Історія 2020-03-21 11:00 Тетяна Водотика

Банкір, промисловець, меценат

Як син купця із Сум створив одну з перших фінансово-промислових груп на теренах Російської імперії і встановив перший в Україні пам’ятник Тарасові Шевченку

Початок травня 1901 року в Санкт-Петербурзі виявився холодним. 7 травня температура взагалі була близькою до нуля — абсолютно не весняна погода. Але за кілька днів потеплішало: уже 10 травня стовпчики термометра піднялися майже до 19 градусів. Весна ніби затрималася на хвильку, а далі продовжила свій нестримний рух. Тими травневими днями Олексій Алчевський відчував надзвичайно широкий спектр емоцій: надію, страх, відчай, почуття безвиході та обов’язку водночас, відчуття зрадженості та несправедливості, а може, навіть і гордості. І справді, йому було чим пишатись останніми днями життя, хоч майбутнє його бізнесу й видавалося безнадійним.


Олексій Алчевський — безумовно, знакова особистість в економічній історії України другої половини ХІХ століття. Другий син небагатого купця із Сум зумів не просто вибитися в люди, а й стати впливовим підприємцем та громадським діячем. Багато чого у своєму житті він робив уперше в масштабах підросійської України: перший іпотечний банк, перша фінансово-промислова група, перше на Наддніпрянщині погруддя Тараса Шевченка у дворі власної садиби… На початку 1860-х він переїхав із рідних Сум до столиці губернії Харкова та відкрив там на позичені кошти невеликий магазин торгівлі «колоніальними товарами»: чаєм, кавою, спеціями. Утім, на рівні малого підприємця Алчевський надовго не затримався. Він відчув момент: після реформ 1860-х років умови для заснування нових підприємств були більш ніж сприятливими, а надто в Харкові. Тут були сучасні промислові заклади, кілька банків, університет, ішла інтенсивна торгівля — чи не ідеальне середовище для тих, хто хотів почати свою справу. Сам Олексій Алчевський був людиною мислячою, креативною, ініціативною, здатною до самоосвіти, мав гарні менеджерські якості.
Розвинути ці риси та втілити сміливі ідеї Алчевському допомогло коло його спілкування. Наприклад, до нього входив Іван Вернадський — професор економіки Київського та Московського університетів, управляючий Харківським відділенням державного банку, діловий партнер Алчевського. Вони познайомилися 1866-го, коли Алчевський створив Товариство взаємного кредиту, одне з перших у Російській імперії. Їхнє спілкування виявилося напрочуд результативним: у процесі виникла ідея створити Торговий банк, який згодом стане однією з найпотужніших фінустанов свого часу. Банк почав працювати 1868-го й мав успіх, адже був третім комерційним банком (а отже, джерелом кредитів для підприємництва) на всю імперію.

 

Читайте також: Страх і ненависть у Юзівці


Дружба Вернадського та Алчевського тривала, тож у травні 1871-го народився ще один фінансовий проект — Земельний банк. Це був перший в імперії іпотечний банк. І він теж був успішним. Після селянської реформи 1861 року дворяни опинились у незвичному становищі: досвіду управління маєтками вони часто не мали, а кріпаків з їхньою безплатною працею вже не було. Тому часто вони закладали чи продавали землю, бо не могли ні розпорядитися нею, ні повноцінно вийти на ринок з власною продукцією через невимовно дорогі кредити. Земельний банк видавав землевласникам кредити під низькі відсотки (7,5% річних) та під заставу землі. Для порівняння: приватні лихварі просили часом до 20% річних за свої ресурси. Харківський земельний банк мав доволі широку мережу агентів в інших містах у 18 губерніях — і в цьому була запорука його успіху. Вартість акцій банку за кілька років успішної праці зросла з 500 до 2000 руб. за штуку, тобто на 400%. Поява банківських установ та успіх Алчевського і його партнерів на цій ниві стали зримим свідченням структурних змін в економіці — насамперед появи фінансової галузі в 1870–1880-ті роки.

