Суспільство 2020-02-20 14:24 Малко Роман , Голуб Андрій

Полюси Майдану

Кого підняв, а кого опустив соціальний ліфт Революції гідності

Революція — це завжди вікно можливостей. І не лише для пройдисвітів, які користаються її плодами. Романтики й прагматики теж мають шанс злетіти революційним ліфтом десь на вершину піраміди, тільки не всі там втримуються. Занадто багато обставин здатні сплутати карти й відбити бажання.


Революційна ейфорія рано чи пізно змінюється спробами реваншу. Не завжди успішними. У будь-якому разі події, як і залучені до них люди, через певний час сприймаються зовсім по-іншому. На це впливають як їхні подальші кроки та вчинки, так і чимало суб’єктивних обставин. Тому з великої когорти політиків, що засвітилися в революційних процесах, втриматися на бурхливих хвилях українського політичного моря вдалося небагатьом.

Старі кадри


Гарним плавцем виявився комендант Майдану Андрій Парубій. Він не лише наростив собі вагу й укотре пройшов до парламенту, а й став згодом його головою та протримався на посаді аж до завершення роботи 2019 року. Нині Парубія знову обрали до Ради, — щоправда, вже за списком іншої політичної сили, — і він зараз звичайний нардеп.

 

Читайте також: Справи Майдану. Що з’ясували слідчі за п’ять років


Головним бенефіціаром Революції гідності з упевненістю можна вважати Петра Порошенка. Попри те що він не був тоді серед революційного проводу й не брав безпосередньої участі в поділі шкури невбитого ведмедя. На його користь спрацювало чимало факторів. Зокрема, страх суспільства перед неминучою війною, до якої воно не було готове, бажання якнайшвидше припинити розпад країни тощо. Але якби не вдалий меседж із обіцянкою припинити війну за лічені години, Порошенко навряд чи став би президентом, та ще й у першому турі. Чи вірив сам Петро Олексійович у те, що казав виборцю, чи лукавив, сьогодні вже неважливо. 2019-го вияв недовіри значної частини суспільства на виборах, яке знову купилося на обіцянку швидкого замирення з ворогом, але вже конкурента, все ж не вибив остаточно Петра Олексійовича з політичного процесу. Нині він лідер невеличкої фракції в парламенті, але його вплив на вітчизняну політику все ще доволі значний. Принаймні на зовнішньополітичній ділянці він і далі дає фору чинному президентові — і робить це доволі віртуозно.


Утім, є ще один момент, який дав змогу Порошенкові з першої спроби влучити в президентське крісло. Хтозна, яким виявився б результат перегонів, якби на його користь свою кандидатуру не зняв один із найрейтинговіших тоді претендентів, лідер УДАРу й один із трьох політичних лідерів Майдану Віталій Кличко. Порошенку вдалося переконати його відмовитися від участі в президентських перегонах та зосередитися на виборах у столиці. Кличку ця ідея не надто подобалася, але він послухав. Тепер видається, що не прогадав. Принаймні досі мер Києва. І можна навіть припустити, що справжні злети в нього попереду.


Чого наразі не скажеш стосовно інших провідників Майдану. Наприклад, Олег Тягнибок — лідер ВО «С­вобода», яке втратило під час подій на вулицях Києва 19 своїх однопартійців і фракція якого в парламенті відіграла одну з ключових ролей у легітимізації здобутків революції, — після перевиборів до ВРУ восени 2014 року фактично опинився за бортом великої політики. Трохи більше пощастило його колезі з революційної сцени Арсенію Яценюку. На згаданих вище виборах йому із соратниками вдалося провести в парламент найбільшу кількість депутатів і сформувати другу за величиною фракцію після президентської. Це забезпечило Яценюку посаду прем’єр-міністра й відповідно швидке падіння особистого рейтингу. Врешті, як і рейтингу його політсили — «Народного фронту». Посприяли цьому не так намагання Арсенія Петровича (який називав себе прем’єром-камікадзе) утілити в життя пакет радикальних реформ, як недоброзичлива конкуренція Петра Олексійовича та його соратників. Їм удалося збити рейтинг Яценюка фактично до нуля, а потім й усунути його з посади прем’єр-міністра та відправити в безтермінову політичну відпустку.

