Світ 2020-03-27 12:11 Бенте Шеллер
  ▪   керівниця відділу Близького Сходу та Північної Африки Фонду Гайнріха Бьолля. © 2018 Axel Springer SE. Alle Rechte vorbehalten

Die Welt: Капітуляція Заходу перед Владіміром Путіним

У Сирії Росія хоче продемонструвати спроможність довести війну до завершення. Однак Москва давно не вважає Башара Асада омріяним партнером, а Захід цей розкол не використовує

Своїм найновішим військовим наступом Туреччина пішла на збройну конфронтацію із сирійським режимом і стримала його вхід в останню контрольовану повстанцями провінцію. Пізно, бо третина тих, хто був в Ідлібі, уже втекла до турецького кордону й при мінусовій температурі чекає в ледь облаштованих прихистках.


Сирійський режим і Росія своїми повітряними ударами прицільно знищили в Ідлібі значну частину медичної інфраструктури, діти замерзають, і цілком очевидно, що там виходу для людей немає. Туреччина стріляє в біженців на своєму кордоні, а в Європі лише побіжно дискутують про можливість їх прийняти. Турецький наступ — переломний момент у конфлікті, який від часу прямого військового втручання РФ 2015 року, здавалося, рухається в одному напрямі — до перемоги Асада над його противниками, яка несе із собою вигнання половини сирійського населення.
У відвойованих районах панує цвинтарна тиша безлюдних ландшафтів або ж там господарюють мафіозні загони, стаються напади й викрадення та раз по раз спалахують протести. Попри досвід жахливого «контролю» сирійського режиму, Ідліб нерідко вважають останньою сторінкою кривавого конфлікту, що триває дев’ять років. При цьому не беруть до уваги, що північно-східні курдські райони стануть новою жертвою режиму, який повсякчас наголошує на своїй рішучості контролювати «кожен сантиметр сирійської землі».

 

Міжнародне право не діє


Дев’ять років війни продемонстрували безпорадність блокованої ООН. Хоч би як порушували міжнародне право і підривали всі резолюції Радбезу ООН, — ті, хто вважають себе захисниками міжнародного права, не знаходять способу забезпечити його дієвість. Хоча всі ці рішення обов’язкові для всіх країн-членів. Беззубість мирного процесу ООН дала простір іншим форматам, насамперед переговорам в Астані за участю Росії, Ірану й Туреччини. Однак тут те саме: пообіцяли — порушили. Один із найдраматичніших прикладів — Ідліб, остання з передбачених сторонами в Астані «зон деескалації».

 

Читайте також: Геополітика в умовах пандемії


Те, що в тексті довірливим читачам видавалося першим кроком до миру, насправді слугувало тому, щоб зробити конфлікт зручним для Асада і його поплічників у військовому сенсі. Так вони могли щоразу концентрувати свою брутальну силу на одному театрі військових дій. Починаючи з відвоювання режимом східного Алеппо в грудні 2016 року, міжнародна спільнота спостерігала необмежене застосування сили проти цивільного населення, тоді протиправне вигнання його, постійно сподіваючись на хоч трохи прийнятний фінал. Однак в Ідлібі це не спрацює, бо звідси, на відміну від інших місць, немає куди тікати, нікуди й депортувати людей, що опинилися під загрозою.


Досі логіка бездіяльності живилася аргументом, що будь-яке втручання призведе до подальшої ескалації, але останні дні довели протилежне. Туреччина пішла на конфронтацію із силами Асада, і при цьому не втягнулася в протистояння з Росією. А все через те, що президент Сирії для своїх союзників далеко не омріяний партнер. Поза сумнівом, із Росією він перебуває в тісних відносинах, але не є настільки близьким, щоб через нього РФ серйозно конфліктувала з іншими силами. Доки Москву публічно не принижують, доки це не стосується її людей, доки йдеться лише про сирійських солдатів та іранські загони, Путіну це байдуже.

 

Указати Асадові на його місце


Бомбардування силами США чи Ізраїлю — і Росія відкрила для цього сирійський повітряний простір. Можна навіть припустити, що їй приносить задоволення, коли інші вказують Асадові на його місце. Адже наскільки він не готовий іти на поступки своїм противникам, настільки ж вдається до інтриг проти своїх союзників.