 

Вугілля і сталь


Завдяки Земельному банку для Алчевського відкрився шлях у геть іншу, ще не знайому йому галузь — важку промисловість. Нерідко траплялося так, що клієнти не могли повернути кредити, тож землі переходили у власність банку, а кінцевим їхнім власником ставав сам Олексій Алчевський. На цих землях траплялися справжні перлини — ідеться, звісно ж, про поклади вугілля. Не дивно, що саме Олексій Алчевський одним з перших почав розробляти кам’яне вугілля в межах Бахмутського й Слов’яносербського повітів та Області Війська Донського. Важливо, що частина з придбаних маєтків з родовищами розташовувалася поблизу щойно збудованої залізничної гілки Луганськ — Дебальцеве Катерининської залізниці, що суттєво спрощувало логістичні питання. 2 вересня 1878 року Алчевський організував Олексіївське гірничопромислове акціонерне товариство для розробки вугільних родовищ. Обсяги видобутого вугілля та виробленого коксу зростали і згодом Олексіївське товариство зайняло за обсягом видобутку вугілля третє місце серед аналогічних підприємств Донбасу.

 

Останній погляд. Фотопортрет Олексія Алчевського, виконаний незадовго до його загибелі


Логічно, що наступним великим проектом, у якому Алчевський узяв участь, став металургійний завод. Вугілля та коксу він уже мав достатньо, а для забезпечення залізною рудою 1898-го було створене Південне гірничопромислове товариство, яке орендувало земельні площі з величезними покладами руди в районі Кривого Рогу й Керчі. Раніше, 1895 року, було засновано Донецько-Юріївське металургійне товариство й поблизу залізничної станції Юріївка виріс потужний, обладнаний за останнім словом техніки металургійний завод. На початках більшість працівників заводу жила в сусідніх селах, але згодом постали Стара та Нова колонії з житловою інфраструктурою для робітників, технічного персоналу й адміністрації.


Плани Алчевського щодо нового підприємства були для тих часів дещо незвичними: воно орієнтувалося тільки на потреби вільного ринку, а не на обслуговування державних замовлень, які здебільшого «годували» важку промисловість. Алчевський був переконаний, що ємність ринку набагато перевищує можливості держбюджету й потреби уряду. Йому вдалося переконати в цьому своїх ділових партнерів, але час показав, що він був правий і не правий водночас. У наступні кілька років у регіоні постало ще цілих шість заводів аналогічного профілю, але ринок таки не зміг спожити всю їхню продукцію — криза перевиробництва була неминучою (утім, її причини лежали зовсім не в металургійній галузі, але це вже інша історія). Наприкінці 1890-х років Олексій Алчевський будує ще один металургійний завод — цього разу в Маріуполі. Утім, тут він виступав не як ключовий інвестор, а радше як запрошений менеджер. Було засновано акціонерне товариство «Русский Провиданс» — більша частина інвестицій походила з Бельгії. Значною мірою саме завдяки цьому підприємству Маріуполь став промисловим містом, портом, а також центром сталеливарного виробництва Донбасу.

 

Читайте також: Аристократка, феміністка, діячка Центральної Ради


Останні роки ХІХ століття стали для Алчевського найуспішнішими: його підприємства ефективно працювали, банки славилися надійністю, особисті статки сягали десятків мільйонів рублів (за різними оцінками, від 12 млн до 30 млн). До складу чи не першої в Російській імперії фінансово-промислової групи (у сучасному розумінні цього слова) входили банки, шахти, металургійні заводи, залізорудні копальні (під Кривим Рогом), а також транспортні компанії. Маючи заслужене визнання та чималий авторитет, Алчевський стояв на чолі Харківського біржового комітету. Наприкінці 1894-го Олексій Алчевський отримав звання радника комерції, а незадовго перед тим — орден Святого Станіслава. Зримим утіленням могутності Алчевського стало масштабне будівництво в Харкові. 1896 року його зять — архітектор Олексій Бекетов — спорудив приміщення для початкового й комерційного училищ. Він же спроектував будівлі Земельного та Торгового банків, які були розташовані на Миколаївській площі (сучасна площа Конституції) і фактично були єдиним цілим, пов’язані внутрішнім переходом. Таке рішення доволі символічне, зважаючи на постійні перетікання фінансових потоків з одного банку в інший.

