Політика 2020-02-03 15:46 Козлюк Станіслав , Малко Роман

Мутація «выбора» Медведчука

Які завдання в різні періоди виконувала мережа Віктора Медведчука «Украинский выбор»

У 2012-му Віктор Медведчук повернувся до публічної політики після кількох років відсутності. По всій країні розгорнулася масштабна рекламна кампанія невідомої доти організації «Украинский выбор». Розвішані на вулицях плакати запевняли громадян, що «Країною керуєш ти» й що «Нам потрібна своя мрія». Поруч із написами неодмінно посміхався колишній голова Адміністрації президента Леоніда Кучми. Повернення Медведчука та кількість розміщеної реклами внесли сум’яття в лави політичних експертів та аналітиків. Першою та найлогічнішою теорією стала активізація «выбора» з прицілом на парламентські перегони, які мали відбутися вже восени того року. Однак перетворення організації на партію так і не сталося.

 

Понад те, після виборів активність УВ у публічному полі не зменшилася. Це породило іншу теорію. Росія шантажує Медведчуком тодішню нашу владу на чолі з Віктором Януковичем. Українсько-російські відносини саме переживали чергову фазу погіршення через наміри Києва поглибити співпрацю з ЄС. Тож пояснення активності УВ таке: головний приціл роблять на 2015-й, коли Янукович спробує переобратися на другий термін.  

 

Путінський soft power

 

Де-факто організація під назвою «Украинский выбор» з’явилася в останні дні 2011-го після перейменування іншої, суто паперової ГО «Громадянський фронт «Правова Україна». Останню заснували давні соратники Медведчука Ігор Шурма, Юрій Говоруха та Володимир Висоцький. До речі, Висоцький (уродженець Севастополя) після анексії Криму став практикуючим за російськими законами адвокатом.  

 

Читайте також: Кремль збирає друзів

 

Майже одразу після третього обрання президентом РФ у 2012-му Владімір Путін призначає своїм радником Сєрґєя Ґлазьєва. Його завдання — «курирувати розвиток євразійської інтеграції в межах Митного союзу і ЄЕП Росії, Білорусі та Казахстану». Україну починають активніше схиляти до вступу в Митний союз. Москва використовує різні важелі впливу — від торговельних війн до активізації проросійського громадянського руху всередині України. УВ при цьому відведена роль масштабного майданчика, де можна провести перепис «проросійського руху» та згрупувати сили для концентрованих ударів.

 

У цей час містами Сходу та Півдня країни проноситься турне під брендом УВ. Організовуються лекції на тему шкоди підписання Угоди про асоціацію з ЄС та користі інтеграції з Росією. У багатьох містах окрім Медведчука присутній Ґлазьєв. У липні 2013-го захід УВ у Києві відвідує особисто президент РФ Владімір Путін. Щоправда, обрали тему не економічної «єдності», а радше культурно-релігійної — тоді саме відбувалися урочистості до 1025-річчя хрещення Русі.

 

УВ можна вважати найпомітнішим засобом в останній спробі Росії втримати Україну в своїй орбіті впливу, не вдаючись до воєнного нападу. То було прагнення Кремля позмагатися у так званій м’якій силі — впливати не зброєю, а ідеями. «Ситуація, що склалася в Україні, вимагає неабиякої мужності, щоб доводити очевидні речі, оскільки зусиллями великої кількості «гранітоїдів» створено ілюзію європейського вибору України, який, судячи з тексту запланованої до підписання Угоди про асоціацію з ЄС, зводиться до її колонізації останнім», — зазначав Ґлазьєв у серпні 2013-го для сайта inpress.ua. За його ж словами, УВ і Медведчук займаються контрпропагандою на цьому напрямі.

 

Однак, як це часто трапляється з великими російськими проектами та ідеями, кількість вкладених грошей не гарантує якісного виконання. Гранд-турне за участю Ґлазьєва не стало «подією року» для головних українських ЗМІ. Самі заходи нагадували збіговиська колишніх політиків та громадських діячів не першої свіжості, які замість осмислення макроекономічних питань очікують фуршету наприкінці. Така кадрова криза стала наслідком майже неприхованої атаки на правлячу тоді Партію регіонів. Наприклад, під час заходу в Луганську у вересні 2013-го Медведчук заявив, що не зустрічатиметься з тодішнім керівництвом області, а місцева політична еліта з-поміж регіоналів у повному складі проігнорувала подію. У підсумку проєвропейські сили уникали зв’язків з УВ із ідейних причин, а регіонали через небажання мати конкурента на своєму електоральному полі.