 

Тим, хто вважає, що Майдан зовсім нічого не змінив, варто подивитися на долі людей, які були його головними опонентами. Більшість із тих, хто очолював владу, виконував її вказівки, не опинилися за ґратами за скоєні злочини. Однак їхні долі стрімко розвернуло в інший бік


Очевидно, і Яценюк, і Тягнибок не втрачають надії повернутися у велику гру, але наразі особливих перспектив щодо цього не спостерігається. Розгорнута проти них особисто та проти їхніх політичних середовищ масивна атака зробила свою справу. Проект «Народний фронт» узагалі спочив у бозі, й Арсенію Петровичу наразі немає з ким рватися в бій. У «Свободи» перспективи кращі, вона має потужні фракції в кількох місцевих радах, зокрема київській, але їй все ще бракує загальнонародної підтримки, щоб здолати 5% бар’єр та пройти до парламенту. Навіть спроби об’єднати зусилля з іншими націоналістичними структурами поки що не дали результату.

 

Люди вулиці


Тетяна Чорновол, Ігор Луценко, Євген Нищук та Мустафа Найєм були до Майдану достатньо відомими у своєму середовищі, але саме участь у революційних подіях додала їм справжньої популярності й стала каталізатором їхнього просування у велику політику.


Євгена Нищука, голоса революційного Майдану, призначили міністром культури України в першому уряді Арсенія Яценюка практично відразу після Революції гідності. Щоправда, попрацював він на цій посаді недовго. Уже після позачергових парламентських виборів під час формування нового уряду йому довелося залишити посаду й повернутися на стару роботу до Театру імені Івана Франка. Утім, у квітні 2016-го він знову стає міністром культури — уже уряду Володимира Гройсмана — і працює аж до його розпуску. Спроба потрапити до парламенту за списком партії «Українська стратегія Гройсмана» на парламентських виборах 2019 року виявилася для Нищука невдалою, і він знову повернувся до театру.

 

Читайте також: Меморіал vs. розслідування


Тетяну Чорновол, громадську активістку й знану журналістку-розслідувачку, чиї резонансні матеріали з викриття корупційних схем режиму Януковича здіймали чималий ажіотаж у суспільстві вже з перших днів березня 2014 року, революційний Кабмін призначив урядовим уповноваженим з питань антикорупційної політики. Особливими досягненнями на цій ниві вона не встигла відзначитися, але на позачергових виборах до ВРУ того самого року обрана народним депутатом за списком «Народного фронту» під другим номером. Це була її перша та єдина на сьогодні депутатська каденція. У новий парламент вона не потрапила й зараз повернулася до громадської роботи.


Схожа історія й у колеги Тетяни Ігоря Луценка — теж громадського активіста й журналіста. На всю країну Луценко став відомий уже під час Майдану. Зранку 21 січня 2014 року його разом з іншим активістом Юрієм Вербицьким невідомі викрали із Олександрівської лікарні Києва. Згодом Луценка знайшли покаліченим, але живим. Вербицького — загиблим. З початком війни Луценко стане добровольцем батальйону «Азов», а опісля — депутатом від «Батьківщини». Утім, як і Чорновол, пропрацює в парламенті лише одну каденцію й повернеться до громадської діяльності.


Журналіст Мустафа Найєм опинився в політиці з благословення самого Петра Порошенка. Він узяв його до свого списку на парламентських виборах, але згодом, мабуть, пошкодував, адже Мустафа не виправдав довіри лідера БПП. Долучившись до так званої групи єврооптимістів, пішов фактично в опозицію до власної фракції. У парламенті його також вистачило на одну каденцію, і після її закінчення він улаштувався на роботу до Укроборонпрому заступником генерального директора.


Інші активісти — Володимир Парасюк, Михайло Гаврилюк та Дмитро Булатов — до Революції гідності взагалі не були відомі широкому загалу. Лише завдяки Майдану їм пощастило ввірватися до вітчизняного інформаційного простору та політики. Звичайний сільський хлопець із Буковини Михайло Гаврилюк став відомим на цілий світ після того, як пережив знущання, потрапивши до рук правоохоронців спецпідрозділу «Ягуар». Його роздягли на десятиградусному морозі, піддавали тортурам, фотографували й знімали на відео. Ролик із цими знущаннями злив один із працівників МВС у мережу — здійнявся скандал, заведено кримінальну справу, але навіть після перемоги Революції нікого з винуватців не притягли до відповідальності. Єдиною сатисфакцією для Гаврилюка стало депутатство, яке його, схоже, мало тішило. У парламенті він почувався не у своїй тарілці. Після закінчення каденції пішов із полі­тики й, мабуть, не планує туди повертатися.

