала королем у 1587-му, ніхто в нього не забрав на той час дідичного титулу в Шведському королівстві. Тому народжений Влади­слав одразу став нащадком свого батька в королівстві шведів, готів і вандалів.


Якщо вже мова зайшла про титули, то тут Владислав дав фору всім своїм попередникам і наступникам на польському престолі. Хоч він і був спадковим принцом шведським, небезпідставно тішив себе тим, що його, мабуть, оберуть після смерті батька й польським королем. Але отримав те, чого не мали інші. У 1610–1613 роках його обрали ще й московським царем, хоч він і не дійшов до обряду коронації. До нього й після нього польські королі були одночасно і великими князями литовськими, деякі ще й саксонськими курфюрстами, і навіть королями у двох королівствах, як його батько Сиґізмунд III та поперед­ній за номером Владислав III. Останній, пригадаймо, був королем у Польському та Угорському королівствах у 1440–1444-му.

 

Читайте також: Казимир IV та формування світу Яґеллонів


Певною мірою складність або ж непропорційність біографії Владислава полягає в тому, що він із юнацького віку був залучений у практично всі політичні проекти свого батька, де став чи не головним знаряддям їхнього провадження. Чи прагнув батько в такий спосіб зробити когось із синів від другого шлюбу своїм спадкоємцем? Цього не можна відкидати. Як і не зважати на особисті амбіції Владислава, що, як і кожен нащадок кількох династій, серед яких були Вази, Габсбурґи та Яґеллони (крім спорідненості це підкреслювалося й тим, що його хресною матір’ю була Анна Яґеллонка, дружина Стефана Баторія та сестра матері його батька), також прагнув слави. Ця непропорційність складалася з двох частин. Першої, що хронологічно розміщується між 1610 та 1632 роками, коли він, як старший син свого батька, є його спадкоємцем у Шведському королівстві, стає обраним московським царем, очолює військові кампанії проти Московського царства та Османської імперії (з обома цими державами він воював як королевич і як король), подорожує Європою, володіє новоприєднаними територіями на сході Речі Посполитої. І другої, де він король шведський (номінально) та польський (реально) самостійно панує. Так само воює з Московією та Османською імперією, планує воювати зі Швецією, «заспокоює» на 10 років козаків, виганяє аріан та виношує плани ще однієї війни з турками. Для Речі Посполитої такі амбітні плани виявилися фатальними. Друга частина є меншою на шість років. А кінець його панування припав на літо 1648-го, коли виникло повстання, що розпочалося з непорозуміння між чоловіками, під час якого один із них хизувався таємними листами короля Владислава IV про плани нової великої війни з Османською імперією. Ним був Богдан Хмельницький.

 

Молодість і московські справи


Владислав здобув досить ґрунтовну освіту з огляду на те, що він мав стати королем принаймні в одному з двох королівств. У Шведському він був першим претендентом після свого батька, а в Польському міг сподіватися, що на момент елекції шляхта й основні магнатські угруповання підтримають його кандидатуру. Від 1611 року він брав участь у сеймових засіданнях, а добре володіння латиною, німецькою та італійською значно сприяло розширенню його кругозору, особливо це допомогло йому під час подорожі Європою після Хотинської кампанії. Але вже перші виклики перед юнаком постали в 1610-му.


Початок московської кампанії влітку 1610 року перевернув уявлення Владислава, тоді ще 15-літнього юнака, про владу й час її здобуття. Адже годі було сподіватися, що він скоро успадкує щось по-батькові. Дуже швидко Владислав із претендента лише на шведський і, можливо, польський престоли несподівано став розглядатися як майбутній володар іншої держави. Нею виявилося Московське царство.

 

Владислав IV Ваза. Найтитулованіший польський король 


Тривалий період слабкої влади в Московській державі та давні претензії з боку Великого князівства Литовського, що в Речі Посполитій відповідало за відносини з Московією, розпочали війну. Перемоги війська під проводом коронного гетьмана Стані­слава Жулкевського призвели до опанування Москви, що зробило можливим виставлення або ж запропонування кандидатури Владислава як майбутнього царя. У перемовинах, які вів Жулкевський під Москвою, бояри погодилися на цю кандидатуру, що мала б привести до унії Речі Посполитої з Московським царством. Навіть уже почалося карбування монети з іменем нового царя, означеного на московський лад — Владислав Жигимонтович. Але ці домовленості сталися в XVII-му, а не століттям раніше. Сиґізмунд III категорично висловися проти прийняття православ’я своїм сином, що було головною умовою згоди московських бояр на цю кандидатуру. Як ревний католик Сиґізмунд III не міг собі уявити, що його син стане православним.

