Суспільство 2020-03-11 17:02 Вікторія Малишева

Луганський сором

Якщо живеш у реаліях "республіки", то стаєш частиною навколишньої фантасмагорії

Ви колись відчували сором — пекучий, до червоних щік — не за свої вчинки? Це називають “іспанським соромом”, але існує і його луганський різновид. Мені це відчуття знайоме зі шкільних років, але останнім часом воно приходить настільки часто, що я могла б вже до нього звикнути.

 

До нас приїздять родичі. Остання велика зустріч була напередодні війни, хоча раніше ми зустрічалися раз на два роки. Ми чудово розуміємо їхнє небажання їхати сюди — на їхньому місці ми теж навряд чи хотіли  б цього. Але час не владнав загальної ситуації — навпаки, він працює проти нас. Чи зберемося ми ще колись разом, якщо будемо роками чекати якогось прояснення та миру? Навряд. Дивно й те, що у нас всіх різні погляди на все, що відбувається тут, у Луганську. Один з нас з далекої далечини вважає усіх місцевих вояк героями, він певен, що воював би сам, якщо б жив десь поближче. У нас протилежна позиція – ми бачимо більше, зсередини, і за ці п’ять років не зустріли жодного героя серед місцевих людей в формі. Тому за столом ми будемо прагнути зберігати, наскільки це можливо, нейтральну позицію, стримувати усі розмови не про родинні справи. Ніколи раніше політика не стояла між нами.

 

Я відчуваю сором з багатьох причин. Наприклад, через те, як важко моїм близьким буде добиратись сюди. Максимально комфортна частина подорожі – літаком до Ростова. Потім вони пересядуть на маршрутку до Луганська. Після літака навряд чи той старий автобус із такими ж літніми пасажирами здасться їм зручним. Всі автобуси, які ходять до Луганська, старі, давно вже списані десь за кордоном і відживають тут ще одне життя. Та й сам Ростов із його вокзалами із безліччю безпритульних, циганами, сміттям, порожніми пляшками та переповненими смітниками, теж є вельми сумнівним задоволенням.

 

Читайте також: «Віджимай» і володарюй

 

Але все це майже дрібниці – найважче пережити догляд паспортів на кордоні. Людина із паспортом іншої країни викладає неабияку цікавість на пункті перетину кордону з боку «республіки». Іноземця викликають з автобусу для співбесіди, яка може тривати кілька годин. Треба чітко повідомляти, навіщо ти їдеш, куди, знати адресу та виглядати спокійним. Громадянин іншої країни сприймається потенційним шпигуном, який планує диверсійну діяльність у «республіці». Окрім допиту та письмового пояснення, речі іноземця ретельно доглядають – часто перед усіма в автобусі, влаштовуючи йому акт примусового ексгібіціонізму. І протягом усієї цієї процедури вам треба довести “людям у формі”, що ти не шпигун, маючи в своєму арсеналі лише власне красномовство. І лише коли (якщо) все скінчиться добре, автобус рушить далі. Буває й таке, що поки мандрівників тримають на пункті перетину, автобус їде без них. Іноді цього вимагає решта пасажирів, бо не всім дістає сил та терпіння годинами дочікуватись своїх іноземних супутників.

 

Коли все нібито скінчилося, і пасажир все ж таки повернувся в автобус, починається найцікавіше. Бо разом із російською територією закінчуються і дороги — після “республіканського” кордону починається повне бездоріжжя і вимираючі населені пункти. Причому якщо ти живеш у «республіці», ти навряд чи помічаєш це, бо звик до всього, і багато що сприймаєш як норму. Але якщо дивишся на все після великої перерви, побачене здається абсурдом – відсутність доріг, торгівля їжею з рук на  зупинках (пиріжки, кава, навіть, смажені кабачки в сезон). У платних туалетах — штучні квіти як на кладовищах, портрети зірок естради,  фотопейзажі на стінах, і жіночки-робітниці, абсолютно щасливі від того, що мають роботу на відміну від багатьох у цих населених пунктах. Старий автобус, допит на кордоні, штучні квіти, ями, пиріжки, жінки із макіяжем кінозірок, які дають кожному в руки туалетний папір в обмін на 15 карбованців за користування туалетом… Все це треба сприймати із гумором, як життєвий досвід, який трапляється раз у житті і не більше. Але якщо ти живеш у всьому цьому, ти стаєш частиною цих доріг, цієї навколишньої фантасмагорії. Щось ти ще відзначаєш, як дивину, а до чогось звик настільки, що вже не можеш відрізнити патологію від щоденної норми.

 

Читайте також: Патріотизм широкого профілю

 

Коли автобус їде повз населені пункти, здається, що існує лише декілька провідних тем: їжа, діти, алкоголь та смерть. Принаймні саме такі крамниці бачиш понад дорогою у великому асортименті. Їхні власники змагаються між собою у гучних назвах: «Пивна бібліотека», «Бутік», «Одяг з Європи». І знов таки, іронії таких гучних назв не помічаєш, коли живеш всередині всього цього. А ще дорогою можна побачити багато кинутих будинків, мешканці яких вже шість років шукають кращої долі деінде. Великі простори землі, яка не потрібна нікому…

 

Пасажирів зустрічає згорілий танк під Хрящеватим – пам’ятник цієї війни, до якого зараз на всі свята покладають квіти. І важко сказати, за що більше я відчуваю сором – за ці дороги без доріг, за непрофесійність, за вимирання малих містечок чи за руїну навколо. В усьому тут я бачу не життя, а скоріше його відголос — це помічають усі, хто приїздить в «республіку» ззовні. Згодом, через якийсь час, все це стає звичним, непомітним. Але ж і в цій нормі сприйняття теж є руйнація, бо людина починає пишатися тим, що вдягається у “брендових бутіках” секонд-хенду, що може раз на рік відпочити у Седово (для багатьох тепер це стало розкішшю), а життя у Луганську сприймає як столичне. Думаю, я вже не помічаю ще багатьох речей, які стали сприйматись, як норма. І мені соромно від того, що я не можу нічого змінити. Не можу змінити людей навколо, змінити місто, час, обставини. Я можу утворити максимальний затишок у себе вдома, але як бути з тим, що відбувається навколо нас?

 

…23 лютого ми всі злякалися від занадто голосного салюту, дуже схожого на обстріл. Ми вимкнули світло та усю побутову техніку, а моя дитина затулилася подушками у кутку дивану, тихо благаючи когось ззовні: «Нехай потрапить не в мене». І це майже дитяче почуття сорому – до червоних щік – від того, що я вкотре не можу нічого вдіяти, від безсилля змінити місто, обставини, людей…