 

Читайте також: Безкарність

 

У таких умовах УВ намагався збирати під своє крило всіх, у кого був бодай умовний вплив. На сайті організації кожні три місяці звітували про радикальне посилення лав через підписання договорів з іншими ГО. Напрям роботи таких організацій не мав особливого значення. В одному «ковчезі» (як сам Медведчук метафорично назвав ідею єдності з Росією) опинилися об’єднання «казаков», організації жінок, профспілки підприємців, релігійні активісти, скаути, колишні працівники спецслужб, товариства тверезості тощо. Відповідно й заходи під прапорами УВ часто нагадували збіговисько маргіналів. Тут тобі й спільне з комуністами стояння на стадіоні з вимогою провести референдум щодо вступу до Митного союзу, й акція разом із поборниками традиційних цінностей проти «гомосексуалізації України», до якої нібито призведе економічна угода з ЄС. Паралельно активісти УВ роздавали студентам презервативи — про участь у такому заході нещодавно розповів нинішній депутат «Слуги народу» Олександр Качура. Ще десь влаштовували концерти російських та українських музикантів, пік популярності яких припав на 1990-ті.

 

У підсумку в лавах УВ так і не з’явилося жодної помітної публічної фігури, окрім Медведчука, а набраний звідусіль актив лишився масовкою. Як виявиться згодом, не отримають вони особливої подяки й від Росії, інтереси якої відстоювали. «Ми вірили і сподівалися, що в нових умовах, після входження Республіки Крим до складу Росії, наших активістів запросять на державну, муніципальну службу, включать до передвиборчих списків, тобто без роботи не залишать. У результаті жодного активіста «Український вибір» — «Вибір Криму — Єдина Русь» не запросили на роботу нікуди… Наших представників навіть не пустили на зустріч із президентом Росії Путіним, яка відбулася у вересні 2015 року», — писав у 2016-му з кримського СІЗО екс-голова сімферопольського відділення УВ Євген Супрунюк.

 

У 2013-му Росія таки змогла переламати Віктора Януковича — він відмовився від Угоди про асоціацію з ЄС у день її підписання. Вочевидь, це сталося не завдяки м’якій силі Віктора Медведчука і Ко. До останнього все свідчило про те, що УВ програв боротьбу, адже ще 19 листопада 2013-го (відмова від асоціації сталася 21 листопада) в організації звітували про «репресії» з боку біло-блакитної влади. Згодом Росія обере традиційний для себе силовий метод впливу, й актив УВ знову знадобиться їй уже під час гібридної війни.

 

Практичні заняття з дестабілізації

 

Із початком окупації Криму Росією та війни на Донбасі УВ став майже непомітним, стишилася проросійська риторика, організація навіть відмежувалася від своїх регіональних представництв у Криму. На сайті зазначалося, що частина підрозділів «увійшла до інших громадських організацій», ще частина «веде діяльність, що суперечить законодавству України». Водночас щодо подій в Одесі 2 травня 2014-го, поглядів на Другу світову війну як «Велику вітчизняну» чи міфу про «дискримінацію російської мови», яку нібито очолила колишня та нинішня українська влада, УВ і далі рухається в руслі російської пропаганди.  

 

І все ж таки якщо уважніше поглянути на регіони, то можна побачити, що «выбор не лише не згортав своєї діяльності, а й подеколи навіть активізувався. З 2016 року з’являється інформація, що представники та прибічники організації під приводом децентралізації починають сіяти сепаратизм. Зокрема, йшлося про Хмельницьку область. Якщо пошукати згадки про це в судовому реєстрі, то можна надибати десятки судових ухвал. І, виявляється, такі події відбувалися не лише на Хмельниччині, а й в інших українських областях: Одеській, Чернівецькій, Харківській, Полтавській, Тернопільській, Житомирській. Навіть у Києві. Низка ухвал у цих справах нині засекречена, проте все ж таки можна з’ясувати, що розслідуваннями займалася Служба безпеки України. А злочини, у яких підозрювали симпатиків і членів УВ, були пов’язані здебільшого зі ст. 109 КПК — насильницька зміна конституційного ладу або захоплення влади. Більшість цих історій датується 2016–2017 роками. У січні 2020-го Тиждень звернувся до СБУ, щоб уточнити, скільки саме справ, пов’язаних із діяльністю УВ, сьогодні розслідується та які злочини в них фігурують, проте на момент здачі номера в друк відповіді так і не отримав.

 

Читайте також: Віктор Медведчук: ще один привид із 90-х

 

Водночас із наявної у відкритих джерелах інформації можна говорити приблизно про десяток кримінальних проваджень. За інформацією слідства, з 2015–2016 років на території України свою діяльність розгорнули Громадський рух «Украинский выбор — право народа» та інші організації. Порушуючи законодавство України про місцеве самоврядування, вони стали створювати власні «органи місцевого самоврядування», які присвоювали собі владні повноваження, намагалися розширити свою структуру й отримати офіційну реєстрацію в органах юстиції. На думку слідства, це робилося для захоплення державної влади в країні. Або як мінімум для її дискредитації та подальшого перетворення регіонів на «самостійні утворення».