 

Читайте також: Перші королі з династії Яґеллонів


Що ж контрреформація та конфе­сіоналізація, що визначили історію всього XVII століття в Європі, уже стали наповнені сенсом. І те, що могло бути не надто принциповим на початку XVI століття, стало абсолютно неприйнятим на початку XVII cтоліття в ще досить толерантній у релігійному питанні Речі Посполитій. Та й сам Владислав, уже як король, перестане сповідувати релігійну терпимість своїх підданих, але до цього він дійде аж за чверть століття. Через невирішеність цього питання Влади­слав таки не зміг коронуватися шапкою Мономаха, але він ще дуже довго використовував свій московський царський титул у документах.

 

Остання спроба посісти московський престол була зроблена в 1617–1618-му, коли Владислав, використовуючи свій царський титул, підписав акт, згідного з яким мав би відбутися перерозподіл території і чимало московських земель відійти до складу Речі Посполитої. Голов­ним чином ішлося про землі, втрачені Великим князівством Литовським за панування великого князя Сиґізмунда II (у Польському королівстві він був Сиґізмундом I). Війська Владислава, до яких приєдналися й козацькі підрозділи під проводом Петра Сагайдачного, не змог­ли взяти Москву, а перемир’я, укладене в Деуліно, поклало край активній фазі конфлікту. Московські справи стануть актуальними вже після смерті Сиґізмунда III, і успіх вже буде на боці Владислава. А наступною військовою кампанією стане Хотинська війна, де він, а не його батько король, знову візьме безпосередню участь.


На момент початку Хотинської війни в 1621 році Владислав був досвідченим як у військових, так і політичних справах. Власне, такого керманича потребувало коронне військо після нищівної поразки під Цецорою у 1620-му, після якої загинув коронний гетьман Станіслав Жулкевський. Королевич очолив військо, що вирушило на війну з турками. Прибувши до табору біля Хотина, Владислав захворів і не брав участі у воєнних діях, якими керували спочатку Як Кароль Ходкевич, а після його смерті Станіслав Любомирський. Але присутність королевича Владислава в таборі була важливим фактором стійкості війська та дисципліни. Його прихильне ставлення до козацького гетьмана Петра Сагайдачного й авторитет у козацьких колах сприяли порозумінню під час кампанії. Сам Сагайдачний після підписання перемир’я отримав у подарунок від Владислава коштовно оздоблений меч, який сьогодні можна побачити в зброярні королівського замку на Вавелі в Кракові. На самому мечі вигравірувано напис «VLADISLAVS + Konasevicio Koszovio ad Chocimum contra Osmanum (ВЛАДИСЛАВ + Конашевичу Кошовому під Хотином проти Османів)». Надалі стосунки Владислава з козаками були різними — від патронату над ними й прагнення використати їх у своїх амбітних воєнних планах аж до примусового «заспокоєння» в 1638 році.

 

Сіверське князівство


Неможливість повернути собі московський престол після невдалої кампанії 1618-го повернулася до Владислава цілком іншими можливостями. Підписане в Деуліно 1619 року перемир’я дало змогу поширити кордони Речі Посполитої на схід. Чернігівська та Сіверська землі, що повернули собі назву Сіверське князівство з центром у Чернігові, стали особистими володіннями королевича Владислава. Він і далі не полишав намірів повернути собі московський престол. А ці володіння, що межували з Московією, були добрим плацдармом для підживлення претензії на царство.

 

Упродовж 1620-х на сеймах дискутували про устрій цієї території. Місцева шляхта прагнула поширити тут право та інституції, притаманні сусіднім воєводствам. Цьому сприяло й те, що більшість шляхти, яка прийшла на нові для Речі Посполитої землі, походила або була пов’язана з Брацлавським та Київським воєводствами. З ними прийшли й Другий литовський статут 1566 року, що після Люблінської унії залишився для інкорпорованих до Корони українських воєводств. А саме судочинство на території князівства здійснювалося від імені королевича Владислава, що використовував титул московського царя, смоленського, чернігівського та сіверського князя.