Поза сумнівом, Асад із Росією перебуває в ключових відносинах, але він не є настільки близьким, щоб через нього РФ серйозно конфліктувала з іншими силами. Можна навіть припустити, що їй приносить задоволення, коли інші вказують Асадові на його місце

 

 

Росія хоче, щоб її сприймали як ключову силу, яка може закінчити сирійську війну. Справа, якій режим Асада раз по раз публічно стає на заваді. Після того як 2013 року він застосував у Думі хімічну зброю, РФ запобігла військовій інтервенції США, домовившись про знищення сирійського арсеналу хімічної зброї. Про завершення цього процесу Організація із заборони розповсюдження хімічної зброї (OPCW) оголосила в січні 2015-го. Але в перший же день міжнародної конференції донорів у Брюсселі (квітень 2017-го), на якій ішлося про цікаві для Росії домовленості стосовно фінансової підтримки «задля майбутнього Сирії та регіону», Асад у Хан Шейхуні знову застосував начебто знищений зарин і, таким чином, підставив Москву.


Наприкінці літа 2018-го російське МЗС намагалося замінити європейську умову — відбудову в обмін на політичні перетворення на «відбудову в обмін на повернення біженців». Режим миттю розголосив свої плани про «закон № 10». Він передбачав конфіскацію житла й земель біженців, що є матеріальною перешкодою для повернення.

 

Читайте також: Die Welt: Путінський нашіптувач із питань Близького Сходу


Низькою є довіра Росії й до військової компетентності Сирії. У вересні 2018-го сирійська протиповітряна оборона випадково збила російський літак. РФ переклала вину на Ізраїль, заявивши, що це його бойові літаки «сховалися» за російськими й цим спровокували таку ситуацію. Однак це все-таки призвело до суперечок між Москвою й Дамаском. Ще 2016 року російський полковник запасу Міхаіл Ходарьонок вдався до публічної розгромної критики спроможності сирійської армії. За його словами, їй бракує бойового духу й дисципліни, тож єдине, що залишається, це розформувати її й створити нову. Однак не варто очікувати, що це приведе до кращого результату.


Утрати сирійської армії


Нещодавній турецький наступ підкреслив слабкість, про яку говорив Ходарьонок: без російської підтримки армія Асада зазнала більших утрат, аніж упродовж усіх років війни проти погано озброєних повстанців.


Те, що Росія невдовзі знову включилася в ситуацію, доводить: Путін стежив за міжнародною реакцією, а вона виявилася стриманою. Надто суперечливою є нинішня турецька політика щодо НАТО й самої Сирії. Туреччина була транзитною країною для джихадистів, які врешті приєднувались до так званої Ісламської держави. Вона співпрацює з повстанцями-екстремістами в Ідлібі, своїм наступом на Афрін і північно-східні курдські території порушує міжнародне право й коїть злочини проти прав людини, особливо стосовно курдів.


Вона, хоч і прийняла більше сирійських біженців, ніж будь-яка інша країна, проте ставиться до них як до засобу політичного тиску на Європу. Рекрутуючи в Ідлібі бойовиків для Лівії, Туреччина дала зрозуміти, що має в Сирії власні інтереси, які нерідко є неприйнятними з гуманітарного погляду та водночас не дають користі сирійському цивільному населенню й опозиції. Це поганий спосіб пошуку підтримки, навіть якщо Туреччина нині й робить щось для цивільного населення, яке постраждало від безжальних бомбардувань.

 

Читайте також: Гуманітарний ультиматум Ердогана


Однак Європа й НАТО мають визнати, що втручання Туреччини знову поставило на порядок денний питання про те, що необхідно для захисту трьох мільйонів цивільних громадян, які потрапили в Ідлібі в жорна сумнівних політичних сил. Або дати діяти сирійському режиму й Росії, не підтримуючи Туреччини, — або ж підтримувати Анкару попри всі обґрунтовані підстави не робити цього. Чи виступити з власною ініціативою. Про це нещодавно повідомив у коментарі пресі міністр закордонних справ Нідерландів Штеф Блок, вимагаючи заборонити силам Асада польоти над Ідлібом. За словами міністра, бажано було б мати на це мандат Радбезу ООН, але є й інші креативні варіанти поза ним.


Малоймовірно, що він знайде підтримку в розсвареного Євросоюзу. Але цілковита відмова від розгляду цього питання позбавить ЄС будь-якої ваги в перемовинах із РФ. Путін не хоче ризикувати заради Асада, але завжди готовий повернутися до своєї дотеперішньої політики. Просто тому, що може зробити це, не наражаючись на критику. Добра дипломатія, однак, живе відтінками, перевіркою й підготовкою наступних кроків.


Тому найкращою відповіддю європейських країн та НАТО було б серйозне ставлення до драматизму ситуації, а з огляду на те, що очікує мешканців Ідліба, і застереження за собою жорсткіших заходів. Міжнародна коаліція проти «Ісламської держави» була сформована поза межами Радбезу ООН як крок до миру й відповідальності за захист. Так само слід вести дискусію й стосовно режиму Асада, на совісті якого значно більше людських життів і який не виявляв милосердя до переможених.