 

Спецтема: Майдан. Точка відліку


Сотник Євромайдану Володимир Парасюк увірвався в політику 21 лютого 2014 року просто з революційної сцени. Виголошену ним того дня промову багато хто й досі вважає переломною. Звертаючись тоді до опозиційних політиків, які вкотре висували ультиматум Януковичу, Парасюк пригрозив їм: якщо вони до наступного ранку не виступлять із заявою, щоб Янукович ішов у відставку, він із побратимами піде на штурм зі зброєю. Під час війни Парасюк воював у складі батальйону «Дніпро-1», потрапив у полон під Іловайськом, дивом уникнув ідентифікації ворогом і врешті був щасливо обміняний та повернувся додому. Згодом став народним обранцем, перемігши з величезним відривом усіх конкурентів на позачергових парламентських виборах у своєму рідному окрузі. Його друга спроба отримати депутатський мандат не увінчалася успіхом. ЦВК відмовила йому в реєстрації кандидатом у нардепи через порушення в оформленні пакета документів. Спроби судитися виявилися безрезультатними. Нині Парасюк, за його словами, розвиває дитячий футбол на Львівщині та допомагає родині розбудовувати сімейний бізнес.


Дмитро Булатов до Революції гідності займався бізнесом, працював на різних керівних посадах у приватному й державному секторі, але жодним чином не мав стосунку до політики. Після розгону та побиття активістів Булатов разом із друзями вирішує заснувати рух «Автомайдан», який стане справжнім кошмаром для чиновників режиму Януковича. У двадцятих числах січня 2014 року Дмитро зникає, його друзі призначають винагороду за будь-яку інформацію про нього, але незабаром він сам виходить на зв’язок та повідомляє, що його викрали невідомі, катували, а потім вивезли за місто й викинули з машини. Після революції Булатова призначають за квотою Майдану міністром молоді та спорту України в уряді Арсенія Яценюка. Протримався він там до 2 грудня того самого року, а через півроку отримав повістку з військкомату й відбув в АТО. Біля Щастя на Луганщині Дмитра поранили. Завершивши лікування, він знову повернувся до війська. Після демобілізації займався громадською діяльністю, волонтерством, а з червня 2018-го став заступником голови Державного агентства резерву й пропрацював на цій посаді до 26 вересня 2019-го, коли його звільнили розпорядженням Кабміну Олексія Гончарука.

 

Антимайдан


Тим, хто вважає, що Майдан зовсім нічого не змінив, варто подивитися на долі людей, які були його головними опонентами. Більшість із тих, хто тоді очолював владу, виконував її вказівки або просто став медійним обличчям Антимайдану, не опинилися за ґратами за скоєні злочини. Однак їхні долі стрімко розвернуло в інший бік.


Шість років по тому четвертий президент Віктор Янукович досі перебуває в Росії, куди втік одразу після загострення протистоянь у Києві. Відстежити деталі життя Януковича в РФ так нікому й не вдалося. Періодично йому влаштовують виходи у світ через прес-конференції, де колишній президент України висловлюється стосовно певних подій. В Україні Янукович став одним із небагатьох представників колишньої влади, кого засудили принаймні заочно. Йому дали 13 років ув’язнення за держзраду. Зараз адвокати екс-президента оскаржують вирок.


Комплекс «Москва-Сіті», Вежа на набережній, 47-й поверх. За даними російського видання The Insider, такою 2017 року була адреса офісу організації «Комітет спасіння України» (КСУ), що об’єднала низку політиків-утікачів часів Януковича та просто медійних облич, які асоціювалися з Антимайданом. На сайті КСУ контакти сором’язливо приховують і про «Москва-Сіті» не згадують. Організацію створили майже відразу після завершення революції та початку війни з Росією. Першими обличчями зазначені: екс-прем’єр-міністр Микола Азаров; один із авторів диктаторських законів 16 січня 2014-го Володимир Олійник; лідер колись найбільш проросійської партії «Родіна» Ігор Марков та популярний у минулому телеведучий, а згодом ведучий на сцені Антимайдану Юрій Кот. Як і з Януковичем, організація спершу намагалася вести активнішу діяльність та навіть нібито створила «уряд у вигнанні». Однак згодом інформації про неї ставало дедалі менше. Водночас сайт досі оновлюють новинами. Там є розділи на кшталт «Репресії», «Політеміграція», «Біженці» (останні два присвячено тим, хто облаштував життя в РФ, та їхнім проблемам). Нині Азаров узагалі зник з медійного поля, Олійник перетворився радше на «експерта з питань України» для російських медіа. 2019 року намагався висунутися в президенти України й навіть сплатив 2,5 млн грн застави, що свідчить про наявність грошей у групи. Так само «експертом», хіба що в зовсім маргінальних ЗМІ, є Юрій Кот. Останнє, що відомо про Маркова, — його арешт в Італії 2015-го за запитом ГПУ. Однак пізніше арешт зняли, і він повернувся до Москви. Спонсором КСУ може бути ще один «політемігрант» і скарбник Януковича Сергій Курченко. За даними медіа, офіс у «Москва-Сіті» належить йому, а також Курченко веде бізнес під прикриттям Росії на нині окупованій частині Донбасу.