 

Фатальний прорахунок


Якраз таки останнє не було здоровим та ефективним рішенням, і 1900–1903 роки показали це із жорстокою наочністю. Згадана криза перевиробництва боляче вдарила по економіці імперії загалом і по фінансово-промисловій групі Алчевського зокрема. Щоб утримати на плаву свої підприємства, Алчевський кредитував фактично сам себе. Тоді так робили всі, хто стояв на чолі фінансово-промислових груп, приміром Самуїл Поляков та Сава Мамонтов. Проте Алчевський пішов ще далі. Бездоганна репутація та вплив у бізнес-середовищі робили його вигідним клієнтом для інших банків, тому Алчевський користувався величезним кредитом у щонайменше п’ятьох фінансових установах, не рахуючи власних. І це зіграло з ним злий жарт, оскільки кредити так чи інакше треба було повертати. Кредитори не бажали чекати кращих часів, адже самі переживали скруту, і зрештою Земельний банк розорився.

 

Іноземні інвестиції. Завод «Русский Провиданс», збудований у Маріуполі за участю бельгійського капіталу 1898 року, став прародичем ММК ім. Ілліча


Становище було критичним. Урятувати його могла б держава, замовивши Донецько-Юріївському металургійному товариству залізничні рейки. Здавалося, тогочасний міністр фінансів Сергій Вітте із симпатією ставився до Алчевського, але в допомозі відмовив. Одна з можливих причин полягала в тому, що Алчевського звинувачували в корупції: буцімто в Земельному банку крали на користь правління та особисто Алчевського по 2 млн руб. щороку. Довести це було неможливо, і звинувачення залишилися не більше як чутками. Але існувала й формальна підстава для відмови, оскільки Донецько-Юріївське металургійне товариство не було державним постачальником. Тож на початку травня 1901-го Олексій Алчевський опинився на краю фінансової прірви: на його думку, усі ресурси вичерпалися, а кредити були не до порівняння з вартістю майна. І 7 травня 1901 року доведений до відчаю підприємець кинувся під потяг на Царськосільському вокзалі в Петербурзі.


Смерть Алчевського справила ефект доміно, запустивши сумнозвісний «харківській крах» — пік економічної кризи початку 1900-х. Платежі припинили одразу кілька банків, пов’язані з групою Алчевського. Загалом криза 1900–1903 років виявилася нищівною для економіки українських земель та й імперії загалом: втрати інвесторів сягали мало не сотні мільйонів рублів. Створена Алчевським фінансово-промислова група розпалася. Частина підприємств була передана в управління групам Рябушинських та Вишнякових, для яких урядова допомога раптом знайшлася — так зміг відновити роботу Земельний банк, хоча Харківський торговий банк було оголошено банкрутом і закрито. Знецінені після загибелі Алчевського акції Донецько-Юріївського металургійного заводу зосередилися в руках паризького банкірського дому «Тальман і Ко». У власності родини Алчевських залишилася торгівля «колоніальними товарами» — те, із чого Олексій Алчевський починав у 1860-х. Під управлінням його вдови Христини Данилівни цей бізнес забезпечив сім’ї фінансову підтримку в часи після банкрутства.