 

Читайте також: Анжуйська династія на українських землях у 1370–1399 роках

 

Такий стан справ тривав аж до 1635-го, коли вже за панування короля Владислава IV було утворене Чернігівське воєводство з центром у Чернігові, що складалося з двох повітів — Чернігівського та Новгород-Сіверського, ставши останнім за ліком адміністративно-територіальним утворенням на українських землях у Речі Посполитій.


Приєднання нових територій на сході, що стали особистими володіннями Владислава IV, і прийнятні умови завершення Хотинської кампанії 1621 року підвели певну риску для нього в Речі Посполитій. Майже 30-літній чоловік, старший син Сиґізмунда III, перший у черзі на успадкування принаймні формального шведського престолу не мав особливо чим тішитися в рідній державі. Попри велику популярність, реальної влади, окрім власних володінь, він не мав, а невдалі спроби стати московським царем, мабуть, вплинули на нього емоційно.


Виходом із цієї особистої кризи стала подорож Європою в товаристві свого ровесника олицького ордината князя Альбрехта Станіслава Радзивілла. Ще під час Хотинської кампанії Владислав склав обітницю прощі до Лорето, щоб подякувати Богородиці за спасіння та перемогу. Із Лорето буде пов’язаний його молодший брат і наступник на польському престолі Ян Казимир. Під час цієї подорожі він відвідав Іспанські Нідерланди, де став свідком облоги Бреди, уславленої на картині Дієґо Веласкеса (зберігається в музеї Прадо) та знаної сьогоднішньому читачеві з роману «Сонце Бреди» Артуро Переса-Реверте з циклу про капітана Алатрісте.


Після цього Владислав IV поїхав до Рима, де папа Урбан VIII прийняв його як визначного захисника християнської віри та особисто пасував його мечем у базиліці святого Петра, що було ознакою великою шани й поваги з боку Апостольського престолу.


Повернувшись із довгої подорожі Європою, де вже вирувало грандіозне протистояння між католиками й протестантами, відоме як 30-літня війна, Владислав залишався в невизначеному статусі. Офіційно він не міг бути спадкоємцем річпосполитських титулів батька, який знову розпочав війну зі своїми шведськими родичами за корони шведів, готів та вандалів. Московська корона була недосяжна. Залишалося йому лише ні з ким не сваритися й чекати своєї черги до престолу. Найближчим був польський.

 

Важливий союзник. Папа Урбан VIII значною мірою допоміг Владиславу IV зміцнити авторитет у Європі й у самій Польщі


Смерть Сиґізмунда III настала 30 квітня 1632-го. Одразу після смерті батька Владислав став використовувати його шведський титул. Міжкоролів’я цього разу відбулося спокійно й без ускладнень, що свого часу виникли в 1575 та 1587 роках. Відсутність сильних кандидатів серед родини померлого короля та добра слава його найстаршого сина відіграли свою позитивну роль. Сеймики підтримали королевича Владислава, а підтримка братів і самого папи Урбана VIII зробили цей вибір безконфліктним. 8 листопада 1632-го його було обрано королем.


За вже усталеною традицією новобраний володар мав присягнути на «Генрихових артикулах» і власних pacta conventa, у яких з’явився доволі несподі­ваний, але цілком слушний із огляду на обставини та інтереси держави пункт. Серед численних обіцянок, які складав новий король, одна стосувалася одруження. Пам’ятаймо, що Владиславові на момент елекції було 38 років. Та й умовою одруження було ознайомлення сенату з цими планами. Тобто просто так король одружитися не міг. Що ж, не все дозволено королям. І дуже часто вони позбавлені можливості одружуватися за велінням серця.

 

Чергові війни зі старими знайомими


Новообраний король одразу зіткнувся з новими викликами. Московити давно чекали завершення перемир’я в Деулі­но, щоб розпочати кампанію з повернення Смоленська. Піддані султана теж прагнули війни з невірними. Тож Владислав мав цілком сумні перспективи вести одночасно дві кампанії проти давніх супротивників.


