Політика 2020-03-14 11:10 Віхров Максим

Старі надії

Наскільки великий політичний потенціал має покоління Z і якою мірою виправдані сподівання на нього

На те, що громадяни все менш активно долучаються до демократичних практик, західні дослідники звернули увагу ще в 1960-х. Згодом ці спостереження стали приводом для дискусій про кризу демократії, які не вщухають і дотепер. З 2000-х у фокусі уваги опинилася молодь, чия деполітизація ставала дедалі виразнішою. Передусім ішлося про спад молодіжного інтересу до традиційних форм демократії: голосування на виборах, членства в політичних партіях та громадських організаціях тощо. Саме в такому контексті заведено говорити про так зване покоління Z — тих, хто народився в першій половині 2000-х і незабаром дістане право голосу, а в перспективі — визначатиме напрями розвитку своїх країн. В Україні громадянським дебютом покоління Z стануть президентські та парламентські вибори 2024-го, але наскільки він виявиться гучним — питання відкрите.


Особливої гостроти ці очікування набули минулого року, відколи в медіа поширилася теза про молодь, яка всупереч очікуванням прийшла на вибори й проголосувала за Володимира Зеленського. Для одних це стало додатковим приводом для песимізму, для інших — джерелом політичного натхнення, але насправді нічого надзвичайного навесні 2019-го не відбулося. Спад молодіжної електоральної активності українські соціологи помітили ще в 1990-х, і ця тенденція зберігається й дотепер. За даними «Демократичних ініціатив», на парламентських виборах 1998-го голосували 67% 18–29-річних виборців, на президентських 1999-го — 61%, на парламентських 2002-го — 59%. Президентські вибори 2004-го, на яких проголосував 71% молоді, стали винятком через революційний ажіотаж, але він тривав недовго. Уже на парламентських виборах 2006-го явка молоді впала до 57%. Другий Майдан на пожвавлення молодого виборця не вплинув: 2014-го на вибори президента прийшло вже 46%. На президентських виборах 2019-го, на яких молодь буцімто заявила про себе, молодіжна явка становила близько 40%.

 

Читайте також: Свіжа кров


Що відвертає молодь від виборів — питання дискусійне. Робочою версією політологів є відсутність молодіжних кандидатів на політичній арені, а також байдужість решти до специфічних молодіжних проблем. Але ця версія не надто переконлива. У боротьбі за молодого виборця за останні три десятиліття український політикум перепробував практично всі можливі передвиборчі технології, але молодь так і залишилася «сплячим» виборцем. Певною мірою молодіжним кандидатом можна було вважати Зеленського, принаймні лідером симпатій молодих виборців був саме він. Напередодні першого туру за нього збиралися голосувати 38% 18–29-річних українців, а напередодні другого — уже 55% («Рейтинг»). За даними екзит-полу, серед виборців віком до 30 років рівень підтримки Зеленського в другому турі взагалі сягав 80%. Але, як зазначалося вище, до електоральної мобілізації молоді це не привело. На підтримку партії «Слуга народу», що позиціонувалася як «партія Зеленського», молодь також не мобілізувалася: її явка на парламентських виборах становила 35% («Демократичні ініціативи»).


Однозначно пояснити електоральну пасивність молоді непросто: вочевидь, ідеться про глобальну цивілізаційну тенденцію, а не про патології української політичної культури. До того ж електоральна пасивність української молоді цілком відповідає її життєвим пріоритетам. Лише 10% 14–24-річних тією чи іншою мірою цікавляться політикою загалом. Українською політикою цікавиться не набагато більше (13%). Політична активність важлива для 22%, а участь у громадянській діяльності — для 24%. Для порівняння: одруження вважають важливим 79% молоді, а побудову успішної кар’єри — 83% (GfK Ukraine, 2017). Але дорікати молоді байдужістю до громадянських обов’язків навряд чи справедливо: її порядок денний цілком відповідає цьому періоду життя. До того ж у критичні моменти історії молодь не залишається осторонь. Помаранчева революція, яка розгорталася довкола виборчих перипетій, підвищила молодіжну явку. Активно долучилася молодь і до другого Майдану: у грудні 2013-го майже 40% мітингувальників становили 15–29-річні («Демократичні ініціативи»).