 

Скажімо, на Хмельниччині група громадян створила «територіальну громаду міста Хмельницький» і від її імені стала роздавати «свідоцтва народних підприємств» та «свідоцтва народних підприємців». Особи, які отримали такі «документи», починали вести свій бізнес. Але був один нюанс: ці люди не мали легальної державної реєстрації й відповідно не сплачували податків до державного бюджету. Було також зафіксовано спроби таких «громад» захопити землі та будівлі. Наприклад, вони забороняли передавати в оренду, приватизувати чи продавати будівлі. Або ж, навпаки, ухвалювали рішення про надання в оренду об’єктів комунальної власності. Такі події відбувалися в Одесі у 2016-му. Тоді псевдогромада міста «забороняла» оренду/продаж будівлі за адресою Успенська, 4 (там свого часу облаштували сквот переселенці з Донбасу). Того самого року так зване народне підприємство «ВсеМакс» отримало в місті низку земельних ділянок.

 

У деяких регіонах певні групи людей, які, за інформацією Служби безпеки України, входили до УВ, пішли ще далі — створювали воєнізовані, озброєні формування. Слідчі СБУ, як випливає із судових документів, припускали: псевдотериторіальні громади вели агітаційну діяльність серед ветеранів війни, колишніх працівників СБУ та Служби зовнішньої розвідки. Такі формування нібито мали охороняти керівництво «громад» і протидіяти правоохоронцям та групам активістів, які намагалися припинити їхню сумнівну діяльність.

 

Можна було б припустити, що це лише здогадки слідчих, якби не опис обшуків, які проводилися в приміщеннях цих «територіальних громад». Скажімо, у жовтні 2016-го в Києві відбулася низка обшуків, під час яких Нацполіція знайшла 5 гранат, 200 патронів, 28 капсул детонаторів, гвинтівку Мосіна, агітаційні листівки, відзнаки та ордени, зокрема ФСБ. Влітку того самого року в одному з приміщень слідчі знайшли 88 (!) мішків із документами щодо діяльності Комуністичної партії України.  

 

Прибічники УВ були помічені й у менш масштабній діяльності. Так, 2017-го на Харківщині слідчі під час обшуків у людей, яких начебто пов’язували з «выбором», знайшли кілька десятків агітаційних листівок, що починалися словами «Братья и сестры!» й закінчувалися гаслом «Создадим республику Новороссия!». 2018-го в Чернівцях слідчі просили суд дослідити тексти очільника Інституту західно-українських студій, який співпрацював із УВ та поширював через низку медіа тексти, у яких просував ідеї відокремлення західних областей від України та підтримував «ДНР» і «ЛНР». У схожій справі 2019 року Сихівський райсуд Львова виніс вирок прибічникові «Украинского выбора» за ст. 161 КПК — розпалювання національної ворожнечі. Її фігурантом став пенсіонер, який у 2014–2016-му писав промосковські тексти для російських медіа. Остання відома загалу історія, пов’язана з діяльністю УВ, стосується спроби організації Віктора Медведчука скасувати мораторій Львівської облради на «російський культурний продукт».   

 

Читайте також: Питання руба

 

На паузі

 

УВ, який від початку не задумувався Медведчуком як партійний проект, бо мав масштабніші завдання, звісно, не міг стати для свого шефа стартовим майданчиком для повернення в реальну політику. Та й повертатися з величезним антирейтингом після поразки на виборах 2006-го його проекту «Не Так!» він не наважувався. Розважався тим, що пропихав у чужі структури своїх людей, щоб остаточно не виходити з гри, мати важелі впливу та підживлювати свій зловісний імідж. Така роль його цілком задовольняла, як і його кремлівського кума.

 

Реінкарнації Медведчука в політиці, хоч як парадоксально, посприяла війна. З подачі Кремля саме він стане єдиним неформальним містком контактів між Путіним та Порошенком і вигідно цим скористається. Здобувши імунітет та особливий статус, зміцнить позиції, наростить м’язи, стане бенефіціаром паливного бізнесу в Україні, візьме під контроль кілька загальнонаціональних телеканалів і таким чином забезпечить собі потужну медіа-підтримку. Його впізнаваність одразу рвоне вгору. Він хоч і не позбудеться давнього негативного іміджу, але в певних прошарках суспільства заживе слави сякого-такого переговірника та «миротворця». А після падіння Порошенка й приходу до влади Зеленського вікно можливостей для Медведчука неймовірно розшириться.