Особиста участь короля та вміле керівництво військом під Смоленськом, коли московські війська спочатку були відтіснені від міста, оточені у власному таборі, а після тривалої облоги мусили погодитися зі своєю поразкою, стали й особистим тріумфом короля. Це був гарний початок панування в часи, коли пропаганда власних успіхів важила не менше, ніж фінансова спроможність вести війну. Вічний мир (один із багатьох, які укладали між собою Річ Пос­полита та Московія) був підписаний в Полянові. Згідно з ним цар Михайло Федорович відмовлявся від Смоленської, Чернігівської та Сіверської земель на користь Владислава IV, а той натомість відмовився від претензій на царський титул. Що ж, обмін цілком логічний з огляду на переможця та його плани повернути батьківський спадок у Швеції, для чого не так підтримка, як радше нейтралітет царя був би дуже доречним.

 

Читайте також: Королі та династії в українській історії. Руські князівства під правлінням П’ястів


Інший конфлікт, що відбувся на українських землях Речі Посполитої, був пов’язаний із Османською імперією. У жовтні 1633-го чимала армія намісника Сілістри Мегмеда Абази перейшла кордон і попрямувала до Кам’янця. У битві під містом війська гетьмана Станіслава Конецпольського перемог­ли супротивника. Султан розпочав приготування до війни, але й король не пас задніх. Скориставшись успіхом смоленської кампанії, він отримав від сейму кошти на нове, ще більше військо й був готовий до війни. Це той рідкісний як на річпосполитські реалії випадок, коли король, сенат, сейм, сеймики дуже швидко зреагували на нові виклики перед державою. Серед невирішених завдань короля залишалося ще й козацьке питання.


У Владислава IV були давні відносини з козацтвом. Ще з часу його «царювання» і спроби таки посісти московський престол він знав багатьох козацьких ватажків. Хотинська війна та участь у сеймах у 1620-х роках, де козацькі посольства починають регулярно з’являтися, мали б ввести його в справи тих невирішених питань, що турбували і запорожців, і реєстровців. Дарма що кілька повстань як за життя Сиґізмунда III, так і в перші роки панування Владислава IV саме козацьке питання не вирішили.


У 1638-му козаки знову повстали проти обмеження реєстру. Після придушення цього виступу на сеймі була ухвалена «Ординація Війська Запорозького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої». Козацький реєстр зменшувався до шести полків чисельністю 6 тис. осіб, ліквідовувалася виборність козацьких старшин. Здавалося, що це покладе край козацьким повстанням. Але король бачив у козаках важливий ресурс у своїх вельми амбітних планах війни проти Османської імперії.


Готуючись залучити козаків до своїх планів, король провів таємну нараду, на якій начебто були присутні Богдан Хмельницький і ще кілька козацьких старшин. Владислав планував використати козаків у війні з Кримським ханатом, для чого видавав відповідні листи з метою вербування охочих на таку кампанію. З цієї ідеї нічого не вийшло через небажання сейму фінансувати чергову війну, та ще й із турецьким султаном. Але листи зробили свою справу. Вони розбурхали уяву чималої кількості козацтва й тих, хто готовий був приєднатися до них. Усе це стало однією з причин успіху повстання Хмельницького в 1648-му. Адже принаймні два роки в Подніпров’ї готувалися до великої війни. Тільки от планувалося воювати проти турків і татар, а вийшло з татарами проти короля і Речі Посполитої.

 

Особисте життя


Описуючи життя того чи того монарха, дуже важко за блиском корони побачити в ньому особисті моменти. Зазвичай говориться про плани щодо одруження, які мали сприяти політичним союзам, а згодом зміцнити інтереси династії. Важливою є справа нащадків. Але в цьому офіційному й показовому для світу житті дуже мало місця залишається почуттям. Із Владиславом вийшло не так, як із його батьком. Хоч деякі традиції він, а згодом і його брат успадкували.
Пригадаймо, що, за умовою pacta conventa, про свої плани щодо одруження Владислав мав поінформувати сенат. Довгі пошуки гідної нареченої завершилися аж у 1637-му, коли стався його шлюб із Цецилією Ренатою, донькою імператора Фердинанда II Габсбурґа. Отже, тут він цілком наслідував свого батька. Фердинанд був рідним братом його матері й мачухи. Подружжя мало двох дітей — Сиґізмунда Казимира (1640–1647) та Марію Анну Ізабелу (1642). Під час третіх пологів королева померла разом із мертвонародженою донькою в 1644 році.