Серед 14–24-річних українців політична активність важлива для 22%. Для порівняння: одруження вважають важливим 79% молоді, а побудову успішної кар’єри — 83%


Зрештою, електоральна пасивність української молоді має і певний позитивний аспект. Долучаючись до політичного життя з деяким запізненням, виборець встигає накопичити додатковий життєвий досвід, корисний для ухвалення рішень. На момент набуття права голосу, тобто до 18 років, досвід першої тимчасової роботи має лише 35% українців, а досвід першої роботи на повний день — лише 16%. На остаточний переїзд із дому батьків до 18 років наважується лише 7% українців, а оплату оренди чи іпотеки з власної кишені — 3% (GfK Ukraine, 2017). Наявність такого досвіду ще не гарантує відповідальної електоральної поведінки, проте його відсутність — це додатковий чинник вразливості перед популізмом. Не дивно, що тема зниження вікового електорального цензу педалюється популістськими політичними силами переважно лівого та «лібертаріанського» спектра. Утім, найчастіше до цієї теми вдаються сили, яким бракує підтримки дорослих виборців. Наприклад, 2019-го у Великій Британії з такою пропозицією виступала Лейбористська партія, якій загрожувала нищівна поразка на парламентських виборах. У США зниження виборчого віку добивається Демократична партія, готуючись до президентських виборів у листопаді 2020-го.

 


В Україні тема зниження вікового цензу не надто популярна, але, найімовірніше, це питання часу. До того ж заклики до «омолодження» української політики знаходитимуть відгук не лише серед цільової аудиторії, бо завищені сподівання щодо молоді тією чи іншою мірою притаманні всьому українському суспільству. Пострадянська версія міфу про молодь полягала в тому, що саме вона стане будівником національної держави, оскільки не знатиме, на відміну від своїх батьків, «єгипетського рабства».

 

 

У певний час нарікання на ментальну зашкарублість старших поколінь стали універсальним виправданням політичних поразок націонал-демократичного табору. Але дійсність виявилася складнішою: Віктор Янукович став президентом уже тоді, коли право голосу отримали народжені 1991-го. Переносити патріотичні очікування на покоління Z також бракує підстав. На його формування справді вплине культурно-політичний шлейф двох Майданів, війни, декомунізації та інших знакових подій національної історії. Але як саме це вплине на політичну поведінку, спрогнозувати важко. Тим більше що покоління Z не буде вільним і від протилежних впливів. Якщо старше покоління Росія вабила гумором Пєтросяна та серіалами про «мєнтов», то теперішні 15-річні захоплюються російськомовними (і здебільшого російськими) реперами, зірками YouTube та Instagram. Немає жодного сумніву в тому, що покоління Z буде так само розділеним у культурному та політичному аспекті, як і попередні.

 

Інфографіка: Майже дорослі


Згодом міф про молодь, що має виконати роль Мойсея, набув сучаснішої форми. Молодь стала вважатися носієм прогресивніших, чи то пак «європейських» цінностей, впровадження яких має чи то наблизити Україну до Європи, чи то побудувати Європу в Україні. На користь цього нібито свідчать дослідження. Україна з 2000-х справді рухається від матеріалістичних цінностей виживання до постматеріалістичних цінностей самовираження, притаманних розвиненим європейським суспільствам. За останніми даними, «європейські» цінності найбільш характерні для молодих людей, які мають вищу освіту та належать до середнього класу (SOCIS, 2015). Але «побудувати Європу» в Україні, просто вручивши важелі державного управління носіям відповідних цінностей, неможливо. Бо в основі ціннісних змін лежить не механічна зміна поколінь, а передусім зміни умов їхнього життя. Загалом запит на безпеку перестає домінувати в суспільствах, перед якими немає масштабних загроз війни, тероризму, бідності тощо. А ці загрози, своєю чергою, виникають унаслідок об’єктивних історичних обставин, а зовсім не «відсталого» світогляду старших поколінь. Звичайно, покоління Z відрізнятиметься від попередніх поколінь, проте не так сильно, як може видаватися.

 

Читайте також: Завоювати молодь


Цілком зрозуміло, що в політичному сенсі покоління Z не буде непомітним, як не є непомітними міленіали та інші. Але генераційна належність виборця, державного чи суспільного діяча свідчить про його майбутню поведінку зовсім небагато. У певному сенсі сподівання на молодих — це варіація міфу про «нові обличчя», які буцімто мають преобразити українську політику просто через свою «позасистемність». Як свідчить досвід, ця позасистемність не гарантує ні доброчесності державців, ні вищої якості рішень, які вони ухвалюють. Однак питання не в тому, що українське суспільство має розчаруватись у кожному з таких ірраціональних сподівань, зазвичай місце одних сподівань посідають інші. Зрештою, суспільства, вільного від сподівань, не існує. Вочевидь — ідеться про те, що поряд з ірраціональними пориваннями значуще місце в суспільній свідомості мають посідати ще й раціональні настанови.