На презентації КСУ в Москві також був Олег Царьов. Однак нині в переліку керівників організації його немає. Царьов був одним із головних публічних речників Партії регіонів під час подій Майдану. Не знайшлося місця в російській політиці й Вадимові Колесніченку, іншому відомому речнику регіоналів. Після втечі до Криму він кілька разів намагався здобути там посаду. Однак нічого більшого, ніж керівництво так званим Кримським футбольним союзом, досягти не зміг.

 

Читайте також: Володимир Голоднюк: «Мені хотілося вбити того, хто віддав наказ на розстріл Майдану!»


Російська стежка з об’єктивних причин об’єднала більшість опонентів Майдану незалежно від їхнього становища до 2014-го. Зокрема, це стосується працівників підрозділу МВС «Беркут», які були залучені до майже всіх силових акцій проти протестувальників на Майдані. Наприклад, станом на середину 2017-го лише офіційно було відомо про 15 бійців «чорної роти» (підозрювані в розстрілах протестувальників на вулиці Інститутській 20 лютого 2014 року), які стали громадянами РФ, і трьох, які отримали політичний притулок. Наприкінці 2019-го Росії в обмін на полонених віддали ще п’ятьох беркутівців цієї роти, які перебували на лаві підсудних у Києві. Однак найвідомішим став Сергій Кусюк — екс-заступник командира київського «Беркута». Кусюк відзначився ще під час протистоянь на Майдані, а 2017-го — і в Росії: його зафіксували у формі місцевого підрозділу ОМОН під час розгону акції протесту в Москві.


Куди менш публічними особами стали керівники силового блоку Януковича: голова МВС Віталій Захарченко, керівник СБУ Олександр Якименко та генпрокурор Віктор Пшонка. Усі втекли також до Росії, але намагаються вести непублічне життя. У Росії опинився й лідер організації «Оплот», «силового крила» Антимайдану, Євген Жилін. За даними російських ЗМІ, його застрелили 2016-го в кафе «Вєтєрок» під Москвою, хоча перевірити цю інформацію зараз неможливо.
По-різному склалася доля тих діячів Антимайдану, які все ж вирішили не поривати зв’язків з Україною так радикально. Голову Адміністрації Януковича до 17 січня 2014-го Сергія Льовочкіна без особливих проблем двічі обирали нардепом. Зараз він входить до фракції ОПЗЖ та засідає в Комітеті з питань національної безпеки, оборони та розвідки. Один із двох голів КМДА тих часів Олександр Попов — підозрюваний у причетності до першого розгону Майдану восени 2013-го. Хоча суди тривають, це не завадило йому висунутися в нардепи в округу № 212 у Києві 2019-го. Попов посів третє місце, набравши майже 10% голосів. Підозрюваний в організації голосування за закони 16 січня Михайло Чечетов загинув 2015 року після падіння з вікна 17-го поверху. Відомий антимайданівець Ігнат Кромський, на прізвисько Топаз, відсидів кілька років у в’язниці й вийшов 2018-го за законом Савченко.

 

Ще двоє — екс-міністр юстиції Олена Лукаш та екс-заступник голови АП Андрій Портнов — нині стали відомими «фахівцями» зі справ Майдану на телеканалах із орбіти Віктора Медведчука. Обидва доводять, що Майдан був «антидержавним переворотом». Портнов повернувся до України нещодавно, Лукаш фактично й не втікала, хоча кримінальних справ проти неї і не закривали всі ці роки.