Пошуки нової дружини для короля завели його аж до Франції. 5 листопада 1645-го відбувся шлюб per procura (де короля представляв його уповноважений) із Марією Людвікою Ґонзаґа (1611–1667). Нова дружина короля була змушена змінити своє ім’я на Людвіка Марія з огляду на те, що в Речі Посполитій ім’я Марія вважалося зарезервованим для Богородиці. Нова королева не тішилася увагою чоловіка. Та й звичаї двору в Речі Посполитій і Франції були відмінними. Освічена й амбітна Людвіка Марія прагнула грати першу скрипку в новій для себе ролі. Але політична культура Варшави була такою, що спочатку не сприймала нові французькі віяння і моду на французьке. Це станеться згодом. Утім, принаймні ще одну майбутню королеву дружина Владислава IV привезла до Речі Посполитої. Нею була Марія Казимира де Лаґранж Аркен, відома більше під зменшувально-пестливим іменем Марисенька, яка згодом стала дружиною Яна Собєпана Замойського, надащка великого канцлера Яна. А після смерті чоловіка вийшла заміж за Яна Собеського, що згодом став королем Яном III.


Серед усіх цих оповідей про невдалі шлюби Владислава IV (перший, що затьмарила смерть дружини та дітей, і другий через несприйняття Людвіки Марії) є й цілком романтична історія, пов’язана зі Львовом. У жовтні 1634-го король на цілий місяць затримався в столичному місті Русі. Про це можна дізнатися зі сторінок щоденника Альбрехта Станіслава Радзивілла, його компаньйона в подорожі Європою. Під час цього перебування король познайомився з молодою міщанкою Ядвіґою Лушковською. Бурхливий роман між королем і нешляхтянкою тривав не один рік. Про те українські читачі можуть дізнатися з трилогії Ірини Даневської про Богуслава Радзивілла. Тільки одруження з Цецилією Ренатою змусило Владислава IV «вирішити» для себе це питання. Шлюб із Яном Випиським, що отримав від короля Мерецьке староство у Великому князівстві Литовському, усунув Ядвіґу з двору. Але наслідком її зв’язку з Владиславом IV став син Владислав Константин (1635–1698). На цьому позашлюбному синові короля припинила своє існування польська лінія Вазів. Утім, кохання Владислава та Ядвіґи продовжило жити й через кількасот років. За однією з версій, що стала частиною історії виникнення популярної у 1970–1980-х пісні, французький поет Беранже, почувши оповідь про це кохання, написав памфлет «Все можуть королі». Уже в XX столітті цей текст надихнув радянського поета Лєоніда Дєрбєньова написати свою версію кохання між королем і простолюдинкою, яку композитор Боріс Ричков поклав на музику. Хоч у пісні не згадується ні Владислав, ні Ядвіґа, та й про Львів ані слова, але її сенс зводиться до простого твердження, що одружуватися королі просто так не можуть. Чи є в цій сучасній історії зв’язок із Владиславом? Можливо, і є, якщо порівнювати його історію кохання до Ядвіґи. До речі, ця пісня свого часу зробила мегапопулярною Аллу Пуґачову.


За сумною іронією король помер 20 травня 1648-го в Меркіне (центрі староства, яке надав чоловікові своєї коханки) через загострення подагри, що дуже йому дошкуляла. Його тіло було поховане в краківській катедрі на Вавелі, а серце — у віленській катедрі. Людвіка Марія згодом одружилася з його молодшим братом і в такий спосіб залишилася королевою. Пригадаймо, що батько Владислава та Яна Казимира одружувався послідовно з рідними сестрами, а його сини послідовно брали шлюб із Людвікою Марією.


Того ж таки року в далекій Україні розпочалося повстання. На перших порах воно було цілком звичайним, як і попередні козацькі виступи, яких не траплялося вже 10 років. Але цього разу все не обмежилося тільки козаками й традиційним регіоном повстань між Січчю та Білою Церквою. Воно поширилося значно більшими теренами, сягнувши на кінець року аж Замостя в Белзькому воєводстві. Це повстання зруйнувало усталений майже 100-літній світ Речі Посполитої, що поволі змінювався, не помічаючи, як руйнуються засади його існування. З наслідками цього повстання та змінами навколишнього світу мав уже розбиратися молодший брат Владислава IV Ян Казимир, обрання якого начебто підтримували повсталі козаки. Та от із любов’ю народу в Яна Казимира не склалося.