 

Усвідомлюючи, що творення власного партійного проекту під вибори не варіант, що пробратися до парламенту політсилі, на чолі якої красується ім’я кума Путіна, не вдасться, Медведчук ухвалює єдино правильне в цих умовах рішення працювати під прикриттям. Принаймні якийсь час. І обставини стали складатися для цього якнайкраще. Українське суспільство після кількох років війни й тотальної дезінформації поволі втрачає відчуття реальності, стає розгубленим. Вектори ненависті помалу зміщуються із зовнішнього агресора на владу, яка в його очах стрімко перетворюється на вселенське зло. Ідеї замирення та припинення війни, які масово тиражують агенти впливу, знаходять дедалі більше прихильників. А головне — звільняється потрібна політична ніша.

 

Опозиційний блок, створений на уламках Партії регіонів, яка довгий час вважалася виразником інтересів проросійського електорату, нарешті починає валитися. Донецькі, з якими в Медведчука стосунки ніколи не складалися, остаточно втрачають монополію на «вату». Легалізуватися в українській політиці кум Путіна вирішує через Вадима Рабіновича, вступає в його партію «За життя» й перетягує туди мало не весь актив УВ.

 

У результаті непростих перемовин Медведчукові вдається затягти в розкинуті сіті значну прокремлівську частину зруйнованого Опоблоку — групу «РосУкрЕнерго» Льовочкіна та Фірташа. Дивним чином у союзники до нього потрапляє й Вадим Столар — людина, яку злі язики називали смотрящим за Києвом у часи президентства Порошенка. Усе це відбувається не лише тому, що в Кремлі подбали про створення режиму максимального сприяння, а й через чітке усвідомлення гравцями безперспективності участі в перегонах наодинці. А позаяк для цих людей політика завжди була великим бізнесом, домовитися про розподіл акцій між бенефіціарами труднощів не становило. Кожен виторгував усе, що хотів, але Медведчук, схоже, витягнув із ситуації найбільше.

 

Окрім себе в парламент кумові Путіна вдалося завести найвірніших своїх соратників: заступника в УВ з агітації та публічної комунікації, колишнього суддю КСУ, ВСУ та нардепа від Опоблоку Василя Німченка; Юрія Загороднього, який був заступником Медведчука ще в АП Кучми, а в УВ займався питаннями розбудови та фінансового забезпечення; керівника економічних програм УВ Олександра Колтуновича; нардепа Тараса Козака, давнього друга й новоспеченого медіа-магната, на якого Медведчук записав більшість своїх медіа-активів; бізнес-партнерів і приятелів ще з часів СДПУ(о) Нестора Шуфрича та Григорія Суркіса, а також Віктора Чорного, директора агентства «Шторм», яке Медведчука охороняє.

 

Читайте також: Огляд InformNapalm: контрабанда для ЧФ РФ та третина «глухих обстрілів»

 

Також серед тих, хто отримав мандати за квотою кума Путіна, називають екс-дипломата, начальника служби міжнародної співпраці підконтрольної Медведчукові телерадіокомпанії «112-TV» Олега Волошина та екс-заступника начальника Головного слідчого управління МВС Григорія Мамку, який нібито був радником голови проросійської партії «Розумна сила», що фігурувала у справі Бабченка й, за свідченнями в суді підозрюваного в організації «вбивства» журналіста Бориса Германа, фінансувалася приватним фондом президента Росії.

 

Але й це ще не все. Перемістилася в парламент і значна частина активу місцевих осередків «выбора». Яна Чубірко (ймовірно, донька голови закарпатського УВ Івана Чубірки) та Олег Бабанін (член політради й прес-секретар УВ) стали помічниками самого Медведчука. Відповідальний за організаційну розбудову УВ Ігор Швигін та очільник Дніпропетровської територіальної ради Сергій Шапран стали помічниками Юрія Загороднього. Василь Німченко взяв собі в помічники міжрегіонального координатора УВ Андрія Вакуленка та головного борця з корупцією УВ Ігоря Кириченка. Олександр Колтунович працевлаштував Андрія Лесика та Сергія Крижановського, очільників відповідно харківської та хмельницької організацій, Віктор Чорний — голову столичного осередку Івана Бойченка.

 

Зрозуміло, що після такого грандіозного переміщення людського ресурсу діяльність своєї іграшки Медведчукові довелося поставити на паузу. Вірних соратників та бійців, яким він може довіряти, у нього не так уже й багато. Більшість із них вихідці з давно покійної СДПУ(о) й так чи інакше задіяні в його проектах, тобто без діла не сидять. Але ставити крапку на УВ зарано. Медведчук у будь-який момент може його воскресити. Або з нагоди осінніх місцевих виборів на підсилення осередків ОПЗЖ. Або щоб стимулювати рух президента і Ко в потрібному Путінові напрямку. Для цього не потрібні надзусилля, лише гроші.