 

Читайте також: Народження і крах «Республіки Крим»


Що ж підняло Олексія Алчевського так високо і що завадило втриматися на вершині? Найперший секрет — сама особистість Алчевського, його здатність самостійно навчатися, вміння побачити та реалізувати можливості, знаходити ресурси, а також навички ефективного управління. Не менш важливою складовою його успіху був вдалий вибір ділових партнерів, уміння запросити в команду найкращих: згадаймо того ж економіста Івана Вернадського. Імовірно, саме Вернадський навіть став у дечому вчителем та натхненником Алчевського, адже вони доволі багато часу проводили разом. Партнерами Алчевського по Олексіївському гірничопромисловому товариству були підприємець Іван Іловайський та інженер Аркадій Міненков, оскільки сам він мало розумівся на розробці корисних копалин. Як проектанта, керівника будівництва, а потім і як директора заводу Донецько-Юріївського металургійного товариства Алчевський запросив одного з найкращих інженерів свого часу Аполлона Мевіуса.


Не можна відмовити Алчевському і в стратегічному мисленні. Його прагнення базувати розвиток металургійного заводу з орієнтацією тільки на потреби ринку було сміливим і стратегічно правильним. Інша річ, що в ті часи ключовим гравцем на ринку була держава. Але за всіх підприємницьких талантів Алчевському не вдалося адекватно співвіднести реальну потребу в продукції і потужність майбутнього металургійного заводу. «Підприємства Алчевського, так само як і підприємства Мамонтова і Дервіза (що теж розорилися в кризу 1899–1902 років. — Ред.), самі по собі не були дутими; нещасливий Донецько-Юріївський металургійний завод — один з найкращих і найграндіозніших у всій Європі, а тим часом саме його будівництво й розорило Алчевського, а за ним і всі установи, де він користувався кредитом. Завод виявився занадто великий і неспівмірний з реальним попитом на його продукцію», — писав сучасник Алчевського економіст Петро Мігулін.

 

Пам’ять і спадок 


Крім того, статки Олексія Алчевського були ресурсом для низки соціально та національно значущих проектів. Насамперед ідеться про спонсорування недільної школи Христини Алчевської, чию роль у поширенні освіти та українських національних ідей важко переоцінити. Цінною є і сама будівля школи — нині там розташований виставковий зал Харківського художнього музею. Також Алчевський зробив значний внесок у створення гірничого училища в Катеринославі, а в Олексіївці на Донбасі побудував українську школу для селянських дітей, у якій сім років пропрацював Борис Грінченко. Алчевський матеріально підтримував і Харківське товариство поширення грамотності серед народу, а в Сумах за його сприяння було відкрито міську публічну бібліотеку з читальним залом. Перелік меценатських та громадських заслуг Алчевського можна продовжити. Але найяскравішою проукраїнською акцією підприємця стало встановлення погруддя Тараса Шевченка в саду родинного маєтку 1898 року. Бюст авторства Володимира Беклемішева існує досі — у Національному музеї Тараса Шевченка. Навряд чи всі ці проекти були би можливим, якби Алчевський не досяг фінансового успіху й певного рівня незалежності.

 

Читайте також: Три фази комунізму


Алчевський вважав, що зазнав поразки, і в реаліях 1901-го це було й справді так. Але його багаторічну підприємницьку працю не забули чи зневажили. Уже 1903-го за клопотанням промисловців залізничну станцію Юріївка було перейменовано на Алчевське. Таку ж назву отримало селище заводу Донецько-Юріївського металургійного товариства, яке поступово перетворилося на місто. Попри численні радянські перейменування, на міському референдумі, що відбувся 1 грудня 1991-го, його мешканці висловилися за повернення місту історичної назви Алчевськ. А 1996-го, коли Алчевськ відзначав своє 100-річчя, на центральній площі було відкрито пам’ятник засновнику міста. Підприємства, засновані за участю Алчевського чи з його ініціативи, все ще працюють: ПАТ «Алчевський металургійний комбінат» та ПрАТ «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча». Будівлі банків Алчевського, також споруджені його коштом, і досі служать Харкову. 26 грудня 2005 року Національний банк України, продовжуючи серію «Видатні особистості України», увів в обіг ювілейну монету номіналом 2 гривні, присвячену 170-річчю від дня народження Олексія